Читать бесплатно онлайн книгу Листи
Юлія Гавриленко
Листи
Молодий письменник Олександр Сидоренко після випуску своєї книги «У пітьмі» втратив натхнення і, знічений, повернувся у рідне містечко працювати адміністратором у кав’ярні. Після робочого дня хлопець знаходить у поштовій скриньці білосніжний конверт без зворотної адреси. Усередині виявляється лист, написаний такою собі Анонімкою. Почерк дівчини здається Саші знайомим. Він вирішує будь-що її розшукати.
Насправді ж, Анонімкою назвалася університетська подруга Сашка — Маша. Дівчина поселилася ненадовго у квартиру навпроти і від нудьги вирішила відправити лист своєму сусідові, якого одразу ж впізнала в коридорі. От тільки відправила вона геть не те, що хотіла. Доводиться писати нового листа…
Глава 1. Несподівана знахідка
— Привіт, Саш!
— Ооо, Сашка!
— Сашко! На роботу спішиш?
Ось так звичайно починався мій день. У містечках всі знають одне одного ледь не з дитинства, а я був наче кінозіркою якоюсь. І все тому, що займаюся трішки дивною справою.
Узагалі, я тримаю невеличку кав’ярню, що дісталася мені від дідуся. Ні, це не через неї мене усі знають. Але кав’ярня є моєю гордістю та єдиним місцем роботи у місті.
Скільки себе пам’ятаю, я завжди тут жив. Звісно, коли вчився, то приїжджав лише на канікули, але все ж. Це було моє місто. І де б я не побував, воно міцно трималося за свій теплий закуток у серці. Але найбільше я любив свою кав’ярню.
Та що там любив — обожнював! Усе моє дитинство промайнуло в ній. Я навіть нічого не змінював: усе ті ж дерев’яні меблі, столи, накриті клітчастими скатертинами, в кутку потріскував вогонь у справжньому каміні… Кав’ярню сповнювали затишок та почуття приємної ностальгії. Не даремно завжди було багато охочих побувати тут: сховатися від зовнішнього світу, від усіх його проблем за чашкою запашного американо з молоком.
Двері уже відчинені, робота кипить. Мій новий адміністратор — Катя — добре виконувала свої обов’язки. Щойно я увійшов, озвався дзвоник, і вона вискочила з кухні з нотатником в руках.
— Олександре Олеговичу, у нас партія кави затримується і…, — одразу заторохкотіла вона.
— Кать, який у біса Олександр Олегович, ми з тобою зі школи дружимо! — з осудом глянув я на дівчину і провів рукою по волоссю, змітаючи дрібні сніжинки. — Скільки разів тобі повторювати — просто Саша.
— Добре-добре, — неуважно відповіла вона. Катя чудово знала, що я не люблю, коли мене кличуть по батькові. Їй просто подобалося мене дратувати. — Гаразд, Сашо, — навмисно підкреслила вона, — партію кави ще не доставили, і у нас проблема з другою кавоваркою на кухні. Майстра я уже викликала.
— Молодець! І що б я без тебе робив?
— Навіть і не знаю.
Дівчина підморгнула, крутнулася на каблуках і знову побігла на кухню. Я лише зітхнув. Як добре, що вона у мене є! Не знаю, що б робив без цієї непосиди. Може збільшити їй платню? За звичкою, я знову пригладив волосся і рушив у свій кабінет: скоро розпочнуться свята, а ми досі не прикрасили жодного куточка кав’ярні.
— Ага, синку, ти уже прийшов!
Тато глянув на мене поверх окулярів і повернувся до паперів.
— Тут звіти за минулий квартал. Ми знов у плюсі!
— Знаю, тату, — я підійшов до одного зі стелажів і почав ритись у папках. — Слухай, ти можеш порівняти наші прибутки до того, як прийшла Катя і після?
— Я тобі й так можу сказати, та думаю ти і сам здогадуєшся, що вони зросли.
— Так-так, знаю…
— Я відразу радив тобі найняти її на роботу!
— А мені здавалося, що ти якраз був проти, — я посміхнувся. — Та справа не в цьому. Я хочу підвищити їй зарплату.
— Хм…, — батько відірвався від звітів і поглянув на мене. — Хм, — знову хмикнув він. — А ти в цьому певен?
— Не знаю, мені здається, вона на це заслуговує, — нахмурився я.
