Читать бесплатно онлайн книгу автора Біс, смерть, я
Аліна Рейнгард
Біс, смерть, я
Роман про аптекаря Леокаста, що бавиться окультизмом, не надто добре це приховує, і, встрягши у суперечку через дівчину із сином мера, намагається будь-яким чином відімстити… спочатку, а потім просто врятуватися від жорстокого суспільства. Кохання, пошук сенсу життя, поезія — життя Леокаста складається з безлічі деталей, але скласти із них безсмертя він досі не вміє, от і виходить якесь біс-смерть-я.
Авторський переклад книги, виданої російською мовою за грантової програми видавництва.
Про автора
Аліна Рейнгард — київська письменниця. Народилася у 1991 році, перші публікації (поетичні переважно) датовані 2005-м. Перша книга — власне, російська версія «Біс, смерть, я» — вийшла за грантом «Нові імена сучасної літератури» у російському видавництві «Союз писателей» 2017 року. Друга книга, збірка російськомовних віршів «Меч-кладенец», вийшла там само як книжка фіналіста поетичного конкурсу. Аліна пише як російською, так і українською мовами. За однією із трьох свої вищих освіт — журналіст. Захоплюється також музикою, грає на кількох інструментах та пише пісні.
І
Меріана мала в родині ельфів.
У цьому я анітрішечки не сумніваюся. Золоті кучерики. Тонкий обвал обличчя. Різьблений носик. І вушка, вушка зі злегка загостреними кінчиками!..
У наших краях ельфи давно вже не живуть; поділися кудись на схід. Та ще мій вчитель розповідав, що знав колись мага, який за рідного діда мав справжнісінького ельфа. Які надзвичайні цей маг мав здібності! А найголовніше — ельфійське безсмертя!..
Онук, звісно, не успадкував його. Але, як казав учитель, майже не хворів. Усі шанси мав жити довго й щасливо.
Вчителя давно вже немає, я сам давно вчитель, але, здається, взагалі не подорослішав — у такому ж захваті від ельфів, як ранньої юності. Навіть від далеких їхніх нащадків. Особливо — від Меріани. Зараз, коли вона спить, на неї особливо приємно дивитись. Очі накриті довгими віями, але ж я знаю, що там ціла безодня, цілий океан!.. Меріана — втілена краса серед такого звичайного світу. Меріана й сама — цілий світ…
Дивлюся на годинника, проводжу рукою по її кучериках:
— Мер, зіронько!.. Вставай, уже вечоріє!..
Вона ліниво витягується на ліжку, простирадло сповзає, я можу насолодитися також вигинами тіла своєї коханої. І не сказати, що їй всього шістнадцять, — це вигляд дорослої жінки. Одразу ж видно, що в родині були цілковито особливі створіння… Я б хоч зараз одружився; шкода, що батьки її висунули сувору умову: не раніше ніж за сімнадцять. Ось і тепер їй треба вставати та бігти додому. Те, що Меріана проводить у мене щодня кілька годин після занять — не таємниця. Інша справа, що її батьки свято вірять: вона допомагає мені в аптеці. Те, що в ці кілька годин я й сам в аптеці не працюю, лишається такою ж «таємницею». Добре, що батько моєї нареченої практично не хворіє (одразу видно: ельфійська кров!), а мати й сама здатна заварити собі якогось відварчику. Якщо раптом зазирнуть, мій учень скаже відразу: пішли подихати свіжим повітрям до лісу. Шукати не будуть, нащо? Мене ось що веселить: якщо дівчина проводить час у чоловіка за білого дня, значить нічого такого між ними немає і бути не може, так серйозно вважають всі нормальні батьки в нашому містечку. Що тут скажеш!
Сам я виріс у великому місті, бачив там зовсім інші погляди, і досі щиро дивуюся — які наївні тут люди! Але ж у нас там і не знав ніхто нікого, а значить один одному не довіряли. Це тут всім усе відомо. Батько Меріани — коваль-ювелір, один із двох на все місто (тому й мають такий попит ювелірні вироби чорного ринку, які мародери здобувають десь у Заболоченому лісі. Нічого особливого цим нудним ковалям не замовиш, вони мають суворе уявлення щодо того, як та що має бути зроблено, до того ж обидва із більшим задоволенням мечі кують, ніж роблять вишукані прикраси). Я — аптекар. Меріана — юна дівчина (отже, ще навчається і нічого такого робити не може). Я й сам для всіх ніби відкрита долоня — був учнем старого аптекаря, приїхав до нього з іншого міста, бо син його старого друга (така була офіційна версія), після смерті старого успадкував аптеку та залишився. Що я роблю решту часу, нікого не хвилює — не лише тому, що не цікавляться нічим, а тому, що знати їм, загалом, нема звідки… Так і виходить, що кожен живе зі своїми секретами, а решта думає, що він для них — відкрита книга. Ніхто в нашому містечку нічим зайвим не цікавиться. Принаймні, я не мав приводу переконатися у протилежному.
Меріана підіймається з ліжка та починає одягатися.
— Коли ми вже одружимося?.. — ліниво тягне вона. — Я така втомлена від постійних хованок…
— Ти ж знаєш, зіронько, — злегка обіймаю Меріану, — за рік ти завершуєш своє навчання, ми граємо весілля, і ти житимеш у мене.
— Хочу гарне весілля, — у голосі з’являються нотки вередливої дитинки.
— Ну тут вже як із грошима вийде, — зітхаю. — Не знаю, скільки дасть твій батько, та в мене лише на сімейну вечерю й вистачить. Ну й на сукню від тутешньої кравчині.
— Та я хочу великий бал та сукню зі столиці! — обурюється моя маленька вередлива ельфійка.
— Це якщо твій батько гроші знайде…
— Найбільше — алкоголь купить до вечері та з ремонтом допоможе, — зітхає Меріана.
— Зачекай, — дивуюся я, — нащо допомагати з ремонтом? Старий дім нібито в порядку…
— Саме так! — вона вже повністю одягнена і тепер сидить на краєчку ліжка, зла, що розбудив. — Старий! Твій вчитель його будував, коли я ще не народилася, і ремонту тут зроду не було!
— Та годі, - виправляю, — ось плінтуси лаком покривали два роки тому, та стіни, я сам бачив, ще вчитель підфарбовував…
— А то ти не розумієш, про що я кажу.
Вона встає та вирушає до дверей. На порозі зупиняється, обертається:
— Ти б хоч раз побував у маєтку мера, тоді зрозумів би, про що я кажу. До речі, сьогодні вночі там прийом. Мене батьки на пустять, а ти б сходив. Вхід за квитками, у вартість входить частування. Продаються на вході. Усього лише три золоті монети.
— Три золоті монети за право поалкоголити в мера?! — я щиро здивований. — Люба, та я б краще ці гроші на наше весілля відклав чи купив нових інгредієнтів…
— Ось-ось, поки у тебе в голові самі інгредієнти та «відкласти», нічого з цього не вийде, — Меріана мовчки виходить за двері, кидаючи вже з кінця коридору: — А на маєток мера поглянь. Хоча б знати будеш, на що потрібно відкладати.
