Читать бесплатно онлайн книгу автора  Серенада темряви. В очікуванні дива

Соломія Соло

Соломія Соло

Серенада темряви. В очікуванні дива

Ця історія, яка змінила життя кількох людей, десятків вампірів та одного великого міста почалась пізно ввечері 23 жовтня. А вечір видався звичайним, нічим не примітним — таких повно буває щоосені. Не було ніякого свята, ніяких астрономічних знамен. Навіть просто грози чи дощу не було. Так що уявити, що саме сьогодні трапиться щось важливе, не прийшло б мені в голову. Ну хіба що…туман. Сірий, пухнастий як зайченя, м’який як пір’їнка осінній туман стелився вулицями, налаштовуючи на містичний лад.

Baby, I've been waiting,

I've been waiting night and day.

I didn't see the time,

I waited half my life away.[1]

(с) Leonard Cohen

1

Перший день

Ця історія, яка змінила життя кількох людей, десятків вампірів та одного великого міста почалась пізно ввечері 23 жовтня. А вечір видався звичайним, нічим не примітним — таких повно буває щоосені. Не було ніякого свята, ніяких астрономічних знамен. Навіть просто грози чи дощу не було. Так що уявити, що саме сьогодні трапиться щось важливе, не прийшло б мені в голову. Ну хіба що…туман. Сірий, пухнастий як зайченя, м’який як пір’їнка осінній туман стелився вулицями, налаштовуючи на містичний лад.

У вказаний вечір дві симпатичні та веселі студентки слідчої спеціальності юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка — Соломія Балішор (або просто Мія, моя найкраща подруга) та Аліса Анікеєва (це я) купували білети зі Львова назад до Києва.

Соломія, середнього зросту, тендітна але спортивна дівчина з романтично-задумливими великими сірими очима, надзвичайно гармонійним обличчям та прекрасним рудим волоссям зараз чимось нагадувала Венеру Ботічеллі. Вона зимно куталась в класичне червоне пальто та поправляла темний берет з маками на пронизливому вітрі. В її пальцях, вдягнених в тонку чорну лаковану шкіру рукавички, тремтіли наші квитки.

Я, висока, худа темнокоса дівчина тим часом шукала в темному шкіряному рюкзаку з шипами свій паспорт. Я була вдягнена в класичні джинси, спортивну куртку з косою застібкою, рукавички без пальців, чорні туристичні черевики, а вуха прикрашали срібні сережки у вигляді англійських шпильок. Така собі неформальна туристка, що любить подорожувати та знає, як це робити з мінімумом речей та максимумом задоволення.

«Поїзд Інтресіті-Плюс сполученням Львів-Київ відбуває з першої колії. Орієнтовний час прибуття до пункту призначення 23.10 о 23.10».

— Правда, є щось містичне в тому, щоб повертатись до дому 23.10 о 23.10? — спитала я у подруги, сідаючи в темно-синє плюшеве крісло салону першого класу та листаючи безкоштовний журнал з веселими хелловінськими гарбузами та смішними відьмами.

— Безумовно. — підтвердила подруга, ховаючи квитки до своєї маленької сумки з сріблястою бляшкою. — Після таємничого зависання в крамниці з сувенірами, де сума наших коштів містично скоротилась втроє, є щось і справді чарівне в тому, що ми дістали білет на останній поїзд за годину до відправлення. І нам не доведеться придумувати правдоподібні легенди для Петра Петровича, які б виправдовували нашу відсутність на модульній контрольній.

— Ех, ну в крайньому випадку я просто показала б викладачу те, що він давно хотів побачити, та й був би модуль зданий. — я кокетливо намотала пасмо темного волосся на тонкий та блідий пальчик з короткими, але яскраво налакованими нігтями, підняла очі договори та «звабливо» посміхнулась.

— Та ти що? А раптом ви б не порозумілись? — від здивування Мія по-дитячому широко відкрила сірі очі, та навіть трохи відкинулась в м’якому кріслі.

— Ну чому б не порозумілись? Наскільки мені відомо, портрет американського президента йому завжди подобався. — мені приносило задоволення трохи підначувати надто «правильну» подругу.

— Ну знову ти про всякі дурниці. А при цьому ти найкращий аналітик курсу та перший номер рейтингу. — діловито виставляючи підніжку крісла, сварила мене подруга.

— Та тому і кращий аналітик, що розумію, що цю антинаукову фігню, про еколого- порівняльну експертизу в контексті міжнародного розвитку краще викинути з голови якомога скоріше, бо на важливіші речі сил не вистачить. — я аж позіхнула, згадуючи «улюблений предмет». А за вікном тим часом вже стемніло, і в майже непроглядній темряві та тумані було видно лише поодинокі вогники ліхтарів.

— Десь чула, що Україна — найгірше освітлена країна Європи. Після заходу сонця в нас майже суцільна темрява і нудьга. Якась не цікава країна для подорожей у вечірній час. — невдоволено констатувала подруга.

— Чого бажає дівчина з очима кольору кави? — трошки порушуючи заведений порядок, запитав у мене стюард з візочком, повним всякої їжі та напоїв.

— Не…не…потрібно нічого. — мої очі за секунду стали вологими. Він — Олексій, також мене іноді так називав.

— До сих пір страждаєш через Альошу Поповича? — спитала подруга та обійняла мене за плечі. — А Ви, Сергій Мальченко (Мія старанно, по буквах, прочитала ім’я провідника на бейджику), проходьте, нічого не будемо у Вас купувати. І пригощати нас не дозволимо. До побачення.

— Так… — ледь чутно промовила я, вглядаючись у суцільну темряву за вікном. — Хоч і звучить це все, як повна дурниця — так побиватись за випадковим хлопцем, з яким зустрічалась аж цілих шість тижнів півтора роки тому. Але…карколомний був роман, можна сказати — запаморочливий.

