Читать бесплатно онлайн книгу автора Кіоск
Андрій Легейда
Кіоск
Головний герой — поважного віку самотній кіоскер, який кожного дня йде працювати до свого кіоску. Тут він спілкується з місцевими мешканцями, яки працюють біля кіоску (фотограф, продавчиня сувенірів, тощо), та з відпочиваючими, для яких купівля газет є щоденним ритуалом та можливістю поспілкуватися з людьми.
Одного вечора, друзям стає відомо, що кіоскер дуже сильно хворий, й для його порятунку необхідні великі кошти. Вони різними шляхами намагаються їх знайти. Але допомога приходить від одного незнайомого чоловіка, що є сином жінки, яка останні часи свого життя провела разом з кіоскером…
Наш час. Рання осінь.
Основні дійові особи:
Михайло Борисович ,кіоскер Тетяна , молода дівчина
Антон, її чоловік
Леон Якович , відпочиваючий з Одеси Петрівна ,місцевий фотограф
Арчібальд Клавдієвич, невідомий чоловік з охороною
Олена Степанівна, відпочиваюча з Полтави
Антоніна
ОтецьМикола ,настоятель Храму
Роза , циганка Марина , продавчиня сувенірів
Тітка Бандура, поштарка
АКТ 1
Михайло Борисович (заходить до кіоску, бурчить та готується до відкриття): Вже десять років ходжу до цього місця, а жодного разу не куштував цієї лікувальної субстанції з бювету. Невже хтось із багатьох людей, що їдуть сюди, справді вважають, що три стакана цієї рідини вдень значно поліпшують їх здоров’я та подовжують життя. Я кожного дня її з під крана літрами вживаю, мало того, борщ та картоплю на ній варю. Той що. Якби вони побачили мою медичну картку, половина з них дуже сильно б здивувалась. А інша половина, звичайно, знайшла б десятки застережень та важливих відмінностей у своєму організмі, що допомагають виключно йому відчути значний прогрес під час вливання туди цієї дурнопахнущої хімічної суміші. Мабуть правду казав покійний головний лікар нашої амбулаторії: «Ніщо не виліковує хворобу так швидко й гарантовано, як наша віра у професіональних лікарів та чудодійні пігулки».
Михайло Борисович: Вітаю вас, шановна Антоніна Петрівно, з новим днем та початком нелегкої справи полювання за грошима.
(Кіоскер підмітає підлогу навколо кіоску, вивішую цілу купу яскравих журналів, заходить до кіоску та перевертає табличку з написом «відчинено». Біля кіоску з’являється фотограф з кількома різними засобами для урізноманітнення фотографічних образів — шляпи, окуляри, папуга, стійка з малюнком та розрізом «для обличчя»).
Антоніна Петрівна: Й Вам бажаю здоров'я, пане Михайле. Щось останні дні полювання не дуже якось. Або звір ляканий став, або розвиток технологій все сильніше давить реальних художників. Тепер у кожного в мобільному є фотоапарат й він вважає себе спадкоємцем таланту Леонардо. Потім, правда, коли розгляне свої творіння вдома, дуже дивується… Чи насправді я така товста, як на цьому знимку?? А в тебе тут вже три підборіддя, хоча на попередньому відпочинку, рік тому, їх було усього два….
Це вже не кажучи про криві обличчя, заплющені очі й пробігаючого повз фотомодель гавкаючого бездомного собаки… Й мало хто з них наступного разу підійде до мене, та й скаже… Антоніна, я буду дуже вдячний, якщо ви зробите неповторний художній образ для мене та моєї дружини… Цицьки Вам! Вони знов будуть клацать цим телефоном, вважаючи, що попереднього разу була просто досадна помилка, а не повна відсутність будь-якого смаку та первинних навичків фотографування.