— Синку, в неї і так заробітна плата вища ніж у більшості адміністраторів міста. Гадаю, просто потрібно зменшити їй навантаження. Розгрузити її.
— Пропонуєш мені повернутися до цього занудства? — губ ледь торкнулась усмішка. Чесно кажучи, я не мав нічого проти. Мені й самому набридло нічого не робити.
— Так, саме так, — просяяв батько. — Та й тобі буде чим зайнятися! Ти ж так і не почав писати наступну книжку. Чи…?
— Ні, не почав.
Ну ось ми й прийшли до мого загадкового роду заняття. Я — письменник. Принаймні був ним з півроку тому. Мої книги розлетілися з такою легкістю, я отримав безліч нових замовлень от тільки… у мене пропало натхнення. Зникло, розчинилось у повітрі. Півроку тому я почав писати книгу, але мені так і не вистачило духу її завершити. Батьки далі мене підтримували, однак для себе я уже все вирішив — з письменництвом покінчено. Музи немає.
Тому тепер я займаюся кав’ярнею. Так, я ще не надто досвідчений (врешті, мені лише двадцять три), тому здебільшого керує батько. Хоча кав’ярня за паперами є моєю, але я радий посаді адміністратора. Не готовий ще до такої відповідальності.
Розпрощавшись із татом, я грюкнув дверима і кинувся допомагати Каті. Але здається, дівчині не дуже-то й потрібна була моя поміч. Усе ж таки, кав’ярня невелика й роботи у ній не так уже й багато, тому я пішов туди, куди Каті дорога була закрита: поліз на горище за новорічними прикрасами та ялинкою.
Катька була дуже рішучою, сміливою, але у неї була одна слабкість — вона ненавиділа наше горище. Ще в дитинстві я лякав її привидами та щурами, які буцімто там живуть, й вона досі боялася туди заходити. Тому я зібрав усю свою чоловічу мужність в кулак і поліз туди сам, у компанії старого лише блимаючого ліхтаря.
На горищі, як і в старі добрі часи, було душно та сухо. Сюди підіймалось усе тепло із залу, тому спека була немов улітку. Не маючи наміру спітніти, я швидко окинув горище у пошуках прикрас. Вони, як завжди, стояли далеко у кутку, затягнуті павутинням, яке павуки встигли сплести за рік. Скоро їм доведеться розпочинати свою клопітку витончену роботу заново.
Ялинку закинув на плечі, взяв у руки цілий стос коробок і всі пакунки з прикрасами для кав’ярні і поволі посунув до виходу. До мене лише згодом дійшло: а як же я спущуся?
— Катю!! — голосно крикнув я. Жодного результату. — Кать!
— Чого тобі? — скрипнули двері до комірчини, і біля драбини нагору з’явилася моя помічниця.
— Лови! — і перший пакунок з ялинковим дощиком полетів просто на дівчину.
Почулося гучне «Ааа!», та судячи зі звуку, Катя таки зловила пакунок. Одразу за ним полетіло іще кілька. Дівчина вправно їх впіймала і згодом справа дійшла до коробок.
— Гаразд, так діла не буде, — зітхнув я. Довелося визнати, що кидати коробки Каті було б не дуже розумно. Довелося взяти дві з них і поволі почати спускатися.
— Дивись не впади! — Катя вчепилася у хитку драбину і другою рукою уже намагалася дотягнутися до однієї з коробок. Спустившись іще на кілька сходинок, я звільнився від своєї ноші.
— Окей, слухай, — повернувшись нагору, крикнув Каті. — Тут залишилося всього нічого, якось сам усе спробую знести. Ти тільки підстрахуй.
— Добре! — почулося у відповідь знизу.
«Всього нічого» означало ще дві коробки та ялинка. Ага, геть нічого. Але легше вже знести все здразу аніж бігати туди-сюди по старезній драбині, що от-от розлетиться по частинах. Тому, я закинув ялинку на плечі, взяв дві коробки у кожну руку і поволі почав екстремальний спуск. Ялинка кололася, коробки не були важкими, але доволі об’ємними, що дещо заважало. Та найбільше мені заважали Катині крики.
— Сашо, ти здурів? Обережно! Куди ти стільки набрав? Важко було по-одному знести?! — викрикала вона, швидко забираючи у мене першу коробку.
— Так, важко! — не витримав я.