Фаліян стоїть за прилавком, щось зважує, посміхається. Мені — в чорному плащі, що я його накинув на плечі про випадок, якщо хтось із відвідувачів зайде (повністю одягатися не став, добре що нікуди не виходжу), він зовсім не здивований — не першого разу.
Фаліян в родині також, звісно ж, мав ельфів. Ну а як же інакше? Такі ж загострені вушка. Такі ж золоті кучерики. Такий самий овал обличчя. І як працює руками — все йде на лад! Настійки, які він готує, дійсно сильніші за мої. Якщо вже начистоту, то треба мені було б передавати йому вже всю практику та йти на відпочинок. Тільки, по-перше, куди я піду, чим займатися буду?! По-друге, мені ще й тридцяти років не виповнилося — ось так от відразу я передам практику Фаліянові? На щастя, хоча він у свої сімнадцять з хвостиком (здається, десь близько зими має вісімнадцять виповнитися) і керує аптекою вже не перший місяць, і зварити будь-яку гидоту, щоб я вийшов із гри, легко може, я йому все ж таки ще потрібен. Без мене Фаліян не навчиться зовсім іншого мистецтва.
— Учителю, — каже хлопчик, — я аптеку зачиняти за півгодини буду, позаймаємося? Ви мене обіцяли ритуалу виклику повчити.
— А, так, — пригадую, — малих духів повикликати. Ти ж пам’ятаєш, сподіваюсь, що їх годувати доведеться?
— Власною кров’ю, — він із розумінням киває.
— Та ні, - зітхаю, — далеко не лише власною кров’ю. Ти не уявляєш, маля, скільки різних створінь — навіть серед малих! — п’ють людську енергію. Хоча від малих що там буде — голова поболить, у найгіршому випадку помучишся зранку похміллям.
— Зате я навчуся духів викликати, — Фаліян наче світиться. — І вони мені допоможуть! Приміром, я чув, є такий печерний дідусь, він до скарбів вивести може…
— Скарби — це добре. На них новий дім збудувати можна… — Я замислююсь. — Знаєш що, Фаліяне? Ми позаймаємося, та не зараз, а близько опівночі. Вночі духів викликати — те, що треба. Ти поки відпочинь, поспи пару годинок. А я піду провітрюся. Тут, кажуть, прийом один буде…
— У мера, — знову киває Фаліян. — Знаю. Усі знатні зберуться. Кажуть, там ельфійське світле розпивати будуть.
Ну якщо ельфійське… Пращури моїх малят — і юної нареченої, і зовсім зеленого ще — хай і такого талановитого! — учня хоч і перебралися на край землі, а вином торгують. І зброєю. І прикрасами. Ех, здобути б Меріані обручку ельфійської роботи, як би вона їй личила!.. Маленький шматочок дорогоцінного металу, а одягнеш на палець далекій правнучці ельфів, і нібито справжня ельфійська принцеса пішла під вінець…
Тим паче що я виглядати завжди намагаюсь гідно. До ельфійського принца, може, й не дотягну, та одне правило знаю: хочеш завжди виглядати дорого — носи чорне. Чорне не забрудниться, чорне таке таємниче, а ще на чоловіка у чорному завжди чомусь дивляться як на того, хто дорого одягнений. Особливо якщо бризнути на плаща квітковою есенцією — чоловічий варіант приваблює дівчат, а головне — не пахне так, як справжні жіночі парфуми, просто додає, так би мовити, елементу до загального образу — здається, що це якісь дорогі засоби для догляду за собою духмяніють…
— На жаль, розливати вино будуть по чарках, тобі захопити не зможу, пробач уже, маля, — беру з каси три золоті монети та йду до спальні, одягатися. Якщо пов’язати чорного шовкового шарфа, одразу виглядатиму гідно прийому. Шовк завжди ціниться, а те, що я цього шарфика в якості платні за лікування в однієї старенької, що розорилася, відібрав, говорити не обов’язково — вона не тутешня була, проїжджала крізь наші краї до сина, що обіцяв взяти стару в дім. На поїздку, сказала, усі гроші витратила, так що лише шарфиком розплатитися й може.
Посміхаюсь. Пан або пропав! Якщо гідно виглядати… якщо парі знатних панів нагадати, що роблю ще й приворотні зілля (хай і слабенькі, на пару днів вистачає — але ж можна не називати їх приворотними, а сказати «зілля хорошої ночі») та засоби для покращення чоловічої сили — ще прибуток, можливо, з’явиться. Так що права Меріана, як завжди, права. Прийом відвідати треба. Та й обов’язково запропонувати паніям новий засіб від зморшок. Звелю Фаліяну розробити, він зможе. За те, чому я його навчаю, він що завгодно в аптеці зробить. Ось що кумедно, вчитель мій знав прекрасно, що із ліками я так собі, зате окультист хороший, тому й тримав при собі: сам знав теорію, книг було багато, а вміти мало що вмів, і все впадав у захват від кожного мого успіху: у нього просто самого не все виходило. Він тому мене й вивіз до свого містечка — побачив, як я показую на вулиці молодшим братам, як змусити здохлу ящірку рухати хвоста. Спочатку просто на канікули брав, повчити всякого, а п’ятнадцять років тому вивіз зовсім… А Фаліян… — дару в нього немає, лише ельфійська пристрасть до будь-якої магії яку, як відомо, лише на працю помножити, та все вийде. Зате який з нього аптекар!.. Сам, як захворію, одразу Фаліяна про настієчку прошу, так він особисто для мене варить — щоб мені допомогло, а не комусь іншому…
Час летить, учителі йдуть, з’являються учні, а все одно мистецтво зберігається. Я певен: якщо після моєї смерті Фаліян візьме якогось хлопчика, що нічого не розуміє у ліках, так і буде навчати, бо ж окультну науку треба берегти, і важливіший талант до неї, ніж до аптекарства. Я ось його в першу чергу взяв тому, що вже по загострених вушках було видно: Фаліян напевне стане і окультистом хорошим також, тільки не відразу. Ну й, щиро кажучи, треба ж було, щоб хтось справді добре готував ліки! Мої зілля допомагають, ніхто не заперечує, за книжкою все роблю. Але Фаліянові шедеври — це те, що можна, наприклад, аристократам збувати…
Виходжу з дому, прихопивши з собою кілька пробників «зілля хорошої ночі». Хай на прийомі оцінять.
— А скільки коштуватиме… склянка розміром із чашку? — розпитує мене юнак із першими ознаками бороди, що тільки намічається. Скоро почне голитися, та поки що — шмаркач зелений. Це юристів син, Микополь. Йому, із його вуграми по всьому обличчю, «зілля хорошої ночі» точно зайвим не буде.
— Склянка на десять унцій, або ж на пів-пінти, буде коштувати для вас чотири золоті монети, — дивлюся на нього із таким виглядом, ніби я якнайменше на десять поколінь панства вищий за нього. — Але сину нашого любого юриста можу зробити знижечку, і продати цілу пінту зілля за п’ять золотих монет!