Я задумливо погладжувала синій штучний оксамит крісла, і дивилась на ряди зайнятих своїми справами пасажирів. На екрані транслювали виступи якихось учасників трьохсотого нікому не відомого і непотрібного талант-шоу. Горіли футуристичні світильники. Цей сучасний салон, трохи схожий на літак, якось налаштовував мене на оптимістичний лад, і я сама змогла подивитись на минулі події з легкою іронією. Соломія, сиділа поряд з блокнотом-антистрес, розмальовувала гелевою ручкою вибагливі візерунки та неіснуючі квіти. Її пальці погладжували напис на обкладинці «Для ніжної та дивовижної», а зображена на обкладинці сіроока руда дівчина в зеленій сукні дуже нагадувала саму Мію. В цей момент вона виглядала щиро співчуваючою дівчиною, яка готова сердечно вислухати досить банальну історію.

— Розкажи мені будь ласка. Тільки те, що сама хочеш. Повір, так легше. — підбадьорила мене Мія. — Адже я новенька, і плітками не цікавлюсь, а з перших вуст цю історію ще не чула.

Так, подруга вступила до нас в магістратуру після закінчення бакалаврату в іншому вузі. І, хоч знайомі ми з нею були ще з першого курсу, з міжвузівського семінару, проте разом навчалися лише трохи більше року. То ж вона дійсно була не в курсі багатьох пліток та подробиць з життя факультету.

— В Альошу була закохана більшість дівчат курсу — він був досить симпатичний, спортивний, не дуже розумний, але й не дурний, не поганий але й не святий, і при цьому — син депутата. Класичний випадок спокусника довірливих дівчат, які ведуться на красиві іграшки, забуваючи, що той, хто їх дарує і сам не щиріший за власну кредитку.

— Але ж ти не така. Зовсім не така. — подруга оглянула мою худеньку фігурку, чорне довге волосся та темну спортивну одежу. Дійсно, на класичну жертву моди я була схожа мало, а на довірливу мисливицю за гаманцями — ще менше.

— Але і відносини наші почались не так, як мріють дівчата, що люблять романтичні історії. Зовсім геть не так. Ми пішли великою компанією на каток — Олексій чудово катався на ковзанах, з дитинства займався хокеєм, а я вперше вийшла на лід. І …зразу поїхала. В огорожу. Через десять хвилин перебування на катку — струс мозку з втратою свідомості та розтягнення сухожилля. Він проявив себе справжнім героєм з дешевого роману — бо до його будинку було 10 хвилин їзди, а до моєї квартири — більше години по всім заторам. Навіть зараз я думаю — скільки в цьому вчинку було благородства, скільки — страху відповідальності. Адже розмову з моїми рідними, яка неодмінно б відбулась, приємною ніхто б не назвав. При цьому відповідальним, без сумніву, був би призначений той, хто привезе мене додому. Але, як би там не було, він відвіз мене до себе додому відпочити до вечора, де ми і розговорились. Він виявився не поганим співрозмовником і на перший погляд досить чуйною та по-своєму хорошою людиною. Хоч і абсолютно нерішучим та інфантильним при цьому…

А далі, як в калейдоскопі замиготіли картинки …

Я в коротких шортах сиджу на підлозі з чашкою кави і читаю новини англійською на телефоні. «Дівчинка з очима і волоссям одного кольору…Кольору кави» — він ніжно обіймає мене за плечі…

Я навколішках сиджу біля вольєру і граю через сітку з веселим рудим щеням — цуцик підстрибує, гарчить, але видно, що задоволений грою «Смілива дівчина! Ну як, подобається грати?» — я здивовано киваю — «Не бачу нічого сміливого в тому, щоб пограти з цуценям» «Це чистокровний вовк».

«Я б злякався за тебе, напевно…Хижаки здатні на вбивство» — каже Льоша і кумедно куйовдить своє волосся. «На вбивство здатні не лише хижаки. Якось в дитинстві у мене були хом’ячки — і мама посадила їх двох в одну клітку. Цього не можна було робити, бо вони суворі одинаки. Там ми взнали це пізніше — коли самиця, захищаючи свою територію, розірвала самця на дрібні шматки» — він мовчки бере мене за руку і я знову посміхаюсь, забувши про трагічну загибель хом’яка.

«Ти зустрічаєшся зі мною не через користь?»- майже по-дорослому питає Льоша. «Звичайно ні, коханий. Яка з тебе користь? Навіть списати не вийде». «Подарунки, гроші» — він в цей момент робиться дивовижно схожим на свого татка з телевізора. «Ну, такі дрібниці мене не цікавлять. Хіба що. — я кокетливо підморгую. — Ти зібрався подарувати мені літак? За власний літак я б багато чого утнула» — і весело дриґаю довгими ногами в повітрі.

А потім…дитинство золотого хлопчика з діамантовими іграшками закінчилось після четвертого курсу — батьки нагадали йому, що він і сам іграшка та бізнес-проект в одній особі. А так, як його власний капітал та особисті досягнення наразі нульові, він зобов’язаний зробити пропозицію Майї Березовенко, єдиній і коханій доньці іншого депутата на нашій однокурсниці з паралельної групи. Такі дрібниці, як наявність у сина постійної дівчини Аліси та її почуття, думка самого Альоші та цієї самої вигідної нареченої Маїй Поповича-старшого не цікавили.

Мої очі знову наповнились сльозами. Я не знала, кого в цій історії варто більше пожаліти — мене, яка має все крім потрібного походження, інфантильного, хоч і щирого Альошу чи взагалі Майю, яка мріє про свою щасливу родину та не підозрює, чому раптом Альоша ні сіло ні впало перекинувся до неї.

— По-моєму, він типовий самозакоханий кретин. — чесно сказала Мія.

— Ні, він по-своєму непогана людина. Але мені від цього тільки гірше. Був би він таким, як ти думаєш, я б пройшла повз і не помітила. Але він дійсно щирий і співчутливий, хоч і егоїстичний та балуваний. От тільки я забула, що в деяких історіях не буває опції «довго і щасливо», це просто інший жанр. І наша виявилась з таких. Як аналітик я розумію, що тут або щасливо але недовго, або довго, але нещасливо, або ж нещасливо і недовго. То ж мабуть варіант «щасливо, але недовго» був оптимальним. Однак мені все одно так шкода. — прошмиготіла я.