Михайло Борисович: Як це все знайоме. Я живу в цьому місті з самого народження, й покидав його тільки три рази — коли йшов в армію, коли мене молодого та нетверезого помилково відвезли не до моєї хати та коли я їздив у відрядження до Ленінграду…. Вже тоді я почав підозрювати, що людство набагато сильніше оцінює свої власні можливості, ніж це встановлене природою та Твірцем. Сидиш ти, приміром, за столом з друзями. Третій тост, п’ятий, шостий… Відчуваєш, що сили ще є, але не так вже їх і багато… І ось за дев’ятою чаркою у тебе в голові починається реальна ділема — пити чи вже досить. Ти починаєш швиденько міркувати… Третього дня я випив дванадцять чарок й зміг самотужки добратися додому. А зараз тільки дев’ята. Але… Знов те але… У Миколи чарки були меньші за ці та він, починаючи з четвертої, вже почав економити та недоливав кожному по третині… Тому його дванадцять, як тут дев’ять. Тож після цієї чарки я ще зможу самотужки дістатится хати. П» ю!…
І шо Ви думаєте. Я теж вважав себе логіком та мудрою людиною. До цього моменту. Адже прокинувшись наступного дня у невідомій оселі в іншому місті зрозумів, що мої розрахунки виявилися трохи хибними й та чарка була вже лишньою…
Антоніна Петрівна: Молодість молодість…. Я так інколи хотіла б скинути років двадцять-тридцять, та знову одягти свою найкрасивішу сукню, високі підбори й побігти на зустріч до свого коханого… Ех, Коля Коля…. Чи тоді вже був не Коля… Ні, якщо я бігла на підборах, то тоді в нашому місті ще був асфальт… Значить це був не Коля, а Вітя. Який же він був красень… Він завжди подавав мені руку, одягав на плечі свій піджак та шепотів на вухо усілякі приємні слова. Одного разу він подарував мені квіти й сказав, що його життя не має сенсу без моїх очей та чарівної усмішки… І ось, коли я накрила стіл, зробила зачіску й з нетерпінням чекала його у себе, до мене занесли якогось п» яного чоловіка та зі словами «Мамаша, приймайте..» вигрузили його на софу. Звичайно, побачивши це Вітя зник з мого життя й став передовим комбайнером… Дякую тобі Боже, що вирішив так, бо я з дитинства не могла терпіти усіляких передовиків та стаханівців… До речі, а ось тим бовдуром, якого поклали на мою софу, були не Ви?
Михайло Борисович: Я так швидко втік з того дому, що нічого не встиг запам’ятати… Ні обличчя хазяйки, ні меблі, ні, навіть, кольори гардин…
Антоніна Петрівна: Всі ви чоловіки однакові. Вам би тільки швидше та швидше… А навколишній світ, а побалакати, а вибачитися за свої та чужі гріхи…
Михайло Борисович: Мабуть у будь-яких видів стосунків є свій час. Немовлятами ми пізнаємо світ та дивуємося навколишньому середовищу, дітьми ми мріємо, молодими — кохаємось, у середньому віці лаємо керівництво держави, а на пенсії копимо гроши для дітей та онуків, спілкуємось з іншими пенсіонерами та знову дивуємось красі навколишнього середовища. Що ми з вами зараз і робимо. Життя кругле… З чого почалося, тим і закінчиться. Правда, треба тільки вибрати правильний напрямок руху… А то йти по колу в протилежну сторону не дуже приємна справа.
Антоніна Петрівна: Головне в нашому віці взагалі кудись йти… Й бажано не в напрямку крематорію або лікарні… Там, до речі, теж постійні черги під загально прийнятою назвою «жива черга»… «жива!!!»….Добре словосполучення, особливо у черзі до хірурга. Хоча, задля правдивості, маю відзначити, що 80 відсотків цієї пенсійної черги вже не дуже відповідають встановленним нормам щодо терміну «живий».
(в цей час до кіоску підходить перший потенційний покупець)
Леон Якович: Доброго дня, шановний Михайло Борисович. Вирішив завітати до Вас після другого келиха цілющої водиці. Вчорашній кросворд, що я у вас придбав, виявився не дуже цікавим. Кілька імен видатних корейських поетів та найпопулярніший вид інфузорій не дали мені змоги дійти до фіналу. Треба буде сьогодні взяти шось простіше, бо дуже хочется відчувати себе справжнім інтелектуалом. Чим зможете порадувати мене?
Михайло Борисович: Ви, як відпочиваючий зі стажем, вже мабуть повністю вивчили наш не дуже широкий асортимент. Залишились тільки загадки для малечі та ребуси для жінок. Скажу Вам, як ветеран «Союздруку», скільки не намагався ці ребуси відгадати, ніколи не збагнув логіки їх модератора.
Леон Якович: Як я вас розумію. Моя дружина, Роза Семенівна, за тиждень перед моїм від'їздом почала складати мені список подарунків, які я маю привезти з відпочинку. Кожний раз, коли перечитую цей маніфест, я дивуюся, як швидко зростає кількість наших родичів та знайомих. З мого останнього лікування я привіз чотири магніти, п’ять наборів місцевих трав'яних чаїв, три пакунки сушених грибів, шкарпетки із собачої шерсті та дві трилітрових банки цілющої води з бювету. На мої зауваження, що вода має бути випита протягом 10 хвилин з часу її під'йому на поверхню, моя Розочка відповіла дуже щиро та розумно. Вона сказала: «Льоня, це замовлення зробила нам сусідка з першого поверху. Коли вона вип'є цю субстанцію й не отримає бажаного покращення здоров'я, вона перестане нам заздрити й не буде більше на кожному куті кричати, що у цих Розенбергів грошей кури не клюють й вони можуть собі дозволити кожний рік турбуватись про свій шлунок на дорогих курортах. Хай краще тихесенько радіє, що ми витрачаємо кошти безглуздо й наш організм не отримує належної підтримки. І нам тихіше, і їй бальзам». Хоча, мушу зауважити, ніхто з наших родичів ніколи нам не привіз навіть сувенірної листівки. Ні, мабуть помиляюсь. Одного разу наш племінник привіз декілька цукерок та одноразові тряпічні окуляри для сну, що роздавали безкоштовно у літаку.