— Тобто чашка — чотири, а дві чашки — п’ять? — юнак повільно, але кепкує.
— Саме так, мій юний друже! Можете зайти до мене у аптеку завтра опівдні чи трохи пізніше, я або мій асистент віддамо вам ваш товар. Ні, зачекайте, — зупиняю його руку, що починає діставати гаманець, — я вам вірю, ви прийдете завтра та віддасте нам шість монет.
— Шість?..
— Так, звісно. Одну — за термінове замовлення. Ви ж хочете подобатись дівчатам уже завтра, а не коли-небудь, як місяць зміниться? Трави для цієї настійки збирають за повного місяця, а він днями уже як раз і був. Майже все продали, тільки якраз на вашу пінту й залишилось. Може, ще трошки — для ваших любих друзів, якщо порадите… Щодо знижечки для них, ми з асистентом також поміркуємо — це буде залежати від того, скільки цінних інгредієнтів залишиться…
Микополь цілковито щасливий. Тепер він матиме хороші ночі — мабуть, навіть і не одну. А в мене буде хороший внесок до каси. Шість золотих монет — це можна на чорному ринку якогось приємного артефактика придбати. Приміром, такий, щоб носити на шиї, та щоб Меріана, дивлячись на мене, свого коханого, миттю забувала, що хотіла розкішне весілля. Або новий будинок. Тут лише щось одне, за такі гроші. Треба подивитися, кому б тут ще запропонувати… Приймаю з рук служника чарку світлого ельфійського, повільно рухаюсь далі по залі.
— Ось ти де, аптекаре, — чую я презирливий молодий голос. Навіть, мабуть, не молодий, а юний — Ежену всього лише дев’ятнадцать, на півтори роки старший за мого Фаліяна. Але виглядає, безумовно, старшим та серйознішим. Оксамит, атлас та біле золото серйозності додають. Не дивно — з таким же ж татусем.
Ежен Корибельский — мерів синок, вельмишановного пана Корибельского. А старший Корибельский не просто керує містечком, він тримає у руках усе, що через містечко проходить. Є в нього такі хлопці, які як з чорного ринку вимагати данину будуть (хоча ринок і не в самому місті, а на шляху між ним та Заболоченим лісом, вже, здавалося б, до чого тут мер), і з тих, хто у місті зупинився, приїхавши на чорному ринку торгувати, та з усяких, нібито підозрілих, мандрівників… Нашим містечком багато хто їздить: або ним, або Заболоченим лісом, а хто туди сунеться, окрім мародерів, яким втрачати нічого? Ми тут маємо єдиний шлях до столиці, де я, між іншим, і виріс. І хто після цього вищий за статусом: якийсь Ежен-провінціал, або я, столична кров? Втім, в атласі, оксамиті та прикрасах білого золота з нас двох чомусь не я…
— Леокаст, — нагадую, — простягаючи йому руку у чорній рукавичці. Чудово знаю, що це — неповага, що треба було б якнайменше рукавичку зняти, а краще взагалі молодшому Корибельскому вклонитися. Та — не буду. Обійдеться, ну ось правда. Занадто багато гонору. Дев’ятнадцять років, до розуму сто кроків, лише тато багатий. Та й не вибачаю я ось так просто звернень типу «аптекар». Я маю ім’я, і я його ще не забув, між іншим.
Ежен, стиснувши зуби, потискає руку. Так само не знімаючи рукавички — білої, атласної.
— Чув я, Леокасте — аптечний хробак у нас ти, — ти диви, навіть риму до пуття придумати не зміг… чи зміг, та вголос сказати посоромився? Я би так само не ризикнув, особливо з урахуванням того, що Ежен каже далі, - ти одружитися збираєшся? Із ювеліровою донькою?
— Так, є в нас із Меріаною такі плани, — кажу недбало, ніби це зовсім не важливо.
— А чи пара вона тобі, Леокасте — увесь у чорному, пане красний? Меріані до пари був би інший чоловік. Молодший. Свіжіший. Багатший, врешті-решт…
— Це натяк, що Меріана Корибельська звучало б краще за Меріану Брам? — ціжу крізь зуби, як цідить і він.
— Та авжеж! Хто такі Корибельські, та хто такі Брами!
— Брами — столична родина, — всміхаюся. — Не те що Корибельські — провінціали…
Ежен блідніє.
— От якщо матимеш стільки грошей, що зможеш сам такі прийоми влаштовувати, тоді й можеш називати мене провінціалом.
— От коли у мене буде стільки грошей, — виправляю його, — я на тебе навіть не дивитимуся. Просто сьогодні я ніби у твого батька в гостях. Недобре з його сином навіть не привітатися.
— Я скажу батькові, що впускати треба не тих, хто заплатить, а тих, хто гідний, — кидає Ежен. — І що тебе в цих списках немає. Принаймні, поки ти претендуєш на Меріану.
— Претендую? Я її наречений, — розраховую обірвати розмову й пройти повз нього, та Ежен утримує мене за лікоть.
— Окультист ти, а не наречений.
Це несподівано.
— Вважаєш, мій батько з твоїм учителем не працював? Учитель твій йому різне робив… таке, про що вголос не говорять, що ховають ніч та кров. Обряди проводив, загалом. Батько його не чіпав, та мені розповів. І щодо тебе все зрозуміло: яблучко від яблуньки далеко падати не буде, він тебе недарма навчав, тим паче що аптекою не ти займаєшся, а учень твій…
А це вже міткий удар, нічого не скажеш. Мені й справді здавалося, що людей, які настільки здатні думати, щоб скласти два та два й зрозуміти, хто насправді готує зілля, у місті немає.
— …вважаєш, я не пам’ятаю, як допомагали ваші аптечні зілля, поки ти самотужки аптекою керував? І наскільки стало краще, коли хлопчик за прилавком з’явився? Ти окультист, Леокасте, і я це чудово знаю. І мені зовсім не складно обережно промовитися про це, приміром, у церкві. До якої ти, до речі, не ходиш.
— Щонеділі! — протестую я, можливо, занадто швидко.
— Так, але церковні зібрання! Увечері, по вівторках та четвергах! Жодного разу тебе там не було!
— Вони необов’язкові. — Я починаю розуміти, що діло пахне не просто гидотою, але гидотою відбірною, так би мовити, першосортною.
— Так, але від кожної родини хоч хтось та й ходить! А що ти, що твій учень і близько не з’являєтесь. Що мені заважає розповісти про твої справи? Можна навіть обшук влаштувати. Напевне знайдуться темні книжки. Не твої, так твого вчителя. Ти ж їх, скоріш за все, не позбавився, та й позбавлятися не будеш — дорога тобі його пам’ять… Ну що, будемо вирішувати по-поганому чи можна по-хорошому?
— Що ти пропонуєш? — все, що можу з себе вичавити.
