Читать бесплатно онлайн книгу автора  Єлизавета та чари. Надзвичайні пригоди у казковій країні

Ксенія Тесля

— Ні, ні, ні і ще раз ні! Негайно постав лопату на місце — то не дитяча іграшка! Лізо! Що за неслухняне дівчисько? І не лізь на ту драбину-впадеш!

Так, думай, думай, Єво, чим її відволікти від шкоди, поки не минув приплив активності. О, придумала!

— Лізо, нумо грати в доганялки!

— О, клас! Давай! — як завжди радісно відреагувала на цю пропозицію мала шкодеря.

— Ну, побігли! Ти вОда!

Мені здалося, що ми бігали цілу годину, хоча, згідно показникам мого годинника, минуло всього 4 хвилини. Ох, я вже захекалась…

— Лізо, Лізо, пауза! Я стомилась! Давай трохи пограємо в пісочниці. Будь-ласка…

— Ну, добре, — з сумом сказала Ліза, ніби зжалавшись наді мною.

Фух, всілась…Можна перевести подих. Справа в тому, що моя сестра справжнісінький Петрик П’яточкін і я впевнена, що в ній десь заховано пружину, а, може, й не одну. А я…мої близькі іноді називають мене равликом. Я, звісно ж, серджусь, але все ж важко не погодитись. Зате я дуже відповідальна й посидюча, чого зовсім не скажеш про… Ой, задумалась!

_ — Лізо, залиш кішку у спокої — не хоче вона плавати у басейні! І літати теж не хоче! Насиділась… Давай кататись на гойдалці, Лізо!

— О, звісно! Чудова ідея!

— Залазь, мала, політаємо! І раз, і два, і три… — розгойдую нас із Лізою все сильніше. — А тепер вправа «Пташка»!

— Ура! Єво, я готова!

— Заплющ очі, не підглядай… Лети!

— Юху! Клас! Єво, давай ще!

До речі, вправа «Пташка» робиться дуже просто. Ліза сідає на гойдалку, я стою на гойдалці позаду неї. Добряче розгойдуюсь. А потім кажу їй, щоб заплющила очі. Ще трішечки підгойдую і, коли ми летимо вперед, кажу «Лети!» і вона розплющує очі. Лізі подобається. Дуже.

— А тепер, Лізочко, давай просто погойдаємось.

— Ну, гаразд.

Поки моя Єлизавета щось наспівує, я радо розповім трішки про себе.

Як ви вже, мабуть, зрозуміли я — Єва. Мені 13 з половиною років і я перейшла до 8 класу. Ліза-моя молодша сестра. Їй майже 6 років і вона збирається до першого класу. А поки що вона відвідує садочок. Зазвичай, коли мама з татом на роботі, вона як раз у садку, але інколи залишається зі мною вдома. І, хоч бути з сестрою цілий день мені важкувато через оту велику різницю в нашій швидкості та кількості енергії, все ж я можу з нею впоратись.

— Все, досить, Лізо, в мене вже крутиться голова. Давай почитаємо нашу улюблену книжку.

— Давай, я дуже люблю, як ти мені її читаєш!

— Добре, злізаємо з гойдалки. Сідай на ковдру і чекай мене, а я збігаю води попити. Тобі теж принести?

— Так, Єво. А я поки що картинки в книжці подивлюсь.

Щоб попити води і повернутись назад, мені потрібно хвилини 2–3. Отже, поки що дещо розповім. Живемо ми у великому й гомінкому місті, але у маленькому й затишному районі з приватними будинками. Гуляємо ми з Лізою, зазвичай, за будинком. Там в нас є багато трави, гойдалка, пісочниця, басейн і багато дерев. Стоп! Щось не так…

— Лізо, ти де? Лізо! Лізо! О, Боже, де ж вона поділась?

Може, десь на дереві сховалась…

— Лізо! Відгукнись! Це вже не смішно! Де ж ти можеш бути, вередунко? Що це?…

Повільно, ніби не на своїх ногах, підходжу до ковдри. Як же це? Що тут сталось? На ковдрі лежала відкрита книжка, біля неї ошийник нашої кішки і іграшка, що була прикріплена до мого рюкзака, який сьогодні вирішила поносити Лізочка…

Я вже обійшла все подвір’я, про всяк випадок, весь дім, визирнула навіть за двір-на вулицю… Ні Лізи, ні Мері(нашої кішки) ніде не має…І голосу в мене вже теж немає-так сильно я їх гукала… Це просто якийсь жах…Всього 2 хвилини…Я сіла над книжкою і заплакала від безвиході…Мої сльози одна за одною капали на малюнок у книжці і…це не можливо! Вона почала рухатись і змінюватись…

— Так, Єво. А я поки що картинки в книжці подивлюсь.

Я була рада, що Єва зібралась почитати мені нашу улюблену книжку. В ній дуже гарні картинки і, взагалі, вона цікава.

— О, Мері! Ти теж цікава. Іди до мене, моя кішечко. Сідай отут, — я всадила її поруч із собою, але Мері не любить книжки і почала втікати. Вона так старанно виривалась від мене, що в неї зліз ошийник. Як можна не любити казки? Раптом на якусь мить сховалось сонце, я відволіклась, а Мері, скориставшись цим, вислизнула-таки в мене з рук, стала лапками на книжку і…Ой, що це? Вона почала в ній ніби тонути. Я вхопила її за хвіст, щоб витягнути, але вона занурювалась все глибше.

— Куди ти, Мері? Мене ж Єва вб’є, що тебе не вберегла!

І ось я, тримаючи свою кішечку за хвіст, вже лечу у якійсь яскравій різнокольоровій трубі. Що ж це з нами сталося? Зараз прийде Єва з водою і обов’язково в усьому розбереться-вона ж у нас розумна. Ой, щось мене прикачало…

Я сиділа й дивилась на ту книжку, мов зачарована…чи, може, й справді, зачарована… А картинка рухалась і я бачила на ній Лізу і Мері. Та це ж не можливо! Чи, може, вже можливо?… Ох-ох…що ж відбувається? І тут я побачила, що текст поряд із картинкою почав змінюватись. І, коли букви перестали танцювати, ось що я побачила:

«Люба, Єво. Твоя сестра потрібна казковій країні. І до того ж було виконано всі умови, аби потрапити туди. Ти зможеш бачити, що відбувається з Лізою, за допомогою картинок, що будуть змінюватись, а також всі її пригоди буде описано у тексті казки. Вона має пройти всі випробування, що є в цій книжці, і допомогти врятувати жителів цієї країни. Ти зможеш допомагати сестрі. Ті слова, що ти напишеш біля тексту, вона зможе прочитати. Ти маєш знати дещо важливе: слідкуй, щоб книжка не закривалась, а ще… Ліза має встигнути повернутись до того, як сяде ваше сонце.

З любов’ю д. Юра»

— От же ж старий чаклун! — Це він подарував нам з Лізою цю книжку і сказав, що тільки діти можуть її читати. Тому читала цю книжку Лізі завжди тільки я. Ох і ситуація…Моя маленька Лізочка має врятувати цілу країну. Навряд чи, там буде тільки весело і легко. А я…можу тільки спостерігати, хвилюватись і інколи давати підказки. До речі, про підказки…Ситуація дуже ускладнюється тим, що Ліза тільки вчиться читати. Тому писати можна тільки складами і друкованими літерами. А чи багато таким чином підкажеш? Тим більше, що вільного місця в цій книжці дуже мало.

— Що ж це текст досі не змінюється?

— Матусю! Таточку! Я прокинулась! — Що ж це ніхто не відгукнувся? — Єво! Я вже встала! — Дивно… О, Мері муркоче біля мене, хоч хтось є поряд. Дивний такий сон наснився… — Ой-ой-ой! Ти хто?! Що це за звір?! Аааа! Він мене зараз з’їсть!

— Чого ти кричиш? Не бачиш-я сплю!

— Ой, матусечко, це чудовисько ще й говорить! Хто-небудь, допоможіть!

— З яких це пір я чудовисько? Що за дівчисько? Ніякого спокою від тебе ні вдома, ні навіть тут.

Начебто не страшний звір, але ж великий. І муркоче так знайомо, і колір цей я ніби вже десь бачила…Не може бути! Ну, й дива!

— Мері? Це ти?

— Ну, Мері і що далі? Дай вже поспати…Мур…

— Мері, ти розмовляєш, я тебе розумію! Ото дивина! Мері, де це ми?…

— Ох, доведеться-таки прокидатись…Дивно, що ти мене розумієш… О, чого це ти така ж, як я? Ти що-зменшилась?

— Та начебто, ні…Це ти збільшилась, кицюню моя!

І я міцно-міцно обняла свою кішечку, якщо так ще можна назвати того тигра, що лежав біля мене, — «кішечка». Тепер я почала розуміти, що то не сон. Ми не вдома і все геть не так, як у нас. Проте я рада, що хоч Мері поряд зі мною. Ой, хтось іде…

— Дівчинко, люба моя, ти вже прокинулась?

Якась дуже дивна жіночка увійшла до кімнати. Вона вся була срібляста: шкіра, очі, волосся, губи…так незвично. Вдягнена вона у гарну жовту сукню. Я люблю жовтий колір, від того сукня стає ще гарнішою. Та й жіночка приємна: посміхається, голос ласкавий…

— Ми так хвилювались, серденько. Ми знайшли тебе у лісі. За твоїм виглядом ми зрозуміли, що ти нетутешня. Але ти була, здається, непритомна. Я забрала тебе до себе. Ти так довго спала. Ми вже не знали, що й думати…Як тебе звати?

— Я-Ліза. А це моя кішка- Мері. Ми потрапили до вас через якусь дивну трубу, а до труби через книжку. Я думала, що це сон…

— Ні, ми не уві сні. Ти, хороша моя, в країні Іша. Мене звати Матільда. Я права рука нашої правительки Аіші. Зараз тобі підберуть сукню, адже тут всі ходять у жовтих сукнях. Ну, це я про дівчат, звісно ж. — І Матільда дуже приязно усміхнулась. — Коли тобі підберуть одяг, виходь до мене. Ти якраз встигаєш на ранковий цумур.

— Цу-му…що? — Здивувалась я.

— Цумур — знов лагідно посміхнулась Матільда. — Це напій такий, тобі сподобається. Чекаю на тебе.

— На нас, — відповіла я, вказавши на Мері, якій, здається, взагалі було байдуже і до Матільди, і до су