Михайло Борисович: Яка мудра у вас жінка. А чому ви ніколи не приїздите на курорт разом?
Леон Якович: Я був би дуже радий, якщо зміг би взяти з собою дружину. Але у неї дуже хворі ноги. Вона без підтримки не може пройти більше двухсот кроків. Я повинен завжди піклуватися нею. Вона відпускає мене сюди для того, щоб я відпочив й набрався сил на наступний рік. А я ходжу тут наодинці та постійно думаю про неї. На ці два тижня до нас приїздить її сестра зі Львова. Вона дуже прекрасна людина, але їй вже 73 роки. Дві бабусі можуть розмовляти скільки завгодно часу, але на звичайні щоденні побутові справи сил вже не вистачає.
Михайло Борисович: А я ніколи не був одружений. Коли повернувся з армії, найкращих дівчат вже розібрали. Потім працював телемеханіком у побутових послугах. Там колектив був скрізь чоловічий. Любові я там не знайшов, але навчився дуже гарно проголошувати тости та розливату горілку з рукава, не виймаючи пляшки. Потім все почало розвалюватися. Радянська влада вирішила піти у небуття, найкращі й найнагліші керівники комсомолу та партії за допомогою бандитів та покидьків швиденько прибрали до рук усі ласі шматки промисловості СРСР. Так я залишився без роботи й вимушений був піти заробляти гроші на місцевому ринку. Але у біографії моєї сім'ї ніколи не було торгових здібностей. Куплений для перепродажу товар прийшлося продати за копійки, старе авто пішло у погашення боргу. Мене виручало тільки те, що я дуже любив книги. Я постійно читав. Не тільки художню літературу, а й критику, спогади, документальні речі. Це допомагало мені хоч якось розуміти людей та світоустрій, й остаточно не впасти в депресію. І ось одного дня до мене в перший раз прийшли справжні почуття. Я зустрів жінку, яка здалася мені уособленням ідеалу. Я шукав роботу й прийшов сюди, на цю площу купити газету з об'явами. Вона працювала у цьому кіоску. Світлана була старша за мене на три роки, але її вигляд, стан та яскраві блакитні очі не залишили мене байдужим. Ми почали зустрічатися й через кілька місяців я освідчився їй у коханні. Це було складно. Я переживав, що для людей нашого поважного віку це виглядає трохи смішно. Два пенсіонери вирішили покохатися. Я набирався сил кілька тижнів. І ось, я прийшов до неї у цей кіоск з букетом квітів та в своєму єдиному найулюбленішому костюмі. Вона все зрозуміла. Тільки я намагався відкрити рота, вона піднесла до моїх губ свою долонь, й тихесенько сказала: «Не треба нічого говорити. Я згодна. Я згодна на все. Я так давно чекала цього. Я буду найбільш щасливою людиною в найближчі два місяці».
Леон Якович: Тільки два місяці?? Чому такий незвичний термін?
Михайло Борисович: Виявилося, що вона невиліковна хвора. У неї був рак. Ці два місяці ми жили один одним. Постійно гуляли парком, їли морозиво, ходили у гості. Я намагався не підвищувати на неї голос й не сваритися. Це було не складно, тому що вона ніколи не давала ніяких приводів для цього. Коли біль вже доставляла їй дуже сильний дискомфорт, ми одягли свої найкрасивіші речі й пішли вдвох до самого дорого ресторану у нашому місті. Ми пили вино, дивились один на одного й мовчали. Я не вірив, що це наша остання зустріч… Я не знав що повинен сказати у такий момент. Я плакав. А вона… Вона дивилась на мене з такою любов'ю й добротою, як дивиться матір на своє дитя, коли воно вперше сказало слово «мама», або коли вперше в житті воно заснуло на твоїх руках. Ми не власні над часом, а час не дуже схильний реалізовувати наші бажання. В душі я дав собі клятву ніколи не забувати про неї. Перші місяці я ходив на кладовище, саджав квіти на її могилі, прибирав листя та розмовляв з нею про своє одиноке життя. Але, одного разу, коли я йшов через цю площу, побачив на цьому кіоску об'яву: «На роботу потрібен кіоскер». Це місце було дуже важливим у наших стосунках. Воно подарувало мені її. І ось уже десять років я ходжу сюди й відчуваю, що вона тут зі мною… Підтримує мене та радіє моєму життю. Сьогодні ввечері, як раз буде ювілей мого служіння в цьому кіоску. Приходьте сюди о сьомій, я запрошую вас на моє маленьке свято.