— Покинь Меріану. Якнайзліше, якнайжорсткіше покинь. Щоб плакала, щоб страждала. А мені принесеш «зілля хорошої ночі» — а то я не чув, як ти його Микополеві розписував. Хороша ніч, та розрада, та мої гроші… пара кроків, та Меріана моя. І живи собі далі, живи як знаєш. Може, коли-небудь і мені твої окультні послуги знадобляться, так я також замовлю. Прибирати я тебе не планую — хіба що з дороги.
— А просто так зклеїти Меріану, на самих лише грошах, пороху не вистачить, — розумію я. — Гроші грішми, та вона й принципи має.
— Та які там принципи! — презирливо кидає Ежен. — Вона має чесних батьків, які вже пообіцяли дочку аптекареві за дружину, і заручення розірвати просто пороху вже їм не вистачить. Тебе ненавидітимуть, її так само, і вона тебе згноїть. Швидко згноїть. Так що якби я бажав тобі зла, я б так і зробив — попросив про її руку, отримав відмову, і все, справу зроблено, тебе дуже швидко не буде.
— Ти не зла мені не бажаєш, Ежене, — зітхаю. — Ти собі смерті не прагнеш. Занадто добре розумієш, що якби за живого Фаліяна Меріана почала би мене, як ти кажеш, «згноювати», як Меріани, так і тебе дуже скоро б не стало. Ось тільки ти помиляєшся. Меріана мене кохає.
— Ось і перевіримо, як вона тебе кохатиме, коли я скажу на зборах у церкві, що ти окультист, — Ежен так само презирливо сміється. — В тебе тиждень, Леокасте — з очей моїх згинь, пане красний. За тиждень я, так би мовити, спущу собак. Тобто церкву.
Він іде далі по залі, не попрощавшись, а я чортихаюся про себе. До темних богів цю вашу торгівлю, до темних богів витрачені три монети, я їх і так вже окупив через Микополя, який завтра шість за грошове зілля заплатить (хто ж винен, що Фаліян так його варить — ідіоти слова не вимовлять?). На сьогодні я маю зовсім інші плани, ніж збувати трави. Набагато більш злі.
— Фаліяне, — кажу я заспаному учневі, увірвавшись до його спальні (колишньої моєї, саме тут я, можна вважати, й виріс, саме тут жив, поки вчитель мій не помер), — готуй крейдове коло. Сьогодні ми займатимемося викликом серйозних духів. І цього разу я знаю, чим платити. Не своєю життєвою силою та не твоєю. Один покидьок, так би мовити, заслужив.
Фаліян дивиться на мене вражено, та мовчки тягнеться за скринькою з крейдою та рештою магічного інвентарю. Я ж мовчки лишаю кімнату та підіймаюся на горище.
Сьогодні я знайду засіб відімстити Еженові.
Меріана назавжди лишиться моєю — засіб має додаткові плюси. Тому що як здобути золото та артефакти, дух такої сили, як той, що я його намітив, мені все як-небудь підкаже.
II
Фаліян креслить на чорній підлозі горища коло. Я сиджу, схрестивши ноги, підстеливши під себе улюбленого свого чорного плаща. Досвід поколінь показує, що вдягатися у що-небудь, коли викликаєш духів — по-дурному. Ти вже й так замкнений у власному тілі, то чого ж ти його ще й ховаєш? Так що підстелив я плаща лише заради гігієни. Я все ж таки майстер настійок (хай навіть працювати вмію лише за книжками), книжкові правила знаю добре.
Беру зі скриньки з інвентарем кинджальчика, інкрустованого сріблом. Це не надто коштовна річ, зате вона — моя власна. Вчитель мав розкішного кинджала, такий би Еженові Корибельскому личив, якби цей мерзотник був окультистом. Але ж одне з найголовніших правил каже нам: той, хто викликає духа, має використовувати виключно свого кинджала. А вчителя з його інструментом і поховали. Я дуже сподівався, що цей пункт у своїй останній волі він упустить, що я зможу розкішного ножа хоча б продати, аби купити собі пристойний, та ні — таких фактів мій вчитель не упускав. Можливо, якраз тому, що був у першу чергу «книжковим» окультистом, а ті, хто працює з книжками, завжди детально керуються правилами — ну як я зі своєю аптекою. Польоту думки та фантазії справжніх талантів нам не вистачає.
Кинджалом проводжу лінію по своєму зап’ястку. Крові тече небагато — мені взагалі дуже складно себе порізати. Якщо вже порізався випадково, буде литися — не зупиниш, а коли намагаєшся порізатися навмисно, судини нібито зникають. Та все ж ніби вийшла нормальна подряпина, можна крапнути кров’ю у коло. Пречудово.
Встаю на коліна перед межею кола. Фаліяну наказую згорнутися — так само на колінах — таким чином, щоб голову опустити на підлогу. Схилена голова учня додає значущості майстру! Вимовляю довге закляття — наполовину взяте з книжок, наполовину розширив його самотужки. Так, приміром, згідно книжок, викликаний дух має взяти ту платню, яку запропонує йому чаклун. Я ж підкорегував текст: дух може домовлятися з чаклуном, та на одне накладене суворе вето — жоден з тих, хто присутній під час виклику, не може стати їжею для того, кого викликають. Так більш надійно. Врешті-решт, дух, який хоче їсти, може вирішити, що чаклун пропонує в якості платні себе, якщо вже сам викликав. Або, наприклад, якщо чаклун спить и не може дати духові вказівку, кого їсти, дух може, якщо не підгодується від чаклуна, просто загубитися та розчинитися замість того, щоб поблукати навколо, пошукати собі харчі. Так, я чудово розумію, що початкове закляття не дурні писали, та виклик духів у їхньому випадку розповсюджувався саме на короткі візити. Я ж викликаю надовго.
Вимоги у мене прості: мені потрібен той, хто зможе привести мене до грошей та могутності. Великих грошей та справжньої могутності. Що більше може дати мені дух, то більшого він вимагатиме. А мені є чим платити цього разу.
Ми чекаємо вже хвилину. Дві. Три. Свічки, що ми засвітили їх по кутках, починають пританцьовувати від чергового пориву вітру крізь віконце горища. Та я знаю: це просто вітер. Духи приходять не так… Фаліян мовчить, втупившись лобом у підлогу горища. На відміну від мене, він одягнений — свого учня чаклун може ховати під одягом, бо це його власність, і приховуванням він підтверджує владу. Це, до речі, я також осягнув самотужки: вчитель пробував змусити мене роздягатися для обрядів, згідно книжок. Виходило погано: викликані духи вважали, що ми працювали удвох, і обурювалися, що не отримали моєї крові, доводилося поспіхом різатися ножем учителя, а це дає набагато менший ефект, так як ніж все ж не мій… Як виявилось, все вирішує одяг.
— Де я? — чути раптом глибокий голос звідкись із кола.
— Сіре, — я шанобливо схиляю голову, як Фаліян, та відразу ж піднімаю її назад, — ім’я моє Леокаст Брам, я чаклун, і я викликав вас зі світу мертвих.
— Який там світ мертвих, — я не бачу духа, та розумію, що він, вочевидь, відмахнувся, — ми, нащадки ельфів, до світу мертвих не потрапляємо. Ти мене викликав у дім мого старого друга. Отже, про мене тут ще пам’ятають.