— Себе? — уточнила подруга, дивлячись на екран телефону.

— Ні, в першу чергу Майю. Вона, бідолашна, нічим такого не заслужила. — я знову заревіла.

— І це каже кращий аналітик. — спробувала повернути мене до конструктивну подруга.

— Так, саме тому я так і кажу. — і я, впоравшись з емоціями, майже зразу знову хотіла поринути в хелловінський журнал, до рецепту карамельних яблучок, але раптом меседжер на телефоні вимогливо запищав, вказуючи на нове повідомлення. Кому «Zero Queen» (це я, вся така скоромна). Від «Естер» (хто така? Не знаю) «Вітаю в місті темряви». Від такого повідомлення в мене мурашки пішли по шкірі.

— Мія, ти б не могла прочитати моє повідомлення? — з острахом попросила я подругу.

— Без проблем. Кому «Zero Queen» — так, дуже-дуже скромно. Як, не будучи першою, не стати і другою — оголосити себе нульовою — в цьому вся ти. Програміст з тебе вийшов би не гірший, ніж слідчий. Від «Кафе «Естер»» — якась затаскана назва, але хто тільки не шле свою рекламу через меседжери. «ВІТАЮ. Ми відкрились В новому МІСТІ. До ТЕМРЯВИ — знижки. Адреса — Київ, Привокзальна площа». Дещо дивна і безграмотна реклама пиріжкової біля вокзалу, я б не стала там купляти навіть каву, відверто кажучи. А що насторожило нашого аналітика?

— Не знаю, мабуть перевтома. — і я кинула погляд в блокнот Соломії. Я завжди любила її малюнки, і відверто казала, що, аби була чоловіком, обов’язково закохалась би в неї лише через ці дивовижні образи. Я не є палким поціновувачем мистецтва, але в роботах Мії є як техніка (хоча зараз майже будь-якому художнику важко зрівнятися з найпростішою цифровою камерою), так і ідея — а от це можна побачити в дуже небагатьох. І зараз на мене з листка дивилась злякана великоока дівчинка, в зіницях якої відображались зорі, а на темному довгому волоссі лежав вінок з маків — квітів забуття, сну, безумства та смерті.

— Схожа… — з легким жахом сказала я.

— Так, схожа на тебе, мрійниця. «Hey,diddle,diddle. Thecat and the fiddle. The cow jumped over the moon …»[2] — проспівала вона — так, мрійниця, твій кіт на скрипці грає, а корова так стрибає, що місяць обганяє.

А тим часом ми вже під’їжджали до вокзалу, і годинник на старовинній башточці показував наближення півночі. Навіть на завжди шумному вокзалі о цій порі було досить самотньо, і вітер ніс сухе листя по площі — і здавалось, ніби за тобою хтось іде. Ми пройшли привокзальну площу, звернувши увагу на «знайоме» кафе «Естер» — це дійсно виявилась малоцікава точка з кавою та пончиками, біля якої сидів сивий чоловік з довгим волоссям в чорній одежі, а коло нього лежав великий ціпок. Він не просив милостиню чи не вмовляв щось пожертвувати на церкву, а просто сумно дивився на мене. Якось надто сумно — не як зазвичай літні люди дивляться з легким присмаком жалю за власними студентськими чи шкільними роками, а з щирим співчуттям і острахом — так, як дивляться на того, хто йде на власну страту. На щось страшніше за смерть. На секунду мені здалося, що в нього на шиї замість хрестика був ключ, який раптово розтанув. Але … це був просто самотній чоловік, який не чіпав нас, нічого не порушував, отже, чіплятися самій до нього було б неввічливо і марно. І мене охопило дивне відчуття, схоже на те, яке супроводжувало мене колись давно в аквапарку — я ніби летіла хвацько закрученою водяною гіркою, яка зсередини була пофарбована флюороцистентною фарбою. Сяючі смужки, божевільна швидкість та вільне падіння викликали відчуття загубленості в просторі і часі.

Так дивно, а я навіть нічого не можу сказати подрузі. Смілива слідча злякалась нічного вокзалу і мирного літнього незнайомця. То ж, ми з поругою тепло розпрощались, і кожен поїхав до себе — вона в гуртожиток, я — в квартиру до батьків, брата та двох декоративних щурів. Зайшовши в помешкання, я, не вмикаючи світла, майже нечутно прослизнула в ліжко і моментально заснула.

2

Перша ніч

На мені червона сукня з напівпрозорого шовку та темна накидка. Десь далеко чути завивання поліцейської сирени, переговори по рації «Труп охоронця…молода біла жінка в червоному…можливо озброєна і дуже небезпечна…йдеш на перехоплення… Де вона? Де?», блиск прожекторів, гавкання собак, ще якесь стрекотання…Так близько і далеко водночас. Я тану в тумані, ніби стаю його частиною, та знаю, що слова про труп і погоню якось мене стосуються. Та відчуваю скоріше мисливський азарт — наче лисиця, що знову обвела навколо лапи мисливців. Здається, я таки справді знаю як пощипати за вуса цих самовпевнених задавак. І навіть те, що я нічого не пам’ятаю не дуже важливо — це як інстинкт, як спалах як…пристрасть?

В обличчя дує прохолодний вітерець, пахне зів’ялим листям, димом і осінню. В думках спокій, не дивлячись на більш ніж дивну ситуацію. Я йду по старому напівзруйнованому мосту в темряві, вчепившись в перило. Крокую розмірено і не поспішаючи. Тут, нагорі я відчуваю себе невидимою та в безпеці. Волосся куйовдить вітер. А знизу тихо і млосно, навіть вітру немає. Тук…тук…тук…Крок…крок…крок…

Нічого не розуміючи, не пам’ятаючи, продовжую рух по скрипучим дошкам вздовж кованих перил, наче кожен крок наближає мене до цілі? І до провалля. Якої цілі? Навіщо я туди йду?