Леон Якович: Дуже дуже вам дякую. Я, звичайно, не належу до числа Ваших близьких друзів, але почуваюсь тут дуже самотньо й буду щасливий цей вечір провести в приємній компанії.
Михайло Борисович: Сподіваюсь, вам сподобається. Посидимо, побалакаємо про життя, трохи вип'ємо. Звичайно, дами теж запрошені. Так що дрес-код та фейс-контроль має бути на висоті!
Леон Якович: Я захвачу із собою одну не дуже велику, але дуже «гурманісту» пляшечку французського червоного вина. Я її вже третій рік поспіль приводжу сюди з собою, але випиту ніяк не зберуся. Не має приводу. Не має бажання.
Михайло Борисович: Це буде дуже гарно. Мої дами не звикли до таких шикарних напоїв, але скуштувати аромат Франції, сидячи навпроти бювету мінеральних вод № 4 у нашому захолусті… Погодьтесь, в цьому дійсно є щось чарівне та романтичне… Ось же, домовились. Чекаю на Вас сьогодні ввечері.
(Леон Якович підняв шляпу, кивнув й пішов в бік свого готелю. Протягом останніх хвилин їх бесіди до своєї розкладки з сувенірами підійшла пані Марина й почала виставляти свій товар. До кіоску підходять місцеві жителі та купують газети).
Марина: Дядьку Михайло, бачу у вас сьогодні гарний ранок. Я ще не розпочала торгівлю, а до вас вже черга стоїть.
Михайло Борисович: Це все тому, що я рано приходжу на роботу. А ти спиш довго. Я в твої роки вже о шостій ранку перший раз прокидався. Йшов до вбиральні, пив воду… Правда, потім знов біжав до ліжка та давах храпака ще години дві-три.
Марина: Я за характером сова. Сиджу до другої ночі, читаю.
Михало Борисович: Дуже цікаво, що серед моїх знайомих ще залишилися люди, які читають щось, крім новин в інтернеті. Дозвольте спитати, панночко, а якою літературою ви цікавитеся?
Марина: Два роки тому, я починала працювати на книжковій розкладці. Це була моя перша робота, й я намагалася виконувати її самим ретельним чином. Я вивчала асортимент, читала багато анотацій, щоб розказувати потенційним покупцям про свої книжки. Одного разу, по телебаченню, я дивилась передачу з відомими політиками та світськими дівами. На запитання, який у них улюблений письменник, половина з них відповідала Достоєвський, частина коливалась між Пушкіним та Толстим, а деякі персони, з особливо розумним видом, згадували навіть Ніцше. Але протягом двох років роботи жоден з моїх покупців ні разу не спитав нікого з цих класиків. Були нескінченні автори жіночих романів, детективні майстри сучасності й, навіть, кулінарні збірки. Я вже не кажу про кросворди «для чайників». А Пушкін з Толстим усі роки використовувались тільки в якості підкладки під дитячі розмальовки. І ось, місяць тому я перейшла працювати сюди й вирішила почати моє знайомство з Достоєвським.
Михайло Борисович (передвинув окуляри на кінчик носа): І шо моя молода пані може сказати з приводу прочитанного?
Марина: Колись я чула, що та людина, яка не читала «Біси», не може вважати себе знавцем літературного характеру Достоєвського. Я купила цей роман й почала його читати. До цього моменту, я вважала себе деякою мірою приналежною до світу книги. Але «Біси»… Мені соромно, але усі три рази, які я розпочинала читати цей твір я засинала максимум на десятій хвилині. В останній раз я розплакалася… Невже ті люди з телевізора настільки культурні й розвинені, а я дурна дівка, що не здатна навіть закінчити першу главу відомого твору?!