— Ваше ім’я Бероніан? — дивуюсь. Старого друга — нащадка ельфів — учитель мав лише одного.
— Бероніан, так. Ти що, учень хазяїна будинку?
— Пройшло багато часу, вчителя більше немає, хазяїн будинку тепер я. — Торкаюсь Фаліяна погладжуванням, що ми про нього домовились, аби той підняв голову. — Мій учень, Фаліян Креакл.
— Що ж, Леокасте, — Бероніан розмовляє вочевидь із посмішкою, — якщо ти настільки сильний, що викликав мене, то хоча б поясни, як тобі вдалося викликати того, хто не може стати мертвим?
Подив явно написаний на моєму лиці, тому Бероніан пояснює:
— Ті, хто мав ельфів у родині, не помирають. Ми лишаємося спогадами, які завжди можна викликати, тільки не класичним ритуалом, а цілковито особливим. Я не маю пам’яті, що робив між смертю та появою тут, та я бачу достатньо чітко і коло, і кров, і свічки. Як тоді вдалося викликати мене, якщо ти проводив ритуал не за правилами виклику ельфів?
Мій подив переходить в усмішку.
— Правила для мене — це не накази, сіре. Я завжди міг та вмів коїти в окультизмі саме те, чого мені хотілося. До того ж класичний ритуал виклику передбачає виклик конкретного духа або хоча б того, що його можна віднести до тієї чи іншої, можна сказати, касти мертвих. Я ж просто попросив прийти того, хто зможе привести мене до могутності та грошей. Тим паче мені є чим вас нагодувати, а зазвичай окультисти розраховують у кращому випадку на людську жертву, що привели її з собою. До жертви вони, як правило, не відчувають нічого особистого, а тому, намагаючись викликати сильного духа, можуть загинути самі, адже харчуватися той, кого викликали, буде життєвою енергією в першу чергу того, до кого окультист відчуває конкретні почуття, — пояснюю я в першу чергу Фаліяну, а не духу, звісно ж… Хоча хто знає, наскільки хорошим спіритистом був сам Бероніан? Що як йому теж потрібно щось пояснювати? — А значить, як правило, прогодувати духа виходить собою чи своїм учнем. Тому окультисти й не прагнуть викликати когось справді сильного — адже що сильніший дух, тим більш небезпечна для них ситуація. Я ж убезпечив себе під такого, наклавши заборону на харчування від кого-небудь з тих, хто тут присутній, — тому міг дозволити собі викликати настільки сильного духа, наскільки мені хотілося. Навіть нащадка ельфів.
— І викликав саме мене, бо я знав твого учителя, і в цьому домі ще є про мене спогади, — Бероніан, вочевидь, замислився. — Що ж, хлопче, ти дуже талановитий. Якби ти про це не попіклувався заздалегідь, я б точно тебе випив — мені б це допомогло втілитися, до того ж ще й конкурента би прибрав.
— А ви можете втілитися? — тут здивований уже Фаліян.
— Можу. Я ж маю трошки безсмертя пращурів. Та про це, мабуть, ми з вами поговоримо потім, хлопці. Поки що нагодуйте мене, якщо вже кажете, що вам є чим. У межах цього кола я можу існувати й без харчування, та буду цілковито вам непотрібним.
Я задоволений:
— Чи я зможу вас перемістити у будинок, де живе той, від кого ви можете відпити?
— Просто потримай свічку та думай про цю людину — якщо, звісно, вона живе не дуже далеко.
Я й не сумнівався, що все буде настільки просто. Вчитель чогось вважав, що перебратися до потенційної жертви, що знаходиться не в тому ж приміщенні, що й той, кого викликали, можна лише користуючись енергією того, хто викликав. Але ж той, хто викликав, може не лише віддавати свою енергію — він легко здатен створювати нову!.. Якщо, звичайно, в ньому достатньо віри в свої сили. В мені — достатньо.
Концентруюсь на думках про Ежена Корибельского. Думаю, згадую. Ненавиджу. Покидьок, як же він посмів зазіхнути на мою Меріану?! На мою наречену? На мою кохану ельфієчку?! Золотих кучериків захотів, ти диви. Як же я його ненавиджу. Як ненавиджу…
Бероніанів голос чути знову:
— Так, здається, так краще.
Чую, як Фаліян ледве чутно скрикує, підіймаю очі: так, тепер обриси духа можна розгледіти за допомогою світла свічки.
— Завтра вночі треба буде знову підгодуватися від цього юнака — він достатньо сильний, його далеко не на один день вистачить, якщо діяти обережно, — розмірковує Бероніан вголос. — І тоді залишиться тільки вирішувати, на чиїй енергії у цьому місті можна буде втілитися. Якщо вже такі сильні хлопці — він жартома вклоняється у наш бік, — себе убезпечили.
— А я же ж чим сильний? — дивується Фаліян і чарівно червоніє.
— Дурненький, — сміється дух, — ти ж так само з наших, у тебе на обличчі написано.
Трохи дратуюся. Я збирався розповісти Фаліянові про його ельфійське походження якось потім — скоріш за все, коли нарешті вирішу довірити йому аптеку. Такий жест втрачено! Я сказав би йому: «Хлопчику мій, я відходжу від справ і довіряю аптеку саме тобі, такому юному, бо ти, дитино моя, не просто маг — ти нащадок ельфів, це можна побачити по твоїх очах, по твоєму талантові, та й узагалі я, при усіх своїх знаннях, умію вас відрізняти. Тому я вірю, що ти впораєшся з цією справою гідно — з часом досягнеш і моїх вершин, та для цього тобі потрібно дати свободу дій! А я… а я одружуюся та йду в обійми родинного життя. Та пам’ятай, у чиєму домі ти живеш і кому ти зобов’язаний усім! Половину прибутків з аптеки віддаватимеш нам із дружиною». Сказав би я це, звісно, вже маючи достатньо грошей, щоб не потребувати аптечних прибутків — та хто я такий, щоб від них відмовлятися?!
Втім, що там. Бероніан вже розповів усе сам. Що ж, доведеться змиритися — інакше не буде. Фаліян про все дізнався. Чудово, врешті-решт! Навколо мене скрізь нащадки ельфів зі схожими іменами! Із Меріаною я збираюся одружитися. Фаліяну — довірити свою справу. Бероніану — довірити добробут… Так. Треба чітко про це спитати.
— То ви приведете мене до багатства та могутності, сіре? — питаю, перериваючи теревені духа з моїм учнем. Поки я розмірковую, Фаліян приголомшено розпитує, а Бероніан поблажливо йому відповідає.
— Що? А, так. Звісно. Я покажу, де тобі здобути гроші, - задумливо кидає дух, — тільки для початку давай розберемося з моїм підгодовуванням. Зараз я змушений буду віддалитися на відпочинок, але завтра вночі з’явлюся знову і, коли нагодуюсь від твого ворога, зможу бути в твоєму домі ніч за ніччю. З часом зможу з’являтися також і вдень. Не турбуйся.