Під мостом звичайна провінційна чи може сільська привокзальна площа, і люди зайняті своїми справами. Бабусі з візочками, дядьки з мішками городини, галасливі діти та сільська молодь в дутих пухових куртках з незмінним пивом та насінням. Вони йдуть, сміються, сваряться, штовхаються, розмовляють один з одним та не помічають мене в вечірньому тумані. З моста видно невеликі одно- та двоповерхові будиночки з червоними дахами, магазинчики на площі, та нову маленьку церкву, на куполі якої мерехтять зірки. Вдалині можна побачити контури лісу. Сумовитий осінній ліс в чарівливому осінньому тумані —може віддалений район міста, може ошатне передмістя. Та це і не важливо зараз для мене. Я просто насолоджуюсь первісною пустотою та спокоєм. Наче зараз відкриті всі дороги і можливий будь-який вибір. Ніяких сумніві і перепон. Ні минулого, ні майбутнього. Незнайоме місце, невідомий час, не скована минулими спогадами я. Це так близько від абсолютної свободи, як тільки можливо.

А перехожі, як і раніше, заняті своїми справами. Не бачать невагому тінь, що хижо посміхається новій ночі прямо над їх головами. Або — не хтять помічати? Хто ці люди? Чого я шукаю? Себе? Щастя? Нову жертву? Хто я? Де я? Куди йду? Раптом просто посеред перил виникає фігура чоловіка в темному пальто до п’ят з якоюсь дурною брошкою. Його голова лиса, очі червонуваті, а вуха загострені. Високого зросту, широколиций та широкоплечий. Видно, що він при цьому дуже сильний та вольовий.

— Шарлотто, ось ти де. Стій, туди не можна! До світанку пів-години. — і він збиває мене з ніг та накриває своїм пальто. — І мій амулет краще залиш в спокої.

— Ральф… — сміюсь я, і мої нігті, що зараз вмить стали більше схожі на кігті, шматують його плащ та ламають прикрасу.

Камінчики розкочуються по дошкам і сяють, як маленькі червоні та зелені зорі, яскраво і звабливо. А я дивлюсь на них і посміхаюсь. В той час як все знову затягує досвітнє марево. Зараз туман виглядає майже рожевим і пахне осінню. Чи смертю? Чиєю? Не моєю точно — це я знала напевно. А чому я знаю це так твердо? Забула…Знову все починає обертатись та зникає.

3

Другий день

Ранок почався якось похмуро — сірі хмари, сірі дерева, сіре місто, сірі люди. І настрій такий же — сірий. Тільки любов до свого універа та бажання побачити друзів змусило мене прокинутись зранку та вдягнутись. По дорозі на пари я згадувала сьогоднішній сон.

Звичайно, подруга не випадково називає мене мрійницею, і красиві, барвисті та строкаті сни в мене траплялись досить часто. Але тут ситуація була трохи іншою. Ральф, міст, люди, тварини пригадувались з надзвичайною достовірністю. Навіть зараз, закриваючи очі, я могла ніби побачити кожну зазубринку на старих дошках мосту та кожну деталь облич людей з свого дивного сну. Звуки, навіть запахи були підозріло правдоподібними. Це також було дивним — бо в снах я майже ніколи не відчувала запахів. А тут — зовсім як насправді. Коротше кажучи, спогади про мандрівку до Львова та сьогоднішній сон були однаково яскравими та реалістичними. І чомусь це насторожувало. Бо зазвичай образи зі снів трохи туманні, символічні і місцями гротескні, і після пробудження можна пригадати лише основні, найяскравіші моменти, а не весь сон посекундно з кінематографічною точністю.

Зустріч з друзями та побутові моменти дещо згладили це враження, але відчуття чогось незвичного і загрозливого повністю не зникло.

— Аліса, ну будь ласочка. Ну давай ще разочок. Ну ще хоч хвилинку. — високий і статний хлопець в формі благально дивиться на мене та несвідомо куйовдить рукою своє коротке світле кучеряве волосся. За його спиною велике вікно, крізь яке неспішно лине сіре осіннє світло.

— Дімо, прикороти. В іншому контексті це звучало б дуже пікантно, але зараз я поспішаю. — підбадьорливо кажу я йому та швиденько скидаю речі в сумку.

— Ну Аля, ну поворожи мені ще хоч разочок. Ти ж найкраща ворожка серед всіх, кого я знаю. Ще хоч один розкладик. — він благально дивиться на мене і по-дитячому безхитрісно посміхається.

— І без карт тобі скажу Новіков Дмитро Володимирович — якщо ти не вивчиш завдання, Петро Петрович поставить тобі сьогодні нуль балів за семінар. — кажу я своїм фірмовим таємничим та «замогильним» шепотом.

— Але ми з Танею вчора всю ніч танцювали в клубі, і я нічого не прочитав. Як же бути, ще одного прогулу він мені не вибачить? — Діма злякано дивиться на мене, просячи поради.

— Ти головне не прогулюй. Як-то кажуть — явка- це уже пів-бала. Пам’ятай, що абсолютного знання не буває, за відносне нижче «задовільно» не поставлять, а відсутнє завжди можна придумати. — нагадала я йому.

— А якщо після вчорашнього зовсім нічого не придумується? — зніяковіло спитав він.

Ну що ж, друзів треба виручати.

— В такому разі завжди кажи «На це питання в юридичній науці є різні думки…» — і говориш, що пригадаєш в цю хвилину, бо що б ти не казав, якими б дивними не виглядали твої думки навіть тобі самому, хтось озвучив подібне до тебе. Якщо бачиш, що шокований викладач починає сповзати під стіл, кажеш «Але є і інша думка, наприклад протилежна…». — з розумним виглядом процитувала я саму себе.

— І як, допомагає? — з надією спитав парубок. Навіть його погляд прояснився — він вже сформулював план дій на парі, який мав дозволити йому заробити хоча б пару балів до заліку.

— Так, мені дуже допомагає — цей прийом я використовувала ще з першого курсу. Але все ж на судовій медицині так відповідати я б не радила, бо механізм утворення трупних плям все ж доволі однозначний. — і я підбадьорливо посміхнулась, поклала Таро в коробочку, швидко вдягла куртку, вийшла з аудиторії та пішла в двір, де мав проходити практикум «огляд місцевості — ексцентричний метод» (тобто метод огляду від центру до країв).

