Читать бесплатно онлайн книгу Збручанський ідол
Данило Крилач
Збручанський ідол
Для когось життя це просто набір сірих безбарвних буднів, герой же цієї книги переконаний що життя це гра і кожен з нас грає в ній свою роль. У цій грі існують певні закони та правила якщо знати їх і дотримуватись воно можливо відкриється з іншої сторони. Тож якщо ти не рибак це не означає що тобі не підсилу зловити золоту рибку, а якщо ти не королева то тебе ніколи з почистями не возитимуть в кареті, якщо ж ти старий та немічний безхатько то тобі вже не жити в розкішному палаці. Життя це не казка, але в ньому завжди можна знайти людину яка вміє чаклувати.
1
Якось весною, широким не ораним полем сільськогосподарського призначення по висохлій, ще торік траві втомлено плентався один непримітний чоловічок. Він був одягнений у звичайний спортивний костюм «адідас» китайського пошиву, синьо-зелено-бордового кольору. На його голові гордо проте не по сезону чорніла літня кепка в ситечко з білим орлом і написом «USA California». Дашок кепки був надламаний над правим оком і нагадував дах будинку. На його ногах красувались туфлі перламутрового кольору, 44-го розміру. На вигляд чоловічкові було 30–33 роки, не більше і не менше. Його обличчя заросло чорною густою щіткою, очі дивились на світ рішучо і трішки божевільно, середній зріст та худорлява постава це все що можна на даний момент сказати про його зовнішність. Звали чоловічка Дмитром, а прізвище у нього було Музика. В широких колах він був відомий по кличці Музикант, а от у вузьких його прозивали Композитором. Сам він любив називати себе просто Діма Музикант, шукач щастя, авантюрист-любитель, та генератор ідей з широкої дороги. Де взявся наш мандрівник у цих широтах і звідки його несло того я поки що повідомити не можу, але скажу одне що в даний час його дорога лежала в районний центр Гусятин, місто мінеральних вод і меблевих фабрик.
2
Селище міського типу Гусятин ліниво розляглось на правому березі доленосної річки Збруч. До слова на лівому березі цієї річки також лежав Гусятин, але відносився він зовсім до іншої в прямому значені слова парафії. Той Гусятин до якого прямував Діма Музикант був одним із районних центрів, Тернопільської області. Гусятин же по ту сторону це звичайне село і належало воно до Чемировецького району, Хмельницької області. Якщо зовсім заглибитись в хащі історії то можна з'ясувати що колись ці два населених пункти були одним цілим, одним містом, перша згадка про нього датується ще сивим 1431 роком. А ось вже неспокійний 1772 рік навіки, а краще сказати на довго розділив місто як вправний хірург сіамських близнюків. Роковий Збруч на долю якого випало ділити, імперії, держави, цілі народи, сім'ї та друзів уміло зробив свою справу. На правому березі ріки, аж до першої світової війни запанували австріяки, на лівому москалі. При добрій погоді і від нічого робити австрійська погранзастава показувала дупи москалям, а москалі з високої гори австріякам, на все те усміхаючись дивився Збруч несучи свої сині води поміж пологі береги і зигзаги колючого дроту ген-ген до норовливого Дністра.
3
Гусятин місто не стільки велике як довге. Витягнуте струною вздовж розбитої магістральної дороги, воно починалось серед глухих полів і впиралось у згадуваний вже віковічний Збруч. Діма Музикант авантюрист-любитель пройшовши довгий шлях, показавши не одну дулю недбалим водіям аматорам з-під коліс автомобілів котрих вивергались лави грязюки і фонтани брудної води аж доки не опинився в решті решт на міській автостанції. Сірий прямокутний будинок увінчаний короною з метало-черепиці кольору перестиглої вишні на якій білими металевими буквами було виписано «Автостанція Гусятин», дивився на Музиканта великими темними вікнами оправленими в товсті дерев'яні рами. Під будинком стояло дві масивних лави вималюваних в синій колір. На них тулилось безліч простого люду з великими торбами, рябими сумками і різнобарвними поліетиленовими кульками. Біля лав прилаштувалась металева урна такого ж кольору вщент набита сміттям. В ній в пошуках поживи рився чималий вимащений зеленкою собацюра невідомої породи. На платформах чекали на своїх пасажирів; еталони, богдани, ПАЗіки, мерседеси, івеки та інші найменування пасажироперевізної техніки. Найближче до будівлі автостанції готовий до виїзду вщент наповнений нетерплячим людом стояв малиновий бусик «Мерседес» на лобовій шибці якого висіла табличка з написом «Гусятин — Копичинці». Водій десь барився, а поміж тим в салоні ширився незадоволений гул його клієнтури. Діма зупинився неподалік оцінюючи ситуацію. Він зняв з голови кепку з переламаним дашком, заховав її у кишеню, пригладив чорні кучері, й не квапливо підійшов до маршрутки. Ще раз насторожено оглянувшись довкола, сплюнув через ліве плече й крізь відчинені двері увійшов у салон.
— Так громадяни-добродії — промовив він твердим гучним басом — передаємо за проїзд. Хто куди?
— Заждіть-заждіть, пане! Ви щось дивлюсь переплутали? Я добре знаю водія цього буса, ви на нього ні крапельки не схожі, — хрипло вимовив сивий сухорлявий дідок що сидів на передньому кріслі. В салоні піднявся гул підозрілих язиків і стукіт обурених зубів. Всі хто хоч раз на місяць вибирався по справах в районний центр, а таких тут процентів 99 добре знали водія цього транспортного засобу. П'ять днів на тиждень по декілька раз на день він здійснював регулярні пасажирські перевезення за маршрутом «Гусятин-Копичинці» і навпаки, його знала кожна собака у кожному придорожньому дворі що не раз обгавкувала цей шумний тарантас.
— Якщо хочете знати? То я вам повідомляю шановні ви мої громадяни-добродії — пішов в атаку Діма застосувавши на практиці не одноразово перевірений закон, який чітко вказував, наступ це найкраща оборона, — так ось доводжу до вашого відома що водій до якого ви так звикли захворів, гостре кишкове отруєння. Треба було менше ковбаси їсти, десять хвилин тому його забрала швидка. От такі то пироги, добродії, от такі то справи. Тому я ось власною персоною вповноважений замінити його. Якщо маєте якісь претензії виходьте і чекайте на інший рейс.
В салоні запанувала тиша, виходити ніхто не хотів, вставати з нагрітих місць бажаючих не знаходилось.
— Так-так, передаємо за проїзд і бажано без здачі.
Руки пасажирів потяглись в кишені, сумочки та гаманці, зашаруділи гривні, дзвінко задзвеніли копійки.
— По посвідчені візьмете? — обізвався той самий сивий дідок з переднього крісла.
— Де ви тільки беретесь на наші голови? Гаразд з огляду на вашу пильність, так йому бути, візьму?
Дідок задоволено посміхнувся виставивши на показ свої жовті поріділі зуби.
Чабарівка — 4 гривні, Васильківці — 6, Крогульці — 8, Чагарі — 10, Копичинці — 12. Така такса як виявилось на той час була встановлена в міжміській маршрутці, а в кишені шукача щастя згодом опинилось 186 гривнень паперовими банкнотами та металевими копійками.
— Так, добродії, нікуди не розходимось. Через дві хвилини виїжджаємо я тільки в касу і назад — скомандував новоспечений водій. В салоні знову піднявся гул незадоволених, обвитих нетерплячкою пасажирів що вічно кудись поспішають самі не знаючи куди. Діма як бджола трудівниця злетів з борту шумного вулика й потираючи руки рушив з платформи в сторону автостанції, — нашому народу бракує твердості, — пробурмотів він сам до себе. Діма Музикант як і Остап Бендер знав чотириста способів як витягти гроші з гаманців довірливих громадян яких він так любив називати добродіями. Тим часом з відчинених навстіж дверей автостанції Гусятин, спотикаючись та на ходу гублячи шкіряного кашкета поспішав справжній водій малинової маршрутки. Сьогодні він трішки забарився на хвилин п'ять, якась справа затримала його тепер на нього чекав великий сюрприз про який він навіть не здогадувався.