І це була фатальна помилка. У правій руці залишилася друга коробка, а ліва уже порожня. Через це тримати рівновагу було вкрай важко. Я спустився ще на сходинку, потім ще на одну і — трісь! Відволікшись на свою крикливу адміністраторку, я надто перегнувся назад і, втративши рівновагу, шубовснувся з драбини. Просто на дерев’яну підлогу. Наче мішок із картоплею, їй-богу.
Не знаю чому, але мене це вкрай розсмішило. Тому я лежав, розпластавшись, на новорічній ялинці й реготав мов навіжений. Добре, що нічого не боліло.
— Ти як — цілий? — підбігла стурбована Катя.
— Ага, цілісінький. Якби ж ти менше кричала, то було б ще краще, — через сміх вимовив я і повільно сів.
— Ідіот! — мені вмазали гучного запотиличника. — Здається, ти конкретно вгатився головою! От нема чого відразу все на собі тащити!
— Катька, та заспокойся ти, — сказав я. — Нічого не сталося. Ну, трішки забився. Не страшно.
— Не страшно! — повторила вона. — Та йди ти, Сидоренко!
І, рвучко від мене відвернувшись, вона зникла за дверима. А я так і залишився сидіти на погнутій нещасній ялинці, приголомшено дивлячись їй вслід. Треба ж було так упасти! Чому Катька не може посміятися разом зі мною? Все ж, дівчата такі дивні створіння…
Прикрашати кав’ярню я зміг почати аж у кінці робочого дня. Людей було уже мало, надворі починало темніти, і я якраз перестав реготати щоразу, коли згадував своє феєричне падіння. Саме пора взятися за прикрашання.
І ось почалося це дійство. Розпаковано усі коробки, витрушено зміст усіх пакунків, а ялинка — уже розправлена та полагоджена — гордо стоїть біля величезного вікна поряд із входом. Ми з Катькою за барною стійкою розмірковуємо, де що розмістити.
— Ммм… Думаю, ось це піде сюди, — Катя кивнула на новорічний дощик, схожий на ялинкову гілку, вкриту снігом і постукала по стільниці. — І ще додати ось ці гірлянди, кольорові.
— Окей, погоджуюся, — кивнув я. — Тоді ялинку наряджаємо у червоно-золотистий і золотисті гірлянди на вікна.
— О, і Санту з оленями на цю стіну повісимо! — моя напарниця ткнула пальцем в одну з цегляних стін.
— Гаразд, з цим вирішили. Давай за роботу.
Залишивши Катю прикрашати усе дощиком, я взяв стілець і пішов розвішувати гірлянди на вікнах. Трішки скотчу й фантазії зробили своє — стоячи на хиткому стільці, я розглядав свою роботу. Ось зірки з гірлянд, ось ялинка… Одразу повіяло новорічним настроєм.
— Сашо!! — почувся зляканий крик Каті.
Знову вона кричить. Закотивши очі до стелі, я обернувся. Щось хруснуло. Ноги провалились і — бац! — я знову на підлозі. Та цього разу ялинка мене не врятувала. Болем віддавала потилиця, і все навколо почало темніти. Останнє, що я бачив — розмита пляма з довгим чорним волоссям. Здається, до мене підбігла Катя. Я втратив свідомість.
— Теж мені. Ідіот. Стілець він узяв! І не подивився, що він хитається? — почув я бурмотіння побіля себе.
Я розплющив одне око і спробував щось розгледіти. Здається, я лежу на дивані у власному кабінеті. Рука провела шорсткою поверхнею шкіри. Так і є, це мій диван. На кріслі біля мене сиділа Катя і не переставала бурмотіти явно не на мою користь.
— Що, вже оклигав, лихо ти таке? — запитала вона, скуйовдивши мені волосся. Я невдоволено скривився. Катині очі відразу стурбовано округлилися. — Вибач, болить?
— Ні, просто досить псувати мені зачіску! — я підмітив, що голос у мене — немов після сну. — До речі, котра година?
— Прекрасна година, щоб дістати по макітрі за свою халатність! — і я знову отримав запотиличника від свого адміністратора. Треба змінити тут порядки, бо інакше мене уб’ють.
— Ой, подумаєш!
— Так і прибила би, ідіота, але шкода руки бруднити, — фиркнула Катя і встала. — Збирайся, пора тобі йти додому.
— А що я так довго лежав? Ми закриваємося? — запитав я, повільно встаючи з належаного місця; голова гуділа і світ довкола чомусь гойдався, мов на хвилях, наче я був на кораблі, а не у кав’ярні. До горла підступила нудота.