І знову йду старими коридорами, які в роблять старовинний, «червоний» корпус університету схожим на казковий замок, по сходам, якими вже майже двісті років тупотять підошви студентів. Уявляю, як тут же підіймались кавалери в циліндрах і дами в пишних сукнях, нижні спідниці яких шурхотіли «фру-фру». Здається, їх сміх звис десь під стелею, поряд з шурхотінням старовинних перових ручок та хлюпанням чорнил у чорнильницях, і варто тільки заглянути за колону і…Далі я додумати не встигла, бо вже дійшла до дверей та вийшла з будівлі.

Хороший сьогодні видався день. Теплий. Тихий. Безвітряний. Птахи метушливо перепурхували по гілочкам осінніх магнолій, турбуючи осіннє листя. На великій ялині біля входу в будівлю дві білочки зосереджено ділили горішок. Наша старша двірнича баба Ліза з легкою посмішкою оперлась на велику мітлу та дивилась на строкату компанію студентів, що зосереджено слухала викладача. Це посеред двору зібралась вся наша група, і молодий викладач Ігор Миколайович Чорнохват весело нам посміхнувся та пояснював завдання.

— Ну що, леді і джентльмени. Як то кажуть, з бойовим хрещенням Вас. Оскілки гидливий слідчий — це як безрукий музикант, вдягаємо гумові рукавички, беремо пакетики для доказів, чемоданчики і йдемо на місце. — він і сам показав приклад, легким вправним рухом за секунду вдягнувши рукавички. Було видно, що Ігор Миколайович любить свою роботу, та знає багато чого про процес роботи слідчого не тільки з книжок.

Ми всією групою йшли слідом за викладачем, по жухлій траві, а різнобарвна облямівка з листя навколо вічних непідсихаючих осінніх калюж у внутрішньому дворику вибухала сотнею відтінків жовтого та рудого. Ми йшли неквапливо, раз у раз перемовляючись один з одним та вибухаючи сміхом і все уповільнюючи і уповільнюючи крок. Викладач незлобливо підганяв нас, називаючи халявщиками та халтурщинами, які йдуть на власні поминки.

Місце, куди ми прийшли, виявило досить оригінальний гумор нашого куратора — місцем огляду була брудна неофіційна курилка всього університету, посеред якої був намальований крейдою силует людини з веселою посмішкою.

— Отже, з вас поміряти цей «труп», занести дані в протокол, а після цього — вручну зібрати кожному не менше 5 «доказів», належно упакувати та здати мені. Якщо хтось збере менше 5 недопалків — недопуск до заліку. Розпочинаємо. Першими труп міряють Соломія та Аліса — і він запалив цигарку та обережно струсив попіл в урну, а не поряд — як більшість неохайних студентів, до яких прийшла розплата.

Після чого викладач влаштувався зручніше на лавочці та з легкою посмішкою приготувався спостерігати за тим, як ми будемо виконувати його оригінальне завдання. Докори сумління ніяким чином не супроводжували таке проведення часу, що було видно по задоволеному обличчю та легкій іронічній посмішці Ігоря Миколайовича. Правда, приємні посиденьки на лавочці з книгою і кавою закінчились трохи раніше, ніж він розраховував. Від розслаблення і відпочинку його відволікли наші з подругою підняті руки.

— Що, дівчатка, в Вас вже є план? — зацікавлено спитав він.

— Так, Ігор Миколайович, і не тільки план. Ми вже ідентифікували труп. — радісно кажу я через хвилину.

— Правда? — викладач дуже здивувався. — Дівчатка, в ваших талантах аналітиків я не сумніваюсь, але навіть я не можу так швидко — менш ніж за хвилину — ідентифікувати людину. Як Ви це змогли зробити?

— Зріст потерпілого два метри двадцять вісім сантиметрів — тобто цифра, близька до Книги рекордів України, час смерті за умовами задачі —не більше 48 годин тому. Ви думаєте, багато таких осіб є в базі зникнень за останній тиждень? — тоном «це очевидно, Уотсон» сказала я.

— Відмінно дівчатка, двадцять балів на залік кожній. Продовжуємо роботи. — щиро посміхнувся викладач. Він був людиною з відмінним почуттям гумору, і міг посміятися як над іншими, так і над собою.

— Ігорю Миколайовичу, я також маю важливий доказ. — відстовбурчені вуха Артура аж почервоніли від відчуття цінної знахідки. Здається, вічний трієчник отримав свій шанс. Його рука переможно стискала пакетик з віконечком для упаковки доказів, в якому лежала імітаційна граната.

— Артуре, мінус п'ятнадцять балів з іспиту. Ви не маєте знань з вибухотехніки і поставили в небезпеку життя всією групи. Ви мали звернути на неї увагу і вказати на необхідність виклику експертів-саперів. А Ви самі потягнули до неї свої криві руки. Це неподобство. Щоб Ви краще думали над своєю поведінкою, на наступному практикумі будете асистентом кінолога.

— Але ж Ігорю Миколайовичу, кінолог же з собаками працює, то ж його асистент — це пес? — видав хлопець, напруживши всі мізки.

— Ну, п’ять балів за здогадливість Вам повертаю. — трохи пом’якшив свою кару викладач. — Але побути безсловесним асистентом і подивитись на більш відповідальних колег Вам не завадить. Завдання залишиться в силі.

Решта пар не були такими змістовними, і я старанно конспектувала слова викладачів, але думками при цьому була дуже далеко від гучних просторих аудиторій, а після занять довелося допізна сидіти в бібліотеці з великими моторошними вікнами і дуже холодними кімнатами. З бібліотеки я вийшла вже за темно, і по дорозі додому раптом почула невідомо звідки (певно, була репетиція універівської самодіяльності) знайому з дитинства пісню, яка чомусь викликала страх до дрижаків:

«Десь тут була подоляночка,

Десь тут була молодесенька.

Тут вона сіла,

Тут вона впала,

До землі припала,

Сім літ не вмивалась.

