Читать бесплатно онлайн книгу  Моя антологія світового сонета

автор Віктор Гриценко

Віктор ГРИЦЕНКО

МОЯ АНТОЛОГІЯ СВІТОВОГО СОНЕТА

Переклади та переспіви

Свій шлях до когорти сонетярів Віктор Гриценко розпочав з  циклу поезій «Уроки неокласиків». Сьогодні він, визнаний майстер цього жанру, пропонує власну антологію світового сонета, щоб повернути із забуття  імена своїх учителів. І не тільки їхні:

Тінь забуття – страшніша кабали!

Як про забутих скажемо: «Були…»?..

А найстрашніше – зовсім тут не бути!..

Більше 100 імен, вдвічі більше сонетів поет зібрав під одною обкладинкою, щоб хоча б пунктиром позначити шлях, який пройшов сонет за 800 років, і роздати зібране вдячним читачам, спонукаючи їх продовжити пошуки прекрасного в чотирнадцяти рядках…

 

В оформленні книжки  використано малюнки художника Едуарда Широва.

Та з радістю пишу я безкінечну книгу -

заради вічного віддав себе в кормигу,

розтратив розум свій, аби він був у вас.

Про славу думав теж (кому вона не мила?),

злетів би до зірок, узявши в неї крила,

та й досі пішки йду, нещасний, на Парнас…

Гійом КОЛЬТЕ

СОНЕТ

В кайдани закувавши два катрени,

я взяв дві рими для восьми рядків.

А з них середні крайніми обплів -

злились в одно васали й сюзерени.

А два терцети – як заключні сцени,

для римування стало більше слів.

Любов я славлю чи таврую гнів,

ІТАЛІЯ

Гвідо КАВАЛЬКАНТІ

* * *

Кокеток звабливі позори,

умілих вершників блискучий стрій,

човни на хвилях в далі голубій,

розмови про любов, пташині хори,

в ранковій тиші непорушні гори,

в ніч місячну раптовий сніговій,

рубіни на обручці золотій,

дзюрчання ручаю, лугів узори -

це тільки плями у густім тумані,

якщо мені всміхнеться люба пані,

краса якої вища похвали.

Коли надворі раптом вечір смеркне,

то перед Небом все земне померкне,

якщо ви теж закохані були…

* * *

Незримий був, володарко моя,

отой, хто серце стис мені рукою.

Що буде біль помічений тобою,

від страху онімів на хвильку я.

Кохання бог мав руки ратая:

сирійським лучником,що прагне бою,

безмовно він стояв переді мною -

лиш чувся свист стріли чи нагая.

Свою мольбу ти стримала вустами,

та я в ту мить навік позбувся тями -

тікав від тебе, наче гнався біс!…

І от я в колі тих, що мають долю

щодня вмирати від страшного болю

й життя топити у потоці сліз.

ДАНТЕ АЛІГІЄРІ

* * *

Прийдіть послухати мої зітхання,

сердешні люди – душі благородні,

хоч Богу ті зітхання неугодні,

бо не настала мить моя остання.

Бо, зневажаючи моє бажання,

сухі у мене очі від сьогодні.

Колись гарячі руки – вже холодні,

хоч болем в серці жевріє кохання.

Почуєте, як зве моя зажура,

ту, котру вбила не стріла Амура,

та котру жде достойне потойбіччя.

Побачите мого життя згасання,

бо я в полон віддався без вагання

душі, яка лишила Беатріче…

* * *

Подумав я, втомившись від скорботи,

чи винен був, що ми такі хмурні,

чи й справді горимо щодня в огні,

мов іншої не маємо роботи.

Любові бог лишав мене свободи,

та серцем відчував, що в глибині

мій дух живе, як перше, у мені -

то вже кохання прояви турботи!…

І прагнув знову збутись хвилювання,

міняв безсилля на слабке старання

і, щоб зцілитися, до Вас спішив.

Гадав, що скінчиться пора осіння,

та пережив натомість потрясіння,

відчувши, що душа тікає з жил.

Франческо ПЕТРАРКА

СНОВИДІННЯ

Світанок зріє, плачуть солов’ї,

та ближні доли сховані в тумані,

а по горі, щоб стрітись на поляні,

киплячим сріблом плинуть ручаї.

Не бачачи, я відчував Її:

стояла поруч в золотім убранні…

Дивуючись й радіючи омані,

до ніжної руки простяг свої,

купаю їх у сонячнім промінні:

два сонця на небесному склепінні –

світило предковічне і Вона.

Затьмарювало перше тільки зорі,

схилившись перед другим у покорі:

Божественна була та яснина…

* * *

Завмерли небо і земля вві сні,

і звір затих, і спочиває птиця,

і всипана зірками колісниця

вже об’їжджа маєтності нічні.

А я – в сльозах, у розпачі, в огні,

бо вже й перо не втримає десниця.

Єдиний я, кому в цю ніч не спиться,

та образ твій – утіхою мені.

Так сталось, що, страждаючи від спраги,

в житті я зміг добитись рівноваги:

отрута і нектар – з живих джерел напій.

Щоб мить страждань продовжити чудесну,

сто раз помру і стільки ж раз воскресну,

ждучи, коли ти біль, вгамуєш мій…

* * *

До ніг її схилявся я в рядках -

сердечним жаром променіли звуки.

І сам з собою зазнавав розлуки:

жив на землі й тягнувсь до зір в думках.

Співав про злото кіс у кісниках,

багацько слів сказав про очі й руки,

З блаженством райським міг рівняти муки…

І от тепер вона – холодний прах.

А я, без маяка, немов зерня в шкарлупі,

крізь шторм, який мене товче, як в ступі,

пливу життям, кермуючи навгад.

Любовний вірш не пишеться без віри!…

Спинитись час: поет зморивсь, а ліри

вже налаштовані на скорбний лад…

* * *

Ненасить, лінь, м’які й зручні дивани,

прогнавши благодійність, у полон

нас узяли, неначе дивний сон,

а звички наші нас лишили шани.

Іти б нам до мети, але кайдани

та ще багацько всяких перепон.

І десь подівся з луком Купідон,

а Гіппокрену[1] випили тарпани.

Ця спрага насолод, вінків лаврових!…

– З дороги, філософіє босяцька!

Йди геть! – кричить підкуплена юрба.

Поете, йди! Йди мимо гонорових

і витримай від них удар зненацька.

Важкий твій шлях – така твоя судьба!…

Джованні БОККАЧЧО

* * *

Італіє, усіх племен царице,

де доблесті твої, де геній твій?

Кастильський хор[2] замовкнув – тож мерщій

над честю муз будь-хто тепер глумиться.

Не лаври вже в ціні, а багряниця,

бо нині зло прямує по прямій,

а з калитою всякий вже гордій,

бо голову пусту підмінює скарбниця.

В словесності пропав високий стиль -

давно утрачений для кращих з нас

(від тебе вже не ждуть чудес мистецтва!).

Журись зі мною – чайкою заквиль:

прихильна доля, люба, повсякчас

до тих, хто став опорою чернецтва…

* * *

На човнику каталась люба пані,

і спробуй швидшого знайти човна!

Й вражала безліччю пісень вона -

чи щебетав то соловій в гортані?

Куди причалить, я не знав зарані,

чекатиму, можливо, допізна,

бо серед дів земних така одна -

богині я зізнаюся в коханні.

Побачити й почути диво з див

не я один цим берегом ходив:

немов прочани, йшли до моря люди.

І прокидалися в душі моїй

слова, які сказати хочу їй,

які тепер лунають звідусюди.

Маттео БОЯРДО

* * *

Отару білорунну чи хмарину

жене пастушка в діл, і путь пряма.

Внизу – село, задимлена корчма

і тінь від гір, що залила долину.

Зітерши піт, ратай розправив спину,

бо згодом в полі запанує тьма,

волів своїх звільняє від ярма,

додому гонить втомлену скотину.

І тільки я, потрапивши в полон

до дум тривожних,знов забув про сон,

від місяця послання жду таємне…

В очах моїх відбилась пастораль -

і стала враз солодкою печаль,

бо на душі – щось болісно приємне.

* * *

У тебе, серце, фатум – лиш терзання,

та слухай – голуб стогне на вікні.

Хоча не він в любовній западні,

все ж до твого своє додав ридання.

Таке тобі від Неба безталання:

зі мною світ в зажурі день при дні,

лише кохана не пришле мені

ні сліз, ні співчуття,ні покаяння.

Отак байдужа до мого митарства,

хоча йому причина – лиш вона,

котрій віддам життя, не мавши царства.

Скажи, кохана, в чому таїна?

Заради тебе вдався до фіглярства,

щоб чашу горя випити до дна!…