— Але я хотів попросити вас допомогти мені з проблемою мого ворога, — починаю було, проте дух уже зникає. Це невдячна робота — виклик духів. Цілковито. То вони є, то їх немає. Втім, я маю ще тиждень, поки Корибельский не почне свою дурню. Якщо взагалі почне — з такими нічними жахами, які вже напевно марилися йому сьогодні і будуть снитися потім… За цей тиждень я встигну домовитися з Бероніаном про те, щоб його усунути. Якщо Ежен дав мені тиждень, значить, обіцянку стримає. Він все ж таки мерів син, аристократ. Людина честі.
Сплю я неспокійно, підіймаюсь пізно, дуже невдоволений собою. Що я вчора вночі накоїв? Викликав ельфа, якому його безсмертя вочевидь дорожче за мої завдання. І який видав Фаліянові таку розкішну таємницю… Втім, досить швидко відганяю від себе ці думки. Я зранку завжди злий та підозріливий. Трошки ранкової настоянки від Фаліяна — і все минає. Все буде добре! Який же я був запальний до того, як мій учень почав готувати цю штуку… Підозрюю, він підмішує в неї якісь задобрювачі. Або раздобрини. Навіть не знаю, як це назвати. Та чи важливо це, якщо мені від цієї настоянки стає легко та спокійно і якщо вранці вона завжди стоїть біля мого ліжка? Фаліян підіймається зрання і завжди готовий допомогти.
Знаходжу в собі трохи хорошого настрою навіть для того, щоб трішки постояти з учнем за прилавком, і навіть на якийсь час відпустити його прогулятися та попоїсти — сам постою. Теревеню із кількома відвідувачами про те, як вчора пройшов прийом у мера — вони там, звісно ж, не були, а послухати хочеться, тому коли я ніби мимохіть згадую, що піднявся пізно, так як вчора в мера прийом затягнувся, і тому зранку в аптеці мене не було, і як добре, що пани зайшли саме зараз… Скільки захвату, скільки наснаги! Люблю детально розповідати про заходи, на яких був аби не хвилину. А найголовніше — нічого не вигадую. Оздоблення зали, сорт світлого ельфійського вина, у що були одягнені аристократи… все це я чудово запам’ятав. Знаю — завдяки мені обговорювати прийом тепер будуть доволі довго. Мимохіть згадую, що Ежен, мерів син, досить швидко випив, судячи з усього, ледь не три пляшки вина — втім, своїми очима не бачив, та як ще пояснити, що він намагався запевнити усіх навколо, що його друзі — страшні темні маги? Навіть про мене патякав, що як я аптекар, то напевне окультизмом бавлюся. Я так і не зрозумів, щоправда, яке окультна бісовщина відношення має до виготовлення настійок… бачу, в голові у бідолахи все перемішалося… Відвідувачі співчутливо охають: ну звісно, це служнику кладовища можна було у такому докорити, або м’ясникові, а до чого тут я, справді, така приємна людина. У відчаї кажу, що якби ж іще хоча б зіллєробом-отруйником назвали… це було б набагато більш образливо, про окультиста наклеп хоча б клієнтів мені не перелякає. Сміються, кажуть, що ліки у мене завжди пречудові, так що в історію з отруйником просто ніхто б не повірив!..
Таким чином, чудово пройшов ранок. Якщо так щодня протягом всього тижня обробляти відвідувачів, то, можливо, Ежену ніхто й не повірить, навіть якщо дух мені особливо й не допоможе. Головне — діяти обережно! Ежен не покидьок, просто він випив. Я нікого не звинувачую, просто приголомшений. Так завжди спрацює.
Меріана заходить до аптеки незадоволена. Волосся розпатлане — отже, поки йшла, трусила головою зі злості, вона постійно так робить, коли сердита. Не знаю, як би її заспокоїти, та спершу обіймаю, заводжу до спальні — добре, що Фаліян вже повернувся, — всаджую на ліжко, починаю розпитувати.
— Мене не пустили вчора на прийом, — неохоче доповідає. — Як завжди: рано лягати спати, зранку займатися, учитель прийде… А там, кажуть, цікаво було.
— Нічого цікавого там не було, — спішу втішити.
— То ти там був?! — Моя красуня різко скидається, очі палають від збудження.
Розповідаю все те, що казав уже відвідувачам в аптеці: яке було оздоблення, яке вино, як напився Ежен та яку ніс нісенітницю.
— Ти йому подобаєшся, — закінчую оповідь. — Він на мене накинувся зі звинуваченнями та уточнив, що такої красуні я негідний.
Меріана дуже вдоволена. Не тим, що подобається Еженові. Скоріше — що через неї розбірки. Дівчина, шістнадцять років, вони всі таки, що тут скажеш.
— Отже, я красуня, — всміхається. — А ти, мій наречений? Ти теж так вважаєш?
— Як я міг би вважати інакше, наречено моя? — сміюсь, ще більше куйовджу їй волосся, проводжу рукою по щоці, ніжно, але впевнено опускаю на ліжко.
Прекрасна моя наречена теж сміється, але не заперечує. А з чого б? Справді же ж красуня!..
Через кілька годин я, притискаючи її до себе на ліжку, додаю:
— І, до речі, я, здається, знайшов засіб розбагатіти за найближчий рік. Ні, - прикладаю пальця до її губок, — не розповім, поки не впроваджу до справи і вона не почне давати результат. Та ти тримай за мене кулачки. Якщо все вийде добре, то зможемо з тобою і гарне весілля зіграти, і в домі що захочеш змінимо.
— Та будинок весь треба перебудовувати, — починає Меріана, та я її перериваю:
— Зробимо що схочеш, тільки дай спочатку план реалізувати. Потім все розповім, правда!
Моя наречена не допитлива. Їй головне — обіцянка. Решта — такі дрібниці. Тому цього разу вже вона обіймає мене руками та притискає до ліжка…
За Меріаною закрилися двері. Фаліян допрацьовує останню чверть години в аптеці. Сиджу, втомлений. Все ж таки добре, що приходить вона до мене не кожного дня — у вільні від навчання дні батьки завжди хочуть від неї кудись сходили, з’їздити, приймати гостей… Скільки всього я на собі тягну. І шістнадцятирічна пристрасна наречена, і палкий, спраглий до знань учень, й окультні науки, й аптека… Те, що роблю усього потрошку, намагаюся навіть у власних думках не підкреслювати. Головне — пам’ятати, скільки я всього встигаю. Решта — такі дрібниці!..
— А нічогенька в тебе панночка, — помічає Бероніан зі стелі.
— Гей! — спершу ображаюсь я, потім метикую, з ким розмовляю. — Сіре! Ви ж не мали з’являтися до ночі!
— Так уже вечір. Прокинувся раніше, — він дивиться на мене з усмішкою. — Піду поїм, чи що. Ти там поміркуй як слід про цього свого недруга.
— Так він навряд чи спить, — помічаю я. — Чи воно нам треба, щоб у нього при людях у голові паморочилося?