Михайло Борисович: Моє сонечко. Колись років 20 тому, я прилетів до Києва з Ленінграду. Був вечір, до нашого літаку довго не підвозили трап. Нарешті він під'їхав, й на борт нашого літаку піднялася жіночка у формі, яка працює в аеропорту й супроводжує пасажирів до терміналу. Як тільки вона перемістилася у літак, трап гучно шпихнув й зламався…. Його відбуксували від літака. Ми почали чекати новий трап. Пройшло двадцять хвилин, й пеперед мене в ряду встав лисуватий дядька у військовій формі. Жіночка подивилася на нього й завмерла. Це був відомий на весь світ космонавт, Герой Радянського Союзу Олексій Леонов. Він звернувся до неї з критикою, що ніколи в житті не бачив такого повільного й неякісного обслуговування пасажирів. На що вона сказала йому: «Шановний товариш космонавт, я, як і ви, двадцять років працюю в небі й авіації, але теж дуже збентежена таким неподобством». Так от що я хотів сказати тобі, Марино. Він космонавт — вона супроводжує пасажирів з літака до аеровокзалу. Він у формі, й вона у формі. А ось небо й авіації у них — абсолютно різні. Тому твої два роки поряд з книжками не могли дати тобі необхідних знань та досвіду, для розуміння складних творів Достоєвського. Для цього треба не тільки тримати книгу у руці й знати абетку… Іноді усього життя не вистачить, щоб зрозуміти незвичних талановитих людей. А ці телевізійні обличчя… Так вони, гадаю, й само прізвище письменника без помилок не напишуть. Вони говорять штампами та хочуть виглядати інтелектуальним авангардом суспільства та сучасною богемою… Хоча губи-вареники або краватка за 1000 доларів ніяк до інтелекту їх не наближають. Ти ніколи не замислювалась, чому ти можеш годину занурюватись у полуничну ванну й ніякого аромату від тебе потім не буде. А якщо хоч на сантиметр вступиш у купу чогось коричневого, то сморід потім годинами не відступає. Так і тут… Наслідки не завжди залежать від об'єму та часу… Інколи важливіша суть. А зрозуміти це допомагає тільки життєвий досвід. Шкода, що дуже часто людина не чує порад більш розумних людей, а отримує підтвердження інформації тільки через власні експерименти.
Марина: Я все розумію. Але так хочеться зробити все й одразу…
Михайло Борисович: Намагатися треба. Весь час тренувати мізки й, по-маленьку, крокувати до своєї мети. І ні в якому разі не зупинятися. Глухий кут — шукай інший шлях. Він завжди є, хоча й не завжди лежить прямо на поверхні. Хоча, треба сказати правду, я теж зміг прочитати «Бісів» тільки з третьої спроби. Так складно написано… Хай йому грець! І це при тому, що я вже 10 років сиджу біля книжок та журналів! Отаке моє небо й моя авіація))
(по площі йде чоловік у дорогому костюмі та чорних окулярах. Позаду нього йде два кремезних охоронця. Вони обходять усі торгівельні палатки та підходять до кіоску. Усі мешканці площі дивляться на нього з цікавістю.)
Арчібальд Клавдієвич (до Михайла Борисовича):Дозвольте виразити свою повагу продавцю такого потрібного в наш час наукового матеріалу. В еру інтернету та телебачення, намагатися долучити людей до письмового тексту… Браво, знімаю шляпу! (він мацає рукою по макушці, й не знаходячі шляпи просто погладжує себе по волоссю).
Михайло Борисович (оглядає відвідувача знизу доверху): Доброго дня. Ніколи не бачив вас до цього у нашому захолусті, але дуже радий бути корисним розумній людині. Що вас цікавить?
Арчібальд Клавдієвич: Сьогодні ввечері на мене чекає дуже важлива справа. Я, взагалі то, є служителем дуже незвичайного та рідкісного мистецтва. Перед виступом, мені потрібно щось дуже емоційне, таке, що бере за душу та тягне, тягне….
Михайло Борисович: Оооо, то ви прийшли саме в те місце. Звичайно, є люди, для яких самим емоційним та заряджаючим є стенограма останнього засідання Верховної Ради, але Ви, судячи з вашого вигляду, та оцих двох хлопців позаду, скоріше за все шукаєте щось більш класичне та людське. Дозвольте запропонувати вам ось цю збірку віршів Бели Ахмадуліної.
Ви тільки уявіть собі (починає декламувати):
Но я была в тот дом приглашена,
где строго ждали моего привета,
где над янтарным озером паркета
всходила люстры чистая луна.
Арчібальд Клавдієвич (зняв окуляри, продовжує):
Я думала: что делать мне с Дождем?
Ведь он со мной расстаться не захочет.
Он наследит там. Он ковры замочит.
Да с ним меня вообще не пустят в дом.
(Антоніна Петрівна та Марина заплескали у долоні)
Арчібальд Петрович: Дуже цікава була жіночка. До речі, чи знаєте ви, що образ відомого мультяшного П’ятачка, був скопійований саме з Бели Ахмадуліної. Така, на перший погляд маленька тендітна жінка, а такий «характерище».