Бо води не мала.

Ой устань, устань, подоляночко,

Ой, устань, устань, молодесенька!

Умий своє личко,

Та личко біленьке,

Біжи до Дунаю,

Бери молоденьку,

Бери ту, що скраю!»

Хто може так припасти до землі, щоб сім літ не вмиватись? Явно не гарна і весела жива дівчина. І як вона встане та вийде когось хапати то…дуже не хотілося б опинитися біля такої «подоляночки». Або…такою подоляночкою. Але найгірше буде тій, кого піймають її красиві і ніжні мертві пальці. Мої пальці? Наче шукаючи відповідь, я з сумом глянула на жовту пляму кованого вуличного ліхтаря. Під моїм тривожним поглядом він жалібно блимнув і згас.

— Дозволь тебе провести, бо почався дощ. — Льоша стояв біля мене, одягнений в класичне темне пальто і тримав портфель з конспектами та велику темну парасольку. Він наче виріс і змужнів за час, поки ми не бачились. І очі змінились. З дещо дитячих і трохи насмішкуватих стали по-дорослому глибокими і сумними. Ще зараз жаліти його почну. Так, мені шкода Льоши, але він сам винен в першу чергу.

Модна зачіска, сяюча тачка, сила-силенна вільного часу, участь в професійній хокейній команді, а дівчина, що була до мене — діюча «міс бікіні» — це складові порт фоліо Льоши. Звичайно, смішно було думати, що він може довго зустрічатися з простою одногрупницею з звичайної родини. Але якийсь час я дійсно так вважала. Та зараз порозумніла — адже минуло більше року. І листя, як розпускалось, як наші почуття, зів’яло, впало під ноги та втоптане в брудні калюжі. І розтоптані почуття так само посіріли в невблаганній буденності.

— Не варто, Майя ревнуватиме. — я легким танцювальним рухом відійшла назад. Ще тиждень тому я навіть не уявляла такий розвиток подій, і при цьому часто мріяла про нього. Але нічна розмова в поїзді та дивний сон все змінили. І тепер я дивилась на колишнього коханого з спокійним здивуванням та не бажала не те що його повернення, а навіть сумісної прогулянки. — І ревнуватиме не без підстав.

— Ех, Алісо, ти ж знаєш… — він знову винувато опустив очі. Ще тиждень тому ця романтична туга примусила б моє серце стиснутись від болю. Але зараз не викликала ніяких почуттів, крім як роздратування від такої інфантильності. — Коли ти так суворо заламуєш брови та дивишся впевнено і вперто, при цьому неприродно і напружено стискаючи кулачки, ти особливо гарна…

— Знаю, та це нічого не міняє. Бо я знаю і інше — справжнє кохання здолає всі перепони. А як не здолає —то воно не справжнє. Тому мені так шкода Майю — вона втратила свій шанс знайти кохання. З тобою згаяла. — я з викликом глянула йому в очі.

— Але тато… — почав він. Треба ж, вжив ту саму фразу, з якої почав тоді пояснення про необхідність нашого розставання. А тепер тими ж словами і тим самим тоном намагається сказати, що зібрався повертатись?

— Так, твій батько міг би виконати свої погрози і позбавити тебе красивих цяцьок, які в тебе є лише з його милості. І ти відчув би себе на рівні зі мною — простою дівчиною, що прекрасно живе без «Дольче», і при цьому досить щаслива і повноцінна. Все одно всі ці іграшки не були твоїми, бо ти не зробив нічого, щоб їх заробити. — я показала, що також вмію бути прямодушною.

— Завжди відчував, що в тобі є щось від янгола. А сьогодні побачив, що від демона також. — і хлопець спробував мене поцілувати.

Як же це було недоречно і невдало — ну просто бантик для таргана. Цілуватися з колишнім під дощем на очах у всього університету, і цим зіпсувати собі репутацію назавжди було явно поганою ідеєю.

«Nothin' lasts forever

And we both know hearts can change

And it's hard to hold a candle

In the cold November rain

We've been through this such a long long time

Just tryin' to kill the pain, oo yeah

But love is always coming and love is always going

And no one's really sure who's lettin' go today

Walking away…»[3]

як співали Guns N' Roses, в пісні «November rain».

І, ледь він прикрив очі та потягнувся до мене вустами, я спритно відскочила та рвучко провернулась на підборах. А Льоша так і залишився стояти з дурнуватим виглядом сам перед бібліотекою, здивовано витріщаючись в темряву.

«Or I'll just end up walkin'

In the cold November rain…»[4]

4

Друга ніч

Я прокинулась серед великої, просторої та якоїсь напівпустої білої кімнати, на білій шовковій постільній білизні. Планування покою натякало, що я знаходжусь в досить небідному будинку максимум початку 20 сторіччя. Великі старовинні вікна були забиті товстими декоративними щитами, на яких намальовані пасторальні сценки, а також — для надійності —завішені важкими темними шторами. Щоб жоден сонячний промінчик не проник до кімнати. Стіни нещодавно були просто акуратно пофарбовані в світлий колір, що дещо не гармоніювало з дорогою і вибагливою старовинною ліпниною на стелі, але шпалери не передбачались. Приваблював і старовинний камін, по закопченій кованій решітці якого було видно, що він справжній та робочий. Велике старовинне деркало на стіні віддзеркалювало ледь не всю кімнату. На підлозі було постелено якісне і м’яке світле килимове покриття. Було видно, що кімнату приводили до ладу дещо похапцем, надаючи перевагу швидкості перед витонченістю.

Зате мінімум меблів, які стояли в кімнаті, наводив на думку про їх вантажність або навіть антикварність. «Шикарна обстановка» — найбільш точне слово, яке описує велике двоспальне ліжко з світлого дерева з різною спинкою, шестистворчату шафу з цього ж гарнітуру з вибагливими візерунками, столик біля ліжка з витонченою мозаїкою з квітів, два глибоких білих шкіряних крісла та два стільця темного дерева з яскраво-червоною обшивкою, які явно були принесені з іншої кімнати.