4
Діма Музикант незворушно пройшов повз поспішаючого на усіх парах водія оминув станцію і тут боковим зором запримітив напис; «кафе Турист». Це був такий же сірий будинок з великими темними вікнами що по панібратське притулився до автостанції, ці дві будови були між собою нерозривно пов'язані однією спільно нажитою стіною, по суті були одним цілим, тільки Автостанція гордо випиралась вперед, а кафе скромно ховалось за її рогом. В животі генератора ідей грав оркестр тромбонів і туб при цьому їм настирливо асистував баян, до горлянки піднімалась зголодніла за довгий час поневірянь булька слини тому подальший маршрут було негайно сплановано і він пролягав тільки через кафе «Турист» й ні кроку в сторону. Піднявшись кількома сходинками Музикант прочинивши двері потрапив спочатку в темний тамбур потім ще одні двері і ось просторе приміщення кафе зустріло його всією своєю світлістю. Зал цього закладу громадського харчування дійсно був просторим, всередині у два ряди стояли дерев'яні столи з лавами, ліворуч ближче до дверей розміщувався бар зі столом замовлення, над ним висів та без кінця працював великий плазмовий телевізор. Ще лівіше тулився електричний шкаф кури-гріль в якому заманливо крутились та рум'янились декілька тушок жирненьких курочок, а ще лівіше в затишному закутку розміщалось ще три дерев'яних столи, вішак для одягу і двері чорного виходу. Діма оглянув приміщення прискіпливим хижим поглядом, все тут його влаштовувало як найкраще, особливо наявність чорного виходу що видавалось йому найбільшою зручністю, туди можна чкурнути в разі крайньої потреби. Набравши повні легені повітря рішучо як завжди не витрачаючи марно часу на дурниці він попрямував до столу замовлень, там за стійкою стояла приємна жіночка в окулярах, командним чітким голосом вона давала розпорядження та приймала замовлення.
— Що вам? — запитала вона Діму який в той момент думками поїдав одразу всі ароматні тушки курочок в грілі, оркестр в його шлунку якраз виконував соло тромбона. Вчасно оговтавшись намацавши в кишені декілька чужих купюр трішки охолов.
— А що у вас на перше?
— Борщ, суп-пюре.
— А на друге?
— Картопля-пюре з котлетою, вареники, пельмені. Ознайомтесь з нашим меню там усе написано. — Голосом диктора повідомила жінка.
— Все у вас пюре?
— Що?
— Нічого. Давайте борщ і порцію, а краще дві пельменів.
— Добре. Щось будете пити?
При питальному реченні, щось будете пити, оркестр в животі Діми Музиканта розгубив ноти і кожен виконавець в його складі почав грати щось своє. Ще недавно ідучи широким не ораним полем сільськогосподарського призначення наш герой зарікся на рахунок алкогольу який явно погано впливав на генератор ідей, зводив всі його бізнес починання нанівець. Хоч з іншого боку пити можна й просту воду. Кожен індивід думає в міру розвитку своїх болячок.
— Хіба що склянку томатного соку — занижуючи свої харчові потреби попросив Музикант.
Після зробленого замовлення він все ж на всяк випадок зайняв місце за затишним столиком біля чорного виходу де нетерпляче зачекався на свої пельмені й борщ. За сусіднім столиком по праву руку від Діми сиділо двоє явно підгуляних кумів які вели між собою гарячу дискусію куди краще їхати на заробітки в Польщу чи Москву. Діма любив прислухатись до чужих розмов часом це наводило його на правильні думки та скеровувало на потрібний шлях. Особливо він любив сп'янілих чоловічків у стадії папуги балакуна. Балакун як відомо знахідка для шпигуна, бюро розповсюдження слухів і новин, агенція політичної думки, моралі та етики. Один гарячий співрозмовник явно агітував іншого за Москву, другий навпаки за Польщу.
— Та навіщо тобі та Польща? Щоб поїхати туди потрібен закордонний паспорт, віза, — це раз і два, сили вистояти довгі черги — три, різна паперова тяганина — чотири, і зайві матеріальні витрати — це тобі, куме, п’ять — наводив свої аргументи промосковський орієнтований агітатор підливаючи в пластмасові одноразові стаканчики білий дурман для голови.
— Ну не скажи — обурювався другий витираючи мокрі губи і закушуючи пиріжком з ліверною начинкою — це в такий час коли москаль таке творить на нашій Україні. Ні, мені совість не дозволить.
Розмова потихеньку набирала політичних барв.
— То може підеш добровольцем? Якщо ти такий великий патріот. Сидітимеш в окопі їстимеш болото, а в той час всі ці жуліки при власті будуть з тебе дурного реготати гріючи жирні дупи в Арабських Еміратах.
— Куме перестань. Не буди в мені звіра. Я в Москву ні ногою. Моя держава мені цього не простить.
— Як би в тебе була держава то тобі б не довелось бурлакувати по світах…
Наш герой втратив цікавість до жвавої розмови своїх сусідів коли побачив як усміхнена охайна чорнява молодичка несла йому на підносі паруючий борщик, дві порції пельменів і стакан густого томатного соку. В цей час в його животі пішов на довгий антракт шумний набридливий оркестр духових інструментів разом з баяном.
Страви стояли на столі, нарешті після довгої зупинки на повний хід запрацював харчо-переробний завод імені Дмитра Музики отримавши потрібні для роботи матеріали. Пальці-затискачі міцно закріпили ложку, руки-транспортери подавали сировину до рота де зубо-розжовуючий прес чавив її на дрібні шматки, далі сировина проходила аналіз на смак і потрапляла в пропускну камеру гортані, звідти трубою стравоходом прямувала в основний цех переробки, шлунок. Тут вже нетерпляче галасували агенти та заготівельники корисних речовин і вітамінів всіх органів та систем. Представники печінки збирали вітамін — А, кісткам подавай кальцій та фосфор, серцю магній, мозку йод і так далі. Кожному належало взяти своє.
Трапеза йшла в самому розпалі, губи рухались, зуби чавкали, за вухами тріщало, коли раптом двері чорного ходу не сміло прочинились і в кафе увійшов чоловік похилого віку. Він був трішки згорблений в плечах, одягнений в чорну синтепонову куртку, джинсові штани, на ногах біліли кросівки на голові сиділа зимова фетрова шапка. Чоловік чемно підійшов до Діми, схиливши голову ніби кланяючись.
— 10 гривень не позичите?
— Пенсійний фонд вам діду в поміч, — холодно відказав Музикант.
Чоловічок зніяковів, нічого не відповівши потинявся далі в зал, там він підступив до двох кумів що продовжували свою п'яну дискусію й щось їм тихо шепнув.
— Самим не вистачає — грубо сказав котрийсь з них.
Діма дивився на старого і щось у ньому таки було особливе в його погляді не спостерігалось звичної наглості яким володіють прохачі-професіонали, а в мові жодної нотки хамства. Очі сумирні присоромлені. Рухи не певні трохи сковані. Відверто кажучи роль позичальника на вічне віддавання він грав поганенько.
— Добродію — покликав Діма старого не стримавшись.
Старий з надією оглянувся. Авантюрист-любитель жестом підкликав його до себе.
— Присідайте шановний. Ви голодні?
— Я! Ну… Ну… — пробурмотів щось незрозуміло чоловічок.
— Офіціант, борщ та одну картоплю пюре з котлетою — голосно скомандував Музикант.
— Пити будете?
— Що? — ніяково перепитав старий.
— Пити, кажу, буль-буль. Будете?
— Ну, не знаю?
— Дивний ви чоловік. Скільки років прожили на білому світі, а основного правила життя не знаєте.
— Вибачаюсь. Якого це?
— Дають бери, — б'ють тікай.
— Я знаєте не звик — виправдовувався чоловік.
Не минуло й п'яти хвилин як позичальник вже наминав червоний як кров борщ та картоплю пюре з котлетою пошморгуючи носом та примружуючи очі. Його порозовілі щоки роздувались і здувались, наче в хом'ячка, щелепи тихо цокотіли та смачно прицмокували. Таким чином протягом короткого часу невтомної праці не покладаючи зубів та ложки зі стравами було покінчено, а порожні тарілки відсунуті в сторону.
— Дякую за те що так смачно пригостли.
— Дякую в кишеню не покладеш, шановний, — усміхаючись відказав благодійник й одразу додав — даю десять гривень, якщо підкажете де в цьому місті можна переночувати?
— Можна в готелі, можна в мене якщо вас влаштує моє скромне помешкання?
— Мені аби дах над головою і м'яка подушка.
— Ну тоді ласкаво просимо. Я живу тут неподалік в санаторії.
Діма Музикант здивовано ворухнув бровою, поправив свої чорняві кучері і пильно оглянув старого чи не покинув він бува дружити зі своєю сивою головою.
— Боюсь санаторій це зана
...