Дайте мені цю збірку… Та, мабуть, «Урядовий кур’єр» теж дайте. Якщо поезія не подіє, то спробую застосувати ваш перший рецепт (посміхається).
Михайло Клавдієвич: звичайно, звичайно. Візьміть обидві пігулки. Так рідко тут можна зустріти людини, що ось так вільно цитує Ахмадуліну… Заходьте частіше, буду дуже радий поспілкуватися з вами знову.
Арчібальд Клавдієвич: (киває головою й збирається відійти. Але щось згадує, та повертається назад): Забув, а чи не має у вас колоди гральних карт.
Михайло Борисович: чого нема, того нема. Є тільки доміно та он, дитячий арбалет.
Арчібальд Клавдієвич: погано, дуже погано.
Антоніна Петрівна: нічого поганого. Тим паче, що у мене у сумці є саме те, що вам потрібно. Якщо такий цікавий чоловіче захоче замовити у мене свій образ, то я, звичайно подарую йому свою найулюбленішу колоду. (дістає її з кишені).
Арчібальд Клавдієвич: За такий подарунок, не тільки я, а й оці мої хлопці (показує на охорону), залюбки замовлять у вас по кілька робіт.
Антоніна Петрівна (протягує колоду): а я запам’ятала.
Арчібальд Клавдієвич (бере колоду та цілує руку Антоніни): сьогодні ввечері я знову прийду сюди й ви не пожалкуєте про наше знайомство! Мне звуть — Арчібальд Клавдієвич.
(Антоніна Петрівна «огокнула». В цей час з сусіднього кіоску голосно зазвучала пісня «Володимирський централ». Арчібальд Клавдієвич зробив задумливе обличчя, трохи похитав головою, махнув рукою охороні та пішов…)
Марина (до Михайла Борисовича): Щось лошадине навіяло… Арчібальд… Так звали коняку Олександра Македонського…
Михайло Борисович: того коня звали Буцефал. Хоча Арчібальд Клавдієвич… Є шось таке. Акакій Акакієвич. А взагалі, дуже дивна людина. З охороною. А й грець з ним. Я цю Ахмадуліну вже років десять продаю, він перший — хто її хоча б до рук взяв. Дякуючи йому — план виконав. (повернувся до кіоску та дістав іншу збірку віршів — «Анна Ахматова».)
Олена Степанівна (звертається до Антоніни Петрівни): Доброго ранку, Тонечко. Щось сьогодні не дуже гарна погода. Тиск скаче, ноги ломить, голова якась запаморочена…
Антоніна Петрівна: І вам не хворати, Олена Степанівно. Я вже давно не звертаю уваги на маленькі негаразди із здоров'ям. Я живу одна, хворію чи ні, а повинна заробляти гроші на життя, прибирати кімнату, готувати обід собі та папузі. Мені ніколи хворіти.
Олена Степаніна: Ой, як Ви праві. Дозвольте порекомендувати Вам один чудодійний засіб. Сама приймаю вже кілька років. Такий ефект, не можливо описати. (на можливість Антоніною Петрівною щось сказати Олена Степанівна не реагує й продовжує свій швидкий монолог). Головна складова цього питва основана на гілках дерева Чучумака, яке росте виключно у східних провінціях Перу. Секрет його виготовлення тягнеться ще з часів цивілізації Інків. Воно має такий вплив на організм людини, що навіть вчені дивуються його властивостям. Нормалізується тиск, розсасуються тромби, шкіра набуває дитячого вигляду, поліпшується зір, а волосся починає рости дуже й дуже густе. Я сама на собі все це перевірила й за моєю рекомендацією цей напій приймають усі мої друзі, їх знайомі й знайомі їх знайомих.
Антоніна Степанівна: О, я чекала на це все життя! Дозвольте поцікавитись, скільки ж коштує така лікарня «на дому»?
Олена Степанівна: Як для Вас, щоб Ви змогли оцінити усі найкращі якості продукту, я дам Вам найбільшу знижку. Двадцять відсотків! Три пляшки настою Чучумаки будуть коштувати усього чотири с половиною тисячі гривень! Крім цього, багата кількість приємних подарунків! Мірна чарочка, кепочка, фартух та білі тапки з логотипом виробника!
Антоніна Петрівна: Ну якщо білі тапки… Це докорінно міняє справу. Дозвольте тільки запитати Вас про один нюанс. Ось ми з Вами третій рік поспіль зустрічаємось ні де-небудь, а в центрі лікувального курорта. Третій рік Ви намагаєтесь пити воду, дихати гірським повітрям та приймати мінеральні ванни. Ніяк не можу розгледіти зв'язку між цими процедурами та чудодійними властивостями Чучумаки. Воно що, діє тільки у тісному контакті з нашою мінералкою??
Олена Степанівна: Да ви що, звичайно цими процедурами я хочу тільки закріпити ефект.
Антоніна Петрівна: В позаминулому році, ось тут, рядом зі мною, стояв художник Максиміліан Вітрівський. Малював портрети відпочиваючих та продавав свої пейзажі. Не скажу, щоб я захоплювалась його талантами, але деякі професійні навички у нього такі були. Так ось, одного разу його попросили намалювати портрет одного чоловіка. Коли прийшли забирати роботу, виявилося, що деякої суми грошей не вистачає. Тоді Максику запропонували розрахуватися сучасною розробкою японських майстрів «чудо-сковорідкою» із керамічним покриттям та новітньою технологією самостійного регулювання температури розігріву їжі.
Максик розумів, що краще взяти щось, ніж нічого, й трохи покочевряжившись — погодився. Цей чудо-прилад дійсно мав щось керамічне та кілька датчиків зі стрілками, що бігали туди-сюди. Усі позначки були написані ієрогліфами, тому Максик намагався використовувати насамперед свою інтуїцію та кухонний досвід. Не буду Вам розповідати подальші події, але коли я допомагала Максику розбирати залишки згорівшої будівлі літньої кухні, він сильно лаявся й зарікався будь-коли мати справу з найновішими технічними розробками, які настільки нові й суперсучасні, що їх навіть ще неможливо придбати у крамниці. Тому, пропоную Вам наступне. Я, як людина дуже чуйна, можу безкоштовно Вас сфотографувати, разів так сорок, а Ви замість грошей, навіть не віддасте мені Чучумаку, а тільки пообіцяєте нікому з місцевих мешканців його не продавати. Нас й так дуже мало, й втрата можливості спілкування з моїми друзями мені не потрібна.
Олена Степанівна: Тонечка, Тонечка. Якби десять-п'ятнадцять років тому, мені сказали, що я буду частиною мережевого маркетингу й намагатися продати комусь цю суміш, я б розреготалася йому в очі. Але роки беруть своє. Чоловіка у мене ніколи не було, дітей теж. Поки я була молода й працювала у великій компанії, до мене залицялися різні красавчики, з подругами ми обговорювали моду, прикраси та останні події у статевих взаємовідносинах. Але час пішов. Я вийшла на пенсію та залишилась самотньою. Живу в однокімнатній квартирі із старшою сестрою. Вона теж пенсіонерка й обговорювати нам з нею, крім хвороб, вже немає чого. Я перестала слідкувати за собою й крок за кроком перетворювалась на таку собі старушенцію. Але одного разу, почтарка принесла нам пенсію й почала розхвалювати ось таку Чучумаку. Брак спілкування заставив мене вислухати її до кінця, постійно задавати питання, хоча в душі я розуміла, що моєї пенсії вистачить тільки на декілька крапель цього напою. Звичайно, я нічого не купила. Але не спала після цього усю ніч. Наступного ранку я прийняла рішення й пішла до цієї фірми, щоб стати їх розповсюджувачем й навіть не заробляти кошти, а просто — спілкуватися з людьми. Я почала гарно вдягатися, слідкувати за собою. Моє життя змінилося. Ви не повірите, але за всі ці кілька років я змогла продати тільки тридцять пляшок. Я ніколи не мала таланту впихувати шось «невпихуване». Отримані кошти я поклала в банк й на проценти з цього заробітку їздила сюди. Тепер ці кошти закінчуються, й, мабуть, це моя остання подорож за кордони мого містечка. Але за ці роки я зустріла багато друзів й почала нове життя. Тому я не жалкую й не ображаюсь на Вашу відмову.
Антоніна Петрівна: От я пентюх. Зовсім не навчилася розбиратися в людях. А ще вважаю себе художником. Муляр я… Муляр!! Ми вирішимо наступним чином. Звичайно, Чучумаку я придбати не можу, але я хотіла б запросити Вас наступного року до себе. Навіщо Вам ці готелі! Я живу одна, в великій будівлі, не дуже й далеко звідси. Вільна кімната у мене завжди знайдеться. Приїздіть наступного року, ми з вами тут таких справ наробимо!! Буде що згадувати!!
Олена Степанівна: Дякую, Тоню, дуже дякую. Я ніколи раніше на вважала, що на світі так багато добрих красивих людей. З роками мабуть, починаєш розуміти, що не варто думати тільки про хвороби й пенсії. Якщо в тебе є друзі, є можливість спілкування, то час плине настільки швидко, що навіть забуваєш про ліки й злидні. Гроши, звичайно, потрібні, але не є основним джерелом пенсійного щастя.
