Читать бесплатно онлайн книгу автора Чужа кров
Гарфанг
Чужа кров
Мов удар блискавки, так часом приходить кохання — і не перепона йому те, що вона вже має сім’ю, а він — з тих, чиє ім’я уголос не вимовляють… І падає на поріг разок намиста синього. Приходить чоловік, бо чекає на нього жінка. І кому дано судити, що має право бути на цьому світі, а що — не має?
Від «вогняного змія» народила сина Горпина. Та не солодко доведеться на цьому світі хлопцеві, адже він — чужа кров. І все — й любити, й ненавидіти уміє тільки понад міру…
Частина перша
Як добре, коли яблуні розквітають! Аромат у них не такий сильний, як у вишень, але куди п’янкіший. Мов медом повітря просякнуте, і хороше так дихається ним!
Сядеш так, озирнешся довкола — і ніби тільки і є на світі ці дерева в біло-рожевих квітах, трава зелена й теплий вітер, що так і заколисує, і відносить думки кудись далеко…
Зелена стіна верболозу, що слугував замість паркана навколо маленького обійстя, вже розпустилася достатньо, аби приховати її від невсипущого ока сусідки — баби Райки. І слава Богу! Не бачить — то і не буде знову гудіти чоловікові, що «твоя Горпина годинами витріщається на що-небудь, або гав ловить, а діла робити не хоче…» Та ну його, те діло! Хіба усе переробиш? З досвітку до смеркання товчешся, світу білого не бачиш, а того діла менше не робиться… Та й допомоги нема ніякої, все на її руки. Чоловік хіба в полі працює, а так — усе більш у пана наймається на всеньке літо, а то й зимою коли… Добре хоч доньки обидві вже не в колисці — одній шість років, другій чотири скоро. Малеча, звичайно, але вже не так страшно хоч одних у хаті лишити — старша за меншою пригляне.
— Мамо! Оленка б’ється! — долинув крик з-поза хати.
Посидиш тут…
Побігла, розборонила, на обох нагримала. Повтирала фартухом носи; малі поторохтіли далі, тільки смуга за ними. Діти… Тільки і їхнього, поки ще не попідростали…
Вечоріє.
Треба далі йти щось робити…
І лише коли зорі повідкривали очі і без цікавості стали роздивлятися землю, Горпина знайшла час вийти і сісти під хатою.
Тиша тепер…
Ніч уже, спить малеча. А чоловіка не буде аж до п’ятниці.
Чи сумно їй одній? Та нема вдень коли сумувати, а вночі… Хіба вийде вона отак, посидить, на зорі подивиться, коли чоловік вдома? Одній теж непогано. Спокійно. Ніхто не кпинить тебе, не дорікає, нікому догоджати не треба…
А ніч така ясна, місячна, що хоч до ранку сиди.
Замріявшись, жінка геть не рахувала часу. Та і навіщо його рахувати? Весняні ночі короткі, скоро й сонце встане, а тоді — знову день і все спочатку. Коли ще можна відчути себе майже вільною? І в дівоцтві рідко коли вдавалося вивільнятися з-під пильного материного ока, а коли заміж вийшла — то й мови немає. Степан на десять років від неї старший, і серйозний чоловік. Порядок любить, і щоб все, як у людей. І бита була не раз, за те, що «погана господиня»… Хоча чим же вона за інших гірша? І корові, й поросятам дає раду, і городина родить, і діти ситі й здорові, хвала богові… Та все одно — не догодиш. І що тут сказати…
Але думки її вже відірвалися від звичного свого кола щоденних турбот і злітали високо — високо, аж туди, де дивилися на землю янгольські очі — небесні зірки. І так хороше було на серці, і так чомусь тужно…
Аж раптом якийсь різкий звук вирвав її із задуми: бемкнуло кілька разів голосно, ніби десь дзвін ударив. Аж підхопилася; але які ж дзвони уночі?
А тут ще й з боку лісу крик долинув — та страшний такий! Чи звіриний, чи людський. А ліс недалеко — ще дві хати, та й ліс, хатина їхня на самій околиці…
Не на жарт перелякавшись, Горпина похапцем перехрестилася й кинулася до хати.
Прошепотіла молитву перед іконою і сховалася на печі під рядниною, все ж сторожко прислухаючись до звуків знадвору.
Проте більше нічого дивного не вчувалося.
Заспокоївшись, жінка невдовзі заснула.
Ранок зустрів її рясною росою. Геть вимокнеш, поти притягнеш з того лісу рядно кропиви! Проте йти треба: поросятам маленьким кропива потрібна, щоб росли добре. А вчора так і не сходила. То ж треба йти хутко, поки діти не прокинулися.
Узяла рядно та й пішла собі.
Знайома галявинка, поблизу якої зазвичай кропиву різала, зустріла щасливим щебетом. Геть збожеволіло птаство від буйства весняного — такі пісні виводять, що куди там тим музикам! Постояла, заслухалася… Схаменулася швидко — треба ж кропиву різати. Зуби стисла, взяла рукою оберемок молодої кропиви. Ніби голками гарячими руку пронизало. Спочатку завжди боляче, поки руки не звикнуть. А потім притерпишся — і вже ніби й не помічаєш того болю.
Швидко старим серпом ціле рядно нарізала. І коли стала вже те рядно за кінці зв’язувати, раптом почула стогін. Насторожилася; тиша. Й коли уже вирішила, що приверзлося, стогін повторився знову.
Серце калатало від страху аж десь у горлі, але ноги вже самі обережно несли до кущів, звідки ті стогони долинали.
Підійшла, поглянула обережно — і сама охнула — людина лежить долілиць на землі.
Чоловік якийсь, як панич убраний.
Вже сміливіше розсунула гілки і підійшла ближче.
— Гей… Що з вами?
Панич враз стрепенувся і через силу повернувся до неї. Його бліде — ні кровинки в щоках — обличчя перекошене мукою.
Якусь хвилину мовчки дививсь на неї, а потім з аж сірих губ злетів якийсь шепіт, проте вона не розібрала ні слова.
— Що ви кажете?
Горпина вже забула про свій колишній страх і схилилася над незнайомцем.
— Сховай мене… Нагороджу, як забажаєш, тільки допоможи мені сховатися… Не повинні тут мене бачити…
— Та що з вами, пане?
— Розкажу все потім, тільки заховай мене… Не можна мені тут бути…
— От лихо таке… Та куди ж я вас заховаю?
Каламутні очі незнайомця на мить пояснішали.
— До себе відведи… Ти ж тут живеш недалеко…
Не здивувалася Горпина — звісно, недалеко, не стала би вона з того краю села сюди іти по кропиву.
— То підіймайтеся, отак, потроху…
Незнайомець знову застогнав і, опираючись на її плече, поволі підвівся. Тільки тепер вона побачила рану у нього на грудях — страшний величезний опік. Порвана сорочка теліпалася брудними від крові клаптями.
— Ой лишенько… — зойкнула вона.
— Нічого страшного, заживе, як на собаці… — прошипів поранений.
— Тільки б сховатися…
Чоловік, опираючись на руку Горпини, поволі став вибиратися з заростей. Видно було, що кожен крок дається йому через силу, і сили тієї в нього майже не лишилося.
У Горпини аж сльози виступили на очі — так жаль було цього чоловіка і страшно тієї рани…
Вона не знайшла нічого розумнішого, як витрусити кропиву геть і накинути рядно незнайомцеві на плечі.
Тільки по дорозі до хати Горпині потроху почало доходити, що вона робить. Веде додому до себе незнайомця, пораненого, який від когось ховається. Та ще б коли чоловік був удома, то півбіди, а так бозна-що можуть люди подумати… Але і покинути його напризволяще вона теж не могла.
Кілька хвилин, поки вони йшли від лісу до хати, видалися їй за години; проте даремне вона так нітилася, що аж ховала голову в плечі — нікого з сусідів не видно було надворі. Навіть всюдисуща баба Райка кудись поділася, хвала богові…
Вже опинившись у власному подвір’ї, Горпина повела було незнайомця до хати, але тут він запротестував:
— Краще… куди-небудь… не в хату.
— Але тоді куди ж? — Горпина геть розгубилася.
— Ну мають же бути якісь… Для сіна там, чи ще для чого…
— Хіба що в клуню?
— Тоді в клуню…
Коли поранений простягнувся долі, важко дихаючи, Горпина метнулася до хати і принесла в глекові холодної води. Чоловік жадібно припав до глека і за мить лишив його порожнім.
Кілька оберемків старого сіна, вкриті рядном, перетворилися на непогану постіль незнайомцеві, куди він відразу ж і звалився, закривши очі.
Горпина вийшла з клуні і перевела подих. Руки все ще зрадливо тремтіли.
Але треба було робити щось далі, не лишати ж його так, а то ще помре! Якщо він не хоче нікому потрапляти на очі, тоді доведеться самій промити рану.
Повернулася з чистими ганчірками і старою сорочкою — хай і латана, та все ж чиста.
— Пане…
Він відкрив очі і повернувся до неї.
— Дайте я промию вашу рану.
— Пусте…
— Ні, не пусте. Треба промити.
Він більше не пручався; підвівся і допоміг стягнути з себе сорочку, що перетворилася на лахміття.
Якомога обережніше, вона витерла мокрою ганчіркою йому груди довкола рани. Тепер вона ясно бачила, що це справді сильний опік.
— Ви попеклися? — запитала обережно.
— Так сталося… — тільки й була відповідь.
— Я зараз вас перев’яжу.
Трохи неслухняними руками Горпина якось наложила пов’язку. Було ніяково торкатися тіла незнайомого чоловіка, до того ж таким гарним було це тіло… Шкіра біла і ніжна, як у дитини.
— Одягніть ось сорочку. Вона, правда, проста, але…
Горпина не договорила, перехопивши його погляд. Чому він дивиться на неї так дивно?
Мовчки дозволив одягнути себе в запропоновану одежину і знову опустився на свою постіль.
— Ви, може, їсти хочете?
Незнайомець лише заперечно похитав головою.
— Мені відпочити потрібно…
— Звичайно, спіть собі. Коли чогось треба, я надворі.
Чоловік раптом посміхнувся.
Горпина на якусь мить зупинилася, задивившись на нього. І як вона відразу не помітила, який він гарний? Вродливе обличчя і очі — на пів того обличчя. Кучері чорні на високий білий лоб падають. І дивиться так…
— Дякую.
Вона ніби прокинулася.
Ховаючи очі, зібрала бігом своє шм
...