— Він — іще не спить. Я — уже не сплю. Нехай паморочиться. Думай про недруга, — неухильно, раптом різко заперечує ельфів нащадок, так що сперечатися я не наважуюся.
До тієї миті, коли Фаліян прокрадається до кімнати, Бероніан уже повертається.
— Чудово! — Блідий силует вдоволено потягується, як ситий кіт. — Вночі зазирну до нього ще раз, уві сні такі пани ще вразливіші… Та, добродії, маємо проблему. Одним цим вашим Еженом я не прогодуюся.
— Ви б могли скуштувати трохи моєї енергії, якщо ми вже подібні за походженням, — боязко помічає Фаліян. Здається, він у неймовірному захваті від Бероніана.
— Я не для того ставив на тебе захист, — обурюсь я.
— Та й в будь-якому разі, через поставлений захист я від тебе не прогодуюсь, хлопче, хоч ти й мій далекий родич, — зітхає Бероніан. — Ні, треба придумати щось іще…
Мене мало цікавить ця тема — вже чим прогодуватися, привид знайде. Головне, щоб Ежена добив або хоча б просто посунув з дороги. Наливаю собі чарку вечірньої настоянки — її я п’ю не щовечора, так, для ясності думки, коли сильно втомлюся. На мене чекає довга та важка розмова з духом… Цікаво, що б зараз зробив мій вчитель?
Та нічого би він не зробив. Для початку він би перелякався від самої лише перспективи когось убивали, хай навіть Ежена Корибельского. Потім — він перспективи когось відроджувати, хай навіть старого друга. І, нарешті, вчитель просто Бероніана і не викликав би. Ну, не сяйнула б у його голові думка, що можна змінити у ритуалі виклику для такого результату.
А ось я зроблю, мабуть. Знову перериваю задушевну бесіду Фаліяна з привидом:
— Сіре, уся біда в тому, що ви могли б розтягувати Корибельского на скільки вашій душі… тобто вам завгодно, — зі стелі лине ледь чутний смішок, — та мені б протягом тижня його знищити, розумієте?
Достатньо серйозно, зібравшись, розповідаю Бероніану та учневі, як ідуть справи.
— Якщо у церкві дізнаються, що я окультист, — це буде мій останній день у цьому місті, - нервово смикаю плечем та бровами одночасно. Жест досить надуманий, та проте витончений, як на Фаліяна, так і на духа справив враження. — Тут необхідно зробити так, щоб у відведені мені терміни цей покидьок пішов, так би мовити, з поля бою.
Бероніан якийсь час мовчить — а те, що мовчить Фаліян, цілком логічно: що він тут скаже?
— Що ж, — каже нарешті привид, — тут маємо лише один вихід. Якщо я почну годуватися мешканцями міста — потроху, правда, зовсім потроху, та зате усіма відразу, — до кінця тижня я втілюся повністю. І тоді просто приріжу цього вашого Ежена. Навіть не руками чи мечем — я знаю достатньо суворих заклять. А тоді поїду додому — так що мене навіть не помітить ніхто. Ти, Леокасте, отримаєш, звісно, відповіді, як тобі розбагатіти, — врешті-решт, я залишив немаленький спадок, а нащадків немає, і двадцять років він має бути заморожений, очікувати наступника, згідно мого заповіту. Я ж знав, що одного дня мене піднімуть… Скільки треба буде грошей, я тобі віддам, нащо ж вони мені. Мене магія цікавить більше за золото, тим паче я ще більше зароблю за пару років.
— А що скажуть щодо смерті Корибельского у місті? — подає голос Фаліян. Я мовчу: обмірковую перспективу стати власником частки спадку ельфового нащадка Бероніана.
— А що вони скажуть, якщо я всіх них перед цим поп’ю? — єхидно всміхається привид. — Вони сили матимуть лише на те, щоб до тебе, хлопчику, за настоянками для відновлення сил бігати. І ви тут у аптеці чудово заробите на перший час — мені ж іще довести вдома потрібно буде, що я — це справді я, все ж таки два роки як помер. І вони замовчать надовго, а як відновляться, то вже пізно буде шукати, хто мерового сина прирізав, — може, сам від нещасного кохання зарізався. До цієї вашої, як її… Меріани.
— До моєї Меріани, — уточнюю. — Та в цілому так. Ідея блискуча, сіре.
— А ти сумнівався, хлопче? — сміється Бероніан. — Так що я піду, мабуть, поїм місцевих мешканців, поки сплять. Тут треба щоночі, та й удень, скоріш за все, доведеться тих, хто присів відпочити, під’їдати, щоб до кінця тижня встигнути… На щастя, уже й правда вечір — старі та діти, мабуть, спати вже лягають…
— Меріану не чіпай, — схоплююсь, згадавши про дітей, які лягають спати.
— Та нічого з твоєю Меріаною не буде, навіть якщо двійко жахів насниться, — відмахується привид. — Фаліян їй таке заспокійливе заварить, що її раніше за всіх відпустить.
— Ну добре, — здаюся, дивлячись на Фаліяна, що киває, - якщо дуже треба, Меріану пити можеш.
— От і домовились. — Бероніан зникає, не попрощавшись, а ми з Фаліяном у захваті дивимося одне на одного.
Велика сума від грошей могутнього мага! Репутація кращих аптекарів у місті, які всіх врятували! На радощах обіймаю учня.
— Здається, маля, в нас із тобою усе чудово виходить.
— Це у вас усе чудово виходить, учителю. Я вам тільки допомагаю.
Сидимо, обійнявшись. І чого я зранку злився? Чудовий же підсумок дня.
III
А ось наступний ранок мені радості зовсім не приносить.
Фаліян уривається до спальні — ще й полудня немає — та без попередження починає трусити руками та щось волати. Насилу продираю очі, роблю ковток ранкової настоянки (добре, що її він приносить, як прокинеться, відразу) і прошу повторити. Нарешті розумію:
— Корибельський доповів у церкві, що жахи, які сьогодні бачив увесь будинок мера, наслали ви в якості особистої помсти!
Паніка почала була насуватися, та сильно вона насунутися не встигла. Посміхаюся:
— Фаліяне, але ж жахи бачило усе місто. Особиста помста — родині мера, а жахи сняться усьому місту? Піду я за прилавок, заспокою відвідувачів.
Збираюсь, цілковито не розумію: його так образили нічні жахи? Він же дав мені тиждень. Чому — така дурня? Втім, мені від цієї дурні біди небагато. Маячня ж повна. Жахи в якості особистої помсти, ага.
Встаю за стійкою, вітаю жінку, що якраз заходить:
— Пані, доброго ранку! Вам теж уже доповіли, що я нібито насилаю нічні жахи на будинок мера?
Сміюся достатньо невимушено, щоб повненька похилого віку пані — дружина фермера — повірила. Підозріливість на її обличчі помалу розсіюється.
— Мені просто теж цілісіньку ніч жахи снилися, та й чоловіку, й дітям… — зітхає. — Я тому й прийшла по що-небудь, щоб сили відновити… Мені ж ви вже точно ні за що не мстилися. Я коли вам яйця останнього разу приносила та помідори, вони ж смачні були?