Покої, складаються із спальні, і розкішної ванної кімнати. Ванна кімната якраз була дуже великого розміру та відремонтована на совість — облицьована штучним каменем, сама ванна велика, кутова, з гідромасажем та шикарним змішувачем з великою кількістю режимів, біля неї — величезне дзеркало, раковина в старовинному стилі, дорога дерев’яна шафа, вішалка з щойно купленими м’якими халатами та пухнастий килимок на підлозі.

Сама я, як показувало дзеркало, була одягнена у все чорне. Виглядаю, певно, як чимось стурбоване летюче мишеня. Біля ліжка на столику стояла склянка з червоним, здається, вином, а на підлозі —веселі жовто-гарячі тапки з нашитими зверху плюшевими ведмедиками. І коли ти їх вдягаєш, то здається, що ніжка опиняється просто всередині потішної плюшевої іграшки, а збоку сторчать розчепірені м’які лапки. Наче «затоптуєш» нещасного плюшевого ведмедика в підлогу — так мило і водночас трохи хижо. Я вдягла тапки та не змогла втримати посмішку — серйозна, бліда і худа дівчина в усьому чорному і таких капцях виглядала якось по-домашньому затишно і геть не зловісно. Якби не білосніжні та на диво великі ікла, що аж заважали у роті.

В білому м’якому кріслі з шкіряною обшивкою сидів та ніби спав той самий лисий чоловік з загостреними вухами. Цього разу він був вдягнений не в плащ, а в звичайні класичні джинси та пухнастий светр. Але від цього прозаїчного і буденного одягу сильне враження, яке він справляв, ставало ще більш гнітючим. Його загострені вуха, дивні очі, широкі плечі та хижа міміка ніби волали «Він не людина». Я спробувала непомітно пройти повз дивного незнайомця, але імовірний господар кімнати схопив мене за руку. Ніжно, але сильно.

Зрозумівши, що спроба втекти цього разу знову приречена на невдачу, я мовчки опустилась в сусіднє крісло.

— Лотта, моя принцеса, тобі поки що не можна покидати будинок — це дуже небезпечно. — Ральф зосереджено подивився на мене своїми нелюдськими очима. — Ти розбираєш, що я кажу?

В мене вистачило сил лише кивнути. А очі самі зачепились за гарний та важкий металевий світильник. Але розум підказав, що навіть з такою «зброєю» при бажанні таємничий Ральф здолає мене за хвилину — досить загадати, як він хвацько закрив мене собою на мосту. А якщо мої витівки його по справжньому розлютять, то і вбити мене для нього буде питанням менш ніж хвилини. То ж краще поки що зробити вигляд, що все нормально, я передумала тікати, і чекати слушного моменту, щоб визначитись з подальшими діями.

— Те, що ти киваєш та мене розумієш — це вже добрий знак. Пам’ятаєш, що трапилось? — з надією спитав він.

— На жаль ні. —промовила я сумно.

— А хто ти така пам’ятаєш? — продовжував методично допитуватися він.

— Ні, зовсім нічого не пригадую. Навіть ім’я забула. Поки ти не покликав мене навіть не здогадувалась, що Шарлотта — це я. — щиро відповіла я.

— Ти завжди вміла тримати слово, принцесо. Хоча «я пам’ятатиму тебе навіть тоді, коли забуду себе» я вважав лише гарною фразою. Але потомки древніх піфій рідко помиляються, навіть коли говорять на перший погляд прості банальності. — в його голосі була ніжність.

Він …закоханий у мене? І не збирається вбивати. Така несподівана новина не виглядала такою вже приємною — бо хто знає, на що здатний цей нелюдь. А закоханий нелюдь в рази небезпечніший звичайного.

— А принцеса — це просто фігуральний вираз, чи ти маєш на увазі щось конкретніше? — я спробувала делікатно розібратись в ситуації.

— Наразі —навіть не знаю. Принц або принцеса — це титул, який має головний вампір міста, та який ти з гордістю та по праву носила, хоч і не довго. Але враховуючи, що ти понад вісімдесят років була без свідомості, то ж зараз в місті інший принц. — міркував вголос він.

— Я вампір? Демон? — моєму здивуванню не було меж. Так, чудовиську сподобалось інше чудовисько. Що може бути логічнішим і неприєнішим? Тільки бути таким «симпатичним» чудовиськом, напевно.

— Може трошки демон, але янгол рівно настільки ж. Просто створіння, яке має більше влади, але і більше спокус стати жорстокою. — якось непевно сказав він, явно намагаючись не надто мене шокувати такими новинами.

— А вампіра можна відрізнити серед людей? — задала я питання, що хвилювало мене найбільше.

— Люди не можуть відрізнити вампірів без медичних інструментів. Точніше, не можуть зробити цього з високою точністю. Бо бліда шкіра, впалі очі та нічний спосіб життя викликають певні думки і асоціації, але і звичайних людей з такими характеристиками вистачає, то ж говорити про високу достовірність не можна. Але і певна обережність при спілкуванні з людьми не завадить. Між тим, церковники зразу вирізняють вампіра серед людей — вони бачать, що за істота перед ними по якимось тільки їм відомим прикметам. І хоча наразі в нас з ними певний нейтралітет — тобто вони, побачивши тебе в місті, не почнуть полювання, але за непроханий візит без супроводжуючих в храм можна поплатитись головою. І, хоча якоїсь особливої сили проти вампірів — крім точного їх розпізнання, такі церковники не мають, але і звичайні знаряддя в їх вмілих руках досить небезпечні. Хоча і тут не все так однозначно — серед вампірів є і віруючі, і для них відведено спеціальний храм, куди вони можуть спокійно зайти та покаятись в своїх гріхах. — спробував пояснити мені дуже тонку ситуацію Ральф.

— А один одного вампіри відрізняють? — зацікавлено спитала я.

— Так, у всіх вампірів є спеціальне відчуття, яке дозволяє виокремлювати побратима серед людей та безпомилково визначити в ньому «брата». Але як воно діє та чому саме так — тут я не зможу тобі сказати, бо в кожного вплив цього почуття дуже індивідуальний. — спробував просвітити мене вампір. — Я, наприклад, бачу інших вампірів ніби вкритими прозорою вуаллю чи дуже тонкою пиловою завісою. Як інші —не питав.

— Ральф, не хочу тебе ображати, але твої загострені вуха, лиса голова, червоні очі, хижа міміка та гострі зуби не дуже нагадують людину. Як же ти ходиш по вулицям? — висловила свої сумніви я.

— Так, тебе не можна назвати підлабузницею. Але не переймайся — я і не вважав себе найпривабливішим кавалером в цьому місті. Так діє твоя сила ідентифікації — вона ніби підсилює певні демонічні риси в моїй зовнішності і моделює образ хижака. Тобто ти і інших вампірів бачитимеш через призму їх внутрішнього звіра. Я не хочу сказати, що ти помиляєшся, і насправді я витончений, високий і довгокосий як лісовий ельф — дійсно, я приблизно такий, як ти і описала, але вуха в мене загострені ледь-ледь, очі звичайні темні, зуби загострені майже непомітно — то ж містером Всесвіт мене не оберуть, але за людину приймають без проблем, моя жорстока правдолюбко. — гірко посміхнувся він.

— То я жорстока? — в такому ракурсі я на себе ніколи не дивилась.

— Можливо трохи. Але точно не надміру. Щоправда, для клану місця, чий родовід іде від древніх пророків, і який багато хто вважає найпершим кланом вампірів — ти напевно не найжорстокіша, не най божевільніша, але точно одна з найталановитіших. — він сам, вочевидь, задумався над цим вперше.

— То виходить, вампіри-хороші? —іронічно спитала я.

— Історія вампірів почалася приблизно тоді ж, коли історія всього людства. Достеменно невідомо, хто був першим вампіром, і як він став таким. Однак вже перші люди розповідали один одному про вампірів, тільки називали їх по різному. Хтось вважав їх божествами, хтось демонами. Насправді істина десь посередині. Зараз, з приходом в світ християнства, майже всі вважають вампірів злом, та й молоді вампіри відносять себе мало не до слуг пекла. Однак не все так просто. Адже саме по собі існування вампіра не передбачає обов’язкових вбивств і жорстокості — просто у вампіра більше спокус. А нашу міць та снагу можна використовувати як на зло — наприклад, перетворившись на кровожерливого монстра, поступившись своєму прагненню крові, так і для добра — використовуючи сили на благо оточуючих і ведучи не більше грішне життя, ніж звичайна людина. Власне, перші вампірські війни та були зіткненнями між прихильниками жорстокого і звіриного існування і між тими, хто хотів направити свої здібності на благо людей. У війні перемогли прихильники стриманості і допомоги людям, проте сутички з тими, хто вибрав шлях звіра, нерідкі досі. Також варто відзначити, що місце в людському суспільстві вампіри бачили для себе різним — від відкритого керівництва державами до роботи на розумних правителів з людей. Спочатку вампіри нерідко відкрито царювали самі, і історії, розказані в Слові о полку Ігореве або оповідання про Влада Цепеша тому приклад. Однак пізніше стало зрозуміло, що це не вихід — люди часто заздрили безсмертним володарям, намагалися силою або хитрістю отримати собі таку ж силу та могутність, і це підривало міць держави. Або ж сам безсмертний, скуштувавши влади, ставав звіром, що відвертало від нього народ. Тому зараз вампіри ведуть таємну боротьбу, і про їх існування знають лише обрані. Це дає можливість діяти ефективно, але приховано.

— А що за клани? — історія ставала все більш захоплюючою. І вампіри дійсно вже не здавались мені абсолютним злом. Але і на добро точно «не тягнули».

— Виникнення кланів вампірів покритому мороком історії, ніхто не знає, коли і чому вони були створені, та скільки їх було. Припускають, що це результат вампірських воєн. Кожен клан — а наразі відомо про чотири — має свої особливості і секрети. Достеменно відомо про клан списа — він славиться силою і швидкістю, проте відносно не великий. Майже всі його представники працюють на людських чи вампірських правителів, вивідуючи таємниці і виконуючи секретні доручення. Тут крім майстерності і снаги вампіра, потрібен стійкий характер, допитливий розум і вміння загубитися в натовпі. При навчанні дуже велику увагу приділяють «супутнім наукам» — крім розвитку як вампір, новонавернений повинен вміти багато чого ще — битися, стріляти, знати акторську майстерність, торгівлю, ремесла. Клан скіпетра — ті, з ким ти маєш часто стикатися. І хоча формально ми часто суперничаємо, але при цьому навряд чи природжені дипломати і придворні викличуть тебе на відкритий бій. Разом з тим, суперники вони небезпечні — крім секретів впливу на людей, вони також володіють природним даром захоплювати собою і багатьма магічними науками. Клан вовка — а це мій клан вважають — незвичайним і загадковим. Спочатку його представники хотіли жити самі по собі, і часто вибирали шлях звіра. Однак після вампірських воєн вони врахували помилки, і тепер часто живуть самотньо, маскуючись під мисливців, знахарів, вчених-біологів, або різних мандрівників. А найстрашнішою для інших властивістю є вміння перетворюватись на вовків та інших хижаків, а також керувати тваринами. Твій клан — клан місяця — має найгіршу і найтаємничішу репутацію. Іншим про нього відомо дуже мало. Ти також не дуже розповідала. Знаю лише, що якщо в інших кланах цінують досвід і досягнення, то для клану місяця, який пішов від древніх піфій, на першому місці завжди здібності пророка. Кажуть, решта кланів пішли від клану місяця — але так говорить в основному сам клан місяця. І тільки тиждень як перетворений в вампіра може бути в більшій пошані, ніж той, хто прожив уже три сотні років. У своїх вчинках клан місяця також багато в чому залежить від знаків долі, і з боку їх дії також часто виглядають як нелогічні. Пророчі здатності часто переходять у спадок, і виявлятися з дитинства. Тому до майбутніх вампірів клану місяця часто придивляються заздалегідь, ведуть з дитинства. Крім того, серед них нерідкі випадки, коли вампірами

...