— Ні, але ти йдеш додому, — Катя строго покосилася у мій бік. — Досить мені клопоту з тобою на один день. Тим більше, гірлянди ти таки розвішав, а дощик я й сама прикріплю.
— А може, я ще залишуся і… — почав було я, але Катька на мене шикнула:
— Пішли, проведу тебе додому, щоб з тобою ще щось не трапилося.
І вийшла з кабінету, грюкнувши дверима. От завжди вона так, з самої школи! Завжди любила вказувати, прямо тиран якийсь. Я зітхнув, потягнувся і, нарешті, встав з дивану. Моя куртка висіла поруч, на стільці. Швидко накинув її на плечі і рушив слідом за своєю подругою, трішки похитуючись.
З Катькою ми дружимо давно. У школі мене не дуже любили, а вона була наче Міс Популярність. Усі хотіли із нею дружити. А вона дружила зі мною. І це була неабияка причина для гордості.
Катька перша побачила мої книжки. Літературу вона не надто любила й за книгу сідала рідко, але мої прочитала усі. Романи, розповіді, оповідання — що б не написав, усе в першу чергу йшло до Каті. В решті, саме завдяки їй я і опублікував свою першу книгу. Ця вреднюга відправила її у редакцію. Я й не знав про це! Аж раптом мені дзвонять і просять прийти із рукописами… Моє життя склалося б геть по-інакшому, якби не вона.
Так, Катя справжня подруга, вірна. І розумна. А зараз, судячи по обличчю, дуже і дуже на мене зла.
— Катька, не злись ти так, — примирливо почав я, підійшовши до неї. — Я ж не навмисне.
— У тебе все «не навмисне», — кинула вона, різко розвернулася і рушила у сторону мого дому. — Ніколи не думаєш про те, що може статися.
— Не правда! Думаю, — мені довелося пришвидшити крок, аби наздогнати подругу. — Думаю, — ще раз повторив я, — просто нічого страшного не сталося. Не розумію, чого злитись…
— А коли я маю злитися? — Катя кинула на мене косий погляд, не збавляючи темпу. — Коли тебе у морг повезуть? Саш, так не можна…
— Ой, Кать, не вчи мене, гаразд? — у грудях росло роздратування. — Який морг? Від того, що зі стільця впав? Не сміши. Давай узагалі змінимо тему.
— Як скажеш, — і до мене дійшло, якої фатальної помилки я щойно припустився. — Може, тобі варто знайти собі дівчину, нарешті?
— Боже, за що? — кинув я кудись у небо. Катя уважно розглядала моє лице. — Мені зараз не до дівчини. Та й сама знаєш, я їм не дуже подобаюсь.
— Брехня, ти просто шукаєш відмазки, — Катька роздратовано склала руки на грудях. — Саша, тобі двадцять три роки, ти відомий, ну більш-менш, письменник і дуже навіть симпатичний хлопець. Ти що, боїшся з кимось знайомитися?
— Чого це я боюсь? Нічого я і не боюсь, — на вулиці сипав лапатий сніг; сумнівів не було: я зараз увесь білий. Струснув головою, зганяючи сніжинки, замислився. — Знаєш, а може і боюсь. Тільки не знайомитись, а того, чи мене приймуть таким, який є.
— Занудним ботаніком, який пише книжки? — дражливо перепитала Катя. — Чи класним хлопцем, який читає класні книжки, веселий, щирий і розбирається практично в усьому на світі?
— Та вже і не знаю, — я засміявся. Моя подруга теж посміхнулася.
— А я знаю! Ти класний! Просто деколи це потрібно, ну знаєш, показувати.
Вітер тріпав чорняве волосся, закриваючи від мене її обличчя, але можу посперечатися на що завгодно — вона закотила очі. Розумниця знайшлася.
Ми зупинилися. Новенька чотириповерхівка височіла над вуличкою, закриваючи собою частину неба. Її побудували геть нещодавно, десь два роки тому. Квартири розкупили ще до початку будівництва і батьки не могли залишитись осторонь. Тому тепер у мене власна трикімнатна квартира на першому поверсі. З невеликою кухнею, ванною і туалетом.
— Ага, може, колись, — відмахнувся я. Катя нарешті зупинилася й повернулась до мене. Руки вона так і не розплела.
— Не можливо і не колись, — пригрозила вона мені пальцем. — Дивись мені, Сидоренко! Даю тобі місяць аби з кимось познайомитися. Інакше візьму справу у свої руки.
— Давай без цього, окей?
Катька лише показала мені язика. Ясно, не відчепиться. Посміхнувшись, подруга міцно обійняла мене, поцілувала у щоку.
— Сашка, все в тебе буде гаразд. Пака!
Вона помахала мені і рушила вулицею. Катя жила неподалік, трішки далі від мого будинку. Через снігопад її силует швидко зник з виду, відгороджений білосніжною стіною. Я зітхнув і зайшов у під’їзд.
Тут тьмяно, хоч і сухо. Ще й якийсь дивний неприємний запах додався до застояного повітря, остаточно перехоплюючи подих. Довелося прикрити обличчя коміром куртки. Дякувати богу, я на першому поверсі і йти мені не далеко.
Попри стіну розташувалися поштові скриньки. У століття розвинутих технологій у них можна було відшукати лише непотрібну рекламу. За звичкою, вирішив таки туди заглянути. Засунувши руку у металеву коробку, намацав якусь шорсткувату поверхню. Папір на дотик не був схожим на звичайну рекламу. Збитий з пантелику, я витягнув свою знахідку.
У долоні лежав трішки погнутий конверт без зворотної адреси. Лише підпис красивим вигадливим почерком: «вул. Гарматна, будинок № 31, Квартира 2, перший поверх»…
Я вдихнула морозне повітря, запускаючи холод у легені, змушуючи тіло збадьоритися і прийти до тями. Очі різало від страшної невідповідності: де хмарочоси? Де МакДональтси? Де широчезні вулиці і довгі шеренги вічно шумних машин?
Довкола було так тихо, що здавалося, мене засмоктало у вакуум. Я роззирнулася довкола. Звичайна вузенька вуличка, переді мною не те, щоб височить, радше, стоїть новенька чотириповерхівка. Двері металеві, уже облуплені, у грязюці. Цікаво, і хто посеред зими знайшов грязюку? Та й де? Я зітхнула.
«Мері, тобі варто поїхати звідси. Ти все життя ховаєшся у мегаполісах! А щоб знайти нове русло, нове бачення — слід їхати від них подалі! Скажімо, у якесь непримітне містечко, про яке ніхто й не знає. Там тихо, спокійно…»
Аж надто спокійно, Макс! Знала б, куди заведуть твої поради — в житті б не піддалася. Це ж треба! Моє життя почалося у Києві, а тоді була Варшава, Мілан, Париж, Нью-Йорк, Лондон… ну чому не можна було шукати натхнення, скажімо, у Празі? Вона тихіша за Лос-Анджелес, чесне слово!
Але ж ні, замовнику потрібна реальна історія про реальних людей, які й у Києві-то наврядчи були. Що ж, буде йому історія. Але після цього я надовго поїду у відпустку кудись подалі звідси. І більше ніколи не поселюся в такому містечку, як це.
Я ногою штовхнула двері, ледь їх не вибивши: вони з гуркотом гримнули об стіну; посипалась дешева штукатурка, змушуючи зігнутись у приступі кашлю. Сяк-так, дочапала до старомодних подертих дверей своєї нової квартири. Закладаюся, розваг тут теж немає. Добре, якщо хоч Інтернет працюватиме.
На щастя, квартиру здали більш-менш у хорошому стані. Звісно, не те, до чого я звикла, та все ж. Меблі ще з часів СРСР, дерев’яна підлога. З огляду на все це, пластикові вікна в інтер’єр геть не вписувались. На підвіконні у вітальні стояв роутер, а біля нього записка з паролем для підключення. Ну хоч від світу мене не відрізали.
Телевізор — старенький, квадратний, із старим запилюженим пультом — теж був тут. Не без труднощів його вдалось увімкнути: екран засвітився, залунав голос якогось невідомого мені чоловіка. Я узагалі рідко дивлюсь телебачення, але робити нічого, а так хоч час згаю.
Велике вікно вітальні притягувало і я не втрималася від спокуси визирнути надвір. Тихо й мирно. Ніяких машин, ніяких людей. З неба у своєму звичному танку летіли сніжинки, виконуючи складні па, закручуючись у сальто й піруети. Я так захопилася їхнім танцем, що не одразу помітила людину, що крокувала тротуаром. Високий молодий чоловік у чорному пальто, комірець піднятий, на носі окуляри. Він видався мені, на диво, знайомим. Чоловік зайшов у мій під’їзд.
Я кинулася до вхідний дверей, прислухаючись до кроків у коридорі. З опаскою, ніби боячись, що він мене помітить, зазирнула у вічко. Двері стояли так, що було видно невеличку площадку з поштовими ящиками. Чоловік стягнув комір, смішно підскочив, струшуючи сніг. У нього темне, коротко стрижене волосся, квадратне підборіддя і виразні — аж надто виразні — скули. Коли він почав підійматися сходами, ледь стрималась, щоб не скрикнути. Я знаю цього хлопця! То був мій одногрупник, ми разом навчалися на журналістиці в Києві. Здається, він став письменником. То чому ж він тут?
Хлопець (бо мені уже язик не повертався назвати його чоловіком) зупинився біля дверей навпроти, витягнув ключі, відкрив двері й зайшов усередину. Коли двері зачинилися, на моєму обличчі розповзлася хитра посмішка.
У кишені задзеленькотів телефон і я підскочила від несподіванки. Дзвонила моя найкраща подруга, Кріс. Одним рухом зняла слухавку:
— Алло, кицю, привіт! Ну як тобі богом забуте містечко?
— А не так вже і погано, Кріс. Знаєш, не так уже й погано…
Глава 2. Лист від незнайомки
Трішки дивно. Гаразд, дуже дивно, що у час всіляких пристроїв та Інтернету хтось пише листи. Та ще дивніше — що він призначений мені! Для мене зроду ніхто й ніколи не писав листів. Можливо, це хтось із читачів? Цікаво, як вони здобули мою адресу?… Обдумуючи усе це на ходу та перебираючи варіанти, поспіхом дістав з кишені куртки ключі й відкрив двері. Мені не терпілося відкрити мій лист.
Щойно я переступив поріг, щось торкнулося моїх ніг. Оріон. Чорний пухнастий кіт радісно муркотав, залишаючи на моїх джинсах цілу купу шерсті. В коридорі було настільки темно і він був настільки чорним, що я б і не помітив його, якби не одна особливість, завдяки якій мій улюбленець і здобув собі ім’я: в очі одразу кидалися три кругленькі цятки у верхній частині задньої правої лапи. Вони були наче залишені пензликом, що необачно стряхнули біля мого кота.
— Розцяткований ти мій, — зітхнувши, погладив улюбленця, викликавши нову хвилю муркотіння. — Скучив?
— Няв, — Оріон завжди відповідав на мої репліки. У мене дуже розумний кіт, аби ви знали.
— А мені тут листа прислали! — показав я конверт. Кіт ретельно його обнюхав. — Пішли почитаємо?
— Мур-няв, — знову муркнув Оріон і кинувся слідом за мною до кімнати.
Кімнат тут більш ніж достатньо: простора вітальня з великим вікном; робочий кабінет, де я просиджував ночі, намагаючись написати бодай сторінку чого-небудь; і моя власна кімната. А ще маленька кухонька, ванна і туалет. Досить місця, щоб зійти з розуму самотньому письменнику без музи. Саме тому я й завів Оріона — без нього тут було б надто пусто. І до болю самотньо.
З усіх цих кімнат завжди найбільше любив вітальню. Світла, зі штучним каміном та купою фотографій на стінах, вона була затишнішою від решти у сотні разів. Та ще цей вид з вікна! Мені захотілося знову поглянути на вулицю: усе ще сипав лапатий сніг, замітаючи світ і нагадуючи людям — скоро свята.
Відвернувшись, я сів у велике м’яке крісло і заходився розривати свій пакунок. Кіт м’яко скочив мені на коліна й згорнувся клубочком. Здається, Оріонові також було цікаво, що ж такого мені написали. Я вирішив не змушувати його чекати і розрізав вершечок конверта. Усередині лежали трішки зім’яті, складені у двоє аркуші паперу. Близько п’яти списаних акуратним почерком листків. Акуратно розгорнув першу сторінку, надягнув окуляри. Не те щоб у мене був поганий зір — вони скоріше для того, аби він не погіршувався. Але менше з тим. Струснувши аркушем, щоб він нарешті вирівнявся, я заглибився у читання.
Читав уголос. Оріон так уважно за мною спостерігав: не варто залишати його можливості почути мій перший (а можливо, й останній) лист.
«Привіт, мій знайомий незнайомцю! Як справи?», — я здиво
...