Антоніна Петрівна: Пропоную за це по маленькій чарочці! У мене тут у термосі є де щось. Звичано, це не йде ні в яке зрівняння з Чучумацькми властивостями, але шипшиновий напій з додаванням невеликої кількості відмінного бренді… Це щось неперевершене. Ми ще покажемо цьому світу справжніх бойових пенсіонерів! Будьмо! (на площу виходять кілька циганок)
Михаил Борисович: Розочка, що ж ви сонечко так голосуєте. Ви ж бачите, що окрім мене, Антоніни та Мариночки нікого на площі немає. А нашій кармі та долі вже нічого не допоможе.
Роза: Ой Михайле, Михайле. Скільки років вже тут працюю, вже могла б вам десять сужених привести…
Михайло Борисович: Дивна справа, я теж дивлюсь на ваші таємні процедури вже багато років, і постійно дивуюся нашим наївним людям. Допускаю, що ви дуже гарний психолог або навіть, екстрасенс, але щоб так платити за очищення карми…
Антоніна Степанівна: До речі, Роза, а де бродить мій ще три роки тому обіцяний брунет в темних окулярах, шляпі й розумним поглядом в очах. Може ви йому не дуже вірно вказали місце мого знаходження на мапі світу?
Роза: Це дуже нелегка справа. Я провела серію необхідних дій, й сподіваюсь, найближчими днями ваш суджений прибуде. Я ж не називала точні терміни виконання. Все у процесі.
Антоніна Степанівна: Дуже дуже дякую. Тільки, якщо можна, хай він не хропить сидячи у кріслі, це мене буде сильно дратувати.
Роза: Так тоді ж цих умов не було, це вже як станеться.
Антоніна Степанівна: Це моя така жіноча примха… Навіяло щось…
Михайло Борисович: Та хай хропе. В крайньому випадку купиш йому якісь засіб в аптеці. Або зробиш гучніше телевізор. (усі посміхаються).
Роза: А тепер серйозно. Михайло, я десь чула, що у вас сьогодні свято. Десять років! Як справжня циганка, я не можу подарувати вам кошти або речі… Це просто нонсенс якісь. Але я хочу вам погадати по руці. Ви можете не сумніватись, це буде досить виважено й правдиво. Своїм друзям я не брешу.
Михайло Борисович: Навіть якщо ви щось трохи прикрасите, буде не так вже й погано. Може я виграю мільйон в лотерею або, що більш реально, нарешті зможу встановити нові вікна… Бо клеїти на зиму старі вже дуже складно, ще кілька років й товщина утеплення зрівняється з товщиною рами. Ось Вам моя рука, шановна. Повністю віддаюсь у ваші чари.
(Роза взяла долонь, й довго мовчки дивилась на неї. Тиша затягнулась й нарешті Роза сказала).
Роза: Дуже складно щось розібрати. У вас стільки ліній. З одного боку дуже насичене, а з другого, складне й не дуже щасливе життя. Ось що я вам скажу. Я відчуваю, що у вас зараз на серці є одна таємниця. Ви не хочете, щоб про неї знали оточуючі й намагаєтесь самотужки вирішити цю проблему. Але послухайте мене. Її вирішення зараз не залежить від вас. Ваші персональні зусилля будуть марними. Але одного часу, коли ви вже практично складете руки, допомога прийде. Ви навіть не очікуєте звідки. Але вона точно прийде. Я це бачу. Тримайтеся.
(Роза підняла очі й подивилася на Михайла. Його обличчя на кілька секунд змінилося, але він швидко взяв себе в руки й посміхнувся).
Михайло Борисович (трохи хвилюючись): Точно про вікна. Невже якась благодійна організація? Ні, який я бовдур. Через місяць у нас позачергові вибори. До мене прийде кандидат та запропонує свою щиру допомогу? Ой яка ви прозорлива, Роза. Все ж ви знаєте…
Роза (трохи посміхнулась): Не турбуйтесь. Все буде гаразд. Піду я, план є план. Табір — маленька держава. Тому виконання бюджету повністю лежить на працюючих громадянах. До зустрічі в майбутньому, ви ще обов'язково повинні розказати мені, як все відбулося…
(Михайло Борисович поцілував руку циганки та подивився їй в очі).
Михайло Борисович: До зустрічі Роза. Все розповім. Обов'язково. (Роза пішла)
Антоніна Степанівна: Треба було й мені погадати. Може теж якісь вікна встановлять… Чи хоча б труби замінять… А може й лотерея на мільйон… Вікна ж вже зайняті В
...