Продовжую сміятися:
— Іноді бувають такі місячні фази, пані, що кому завгодно насняться жахи. Наближається зміна погоди, або просто зміна положення світил у небі — люди це чутливо сприймають, а наше містечко, до того ж, від Заболоченого лісу недалеко. Звідки я знаю, що там накоїли, що в місті у всіх чутливість підвищилась? Повірте, сьогодні жахи мало не усім снилися. Я й сам зранку настоянки випив, тому й так радію.
— Саме так, — говорить похмурий тесля, що заходить до аптеки, — мені, наприклад.
Про Корибельского він поки не знає. Розповідаю про ситуацію.
— Так, нічогенько сьогодні вночі мерового синочка покрутило, — хитає головою чоловік. — За що він так вас не любить, пане Брам?
— Йому моя наречена сподобалась, — довірливо шепочу, та охають обидва: як тесля, так і фермерова дружина. Що ж, розходимося як добрі сусіди.
Так проходить ще години зо дві: я всім наливаю настоянки для відновлення, заспокоюю, жаліюся на Корибельського. Починаю вже подумувати, що треба було б тепер до священика завітати. Нажалітися йому також на Ежена, попросити про підтримку… Так, на зборах я не буваю, але ж по неділях серед парафіян мене бачать! І взагалі, сьогодні якраз вівторок. Може, завітати на збори — просто пожалітися? Може, мене тяжка душевна мука змусила…
Під стелею з’являється привид — трошки більше виразно його можна розгледіти, ніж вчора, і я радію, що в аптеці в цю хвилину жодного відвідувача немає. Швидко біжу в дім, роблячи знак Бероніану — він переміщується за мною.
— Все погано, Леокасте, — говорить мені старий ельф, глибоко зітхаючи та переконавшись, що двері я зачинив. — Цей твій недруг всім розповів…
Я вже в курсі, про що йому ввічливо й повідомляю. А ще розповідаю, як вже почав вирішувати питання.
— Надовго не вистачить, — зітхає Бероніан. — Якщо цей самий Ежен уже почав — він продовжить. Ні, безумовно, краще за все тобі буде поїхати. Звісно, це сповільнить процес мого втілення, та я маю чудову ідею, як, навпаки, його прискорити…
І він розповідає мені про блискучий план. Можна взяти з собою Фаліяна та Меріану, повідомити, що мене кличуть до столиці з питань отримання спадку та, власне кажучи, туди й поїхати. Грошей з сьогоднішнього прибутку на тиждень вистачить — на їжу принаймні, а з ночівлею він, Бероніан, щось вигадає. Тиждень — це найбільше, людей у столиці багато, за два-три дні привид втілиться повністю та буде вимагати назад свою власність. Отримавши частину грошей, я зможу повернутися до містечка з грошима, повідомити, що тепер я значно багатший за Корибельських, та висміяти Ежена при людях: ну яка особиста помста, хлопчику, якщо я значно серйозніший за тебе? А те, що беру з собою Меріану, можна позначити так: помирає моя стара тітонька, хоче перед смертю познайомитися із нареченою, щоб розуміти, кому лишає спадок. Ідея пречудова!
Фаліян, якого я тихенько кличу приєднатися до нас, хитає головою на знак відмови:
— Учителю, я краще залишуся, правда ж. Вже як-небудь, нічого зі мною не станеться. Навіть якщо вони повірять, що ви на них насилаєте жахи, то до чого ж тут я? Нічого не знаю, займаюся аптекою. До того ж мої родичі живуть в цьому місті — вони теж завжди на захист встануть, це вас вважають стороннім незнайомцем… Так що ви вже пробачте, але справу лишати не можна. Беріть Меріану та їдьте.
Що ж, лишається чекати на Меріану. Зітхаю, та не заперечую, так що Бероніан вирушає підгодовуватися далі — чи то ми їдемо, чи ні, та сил краще мати якомога більше, — а я повертаюсь за прилавок, вішати відвідувачам відбірну локшину.
Ще за пару годин з’являється Меріана, страшенно незадоволена.
— Як там твій план? — починає торсати мене відразу. — Я хочу заміж! Я хочу припинити навчатися! Можна якось зробити так, щоб у тебе скоріше стало багато грошей? Тоді мої батьки нічого заперечити не зможуть і не стануть змушувати мене чекати сімнадцяти! Їм приємніше буде, щоб дочка скоріше стала багатою!
Обіймаю Меріану, заводжу до спальні, починаю розповідати. Оповідаю коротко, роблю з фактів коротку підбірку, щоби моя наречена зрозуміла саме те, що їй треба:
— Я розповім тобі правду, бо зараз її справді потрібно знати. Мій учитель мав друга. Вчитель, як ти знаєш, помер, а ось його друг, сір Бероніан, потрапив у безглузду ситуацію: вороги перетворили його на привида. Він явився мені та попросив про допомогу: я маю супроводжувати його до столиці, до магів, щоб вони допомогли йому повернути тіло. В якості вдячності за допомогу він осипле мене багатствами — він має багато грошей, на які вороги дуже розраховували, та він склав заповіт таким чином, що ніхто, крім нього самого, так швидко цих грошей не отримає…
— Тобто вони його родичі?
— Все ловиш на льоту, — всміхаюся схвально та цілую Меріану у потилицю. — Власне, пояснювати щодо магів та привида ми твоїм батькам не будемо. А от розповісти про стару тітоньку, яка вирушає на той світ та хоче побачити мене й мою наречену, записавши на нас перед смертю частку свого спадку, — чудова ідея. Їхати нам треба завтра, так що зранку я зайду до твоїх батьків і сам все це їм розповім — щоби тебе відпустили. Тітонька викликає терміново, їхати потрібно прямо відразу, ну, ти розумієш.
— А не сьогодні — чому?
Збиваюся. Бероніан же ж хотів нагодуватися перед дорогою, тому й не сьогодні, та як я їй це поясню? Збираюся з думками:
— Тому що сір Бероніан просить вирушати саме завтра. Він витратив дуже багато сил на те, щоб знайти мене, і тепер йому потрібно відпочити, перш ніж витрачати сили знову.
Меріану це пояснення цілковито задовольняє.
— І ми будемо багаті? — вона сміється з радості, а я заводжу їй пасмо золотого волосся за різьблене вушко. Боже мій, яка ж моя наречена вродлива! Як же ж мені пощастило! Що б там не було, як би не бісився Ежен Корибельський, я найщасливіша людина якщо не в світі, то в наших краях точно…
Меріана йде, а я збираюся з думками. Треба, мабуть, все ж таки зайти до священика. На збори я уже запізнився, та можна ж зайти пізніше… Що він мені скаже? Що я йому скажу? Втім, Бероніана все ще немає, тому одягаю плаща, пов’язую свого улюбленого шовкового шарфа та виходжу з дому.
Священик, отець Карл, якраз протирає стіл після зборів. Церковні зустрічі по вівторках проходять за круