Читать бесплатно онлайн книгу Штефан Славич
Юрій Федькович
Штефан Славич
Юрій Федькович — український письменник-романтик, поет, прозаїк, драматург, публіцист, передвісник українського національного відродження Буковини.
Незважаючи на певні запозичення з поезії Шевченка (а в прозі — з Марка Вовчка), Федькович був талановитим, до І. Франка найбільшим письменником Західної України. Багато його пісень, покладених на музику, набули великої популярности: «Окресни, Бояне!», «Як засяду коло чари», «Гуляли» й ін.
Нехай каже, хто що хоче — я все своєї: нема й нема кращого світа понад гуцульські гори! Небо над ними чисте, як дорогий камінь, смеречина зеленіє як зимі, так літі, пташка не втихає, а хрещатий барвінок стелиться по шовкових травах, що цілу Буковину своїми запахами обвіяли. О, панство моє миле! Як у кого коли серденько заболить, най лиш іде до нас, а коли тут не подужає, то вже нема йому ліку у господа милосердного. Більше не знаю вам що казати, от хіба тілько, що як діправди приїде хто коли в наш окіл Путилівський, най же не минає й нашу хатку: стоїть вона коло Сторонецької церкви, мала й невидна, але бог святий великий, — а ми хліб свій (та божий) перед ніким ще не ховали і не будемо ховати, хіба би бог милосердний допустив, щоб його таки не мали.
Церква наша стоїть серед села на високім березі; тут бринить ріка Путилівка по білому камінню, чиста-чиста, як сльоза, а як пустишся нею, то минеш три селі, мов три раї, а на четвертім уздриш на березі страшний великий камінь, мов монастир який заклятий або замок який, що до половини засунувся в землю. І хто зна, чи се справді не є який заклятий замок, бо щоночі, бачите, скоро місяць уповні-сидить він (щез би!) у одній дірі або на прискалку де, та так вам сумно та жалісливо на скрипоньці пригравав, що подорожній, аби не знати що, то мусить стати і заплакати. У нас тому назвали тот камінь Бісків (бо ніби біс там грає), а по нему назвали й цілий верх проти каменя Бісковом.
Верхом Бісковом стоїть не один хутір, а все під побоєм, бо там газди усе багаті, усе багаті, а вже ні один так, як тот Петро Славич, що своїй худобі та сороківцям ліку не знав. Слуг тримав собі більше як двадцять; а стара Петриха, бувало, присягається, що хіба лиш в ордан водиці п’є, бо вона, знаєте, в скоромну днину лиш молоко, а в пісний день лиш мід солоденький попивала, а коли хотіла вина, то пішла у земник та й наточила собі, якого хотіла, бо стояло воно в неї бочками — і угорське, і волоське, і усіляке, а меди аж позацвітали були. В таких розкошах тривали собі наші старі.
Доньок не дав їм бог був, а сина мали лиш одним одного, як одну душу, але за тото й хороший собі був, прехороший! — чорнявий, кучерявий, а зростом хоть так невеличкий, але складний, мов якого князя син. Люди, бувало, на його дивляться, як на який образ, а дівчата дуріють: в церкві святій на образи ані глипнуть, але все за Штефанком стрижуть; а коли дяк заспівав «Господи, помилуй!», то вони собі нищечком: «Милий, бігме, милий!» А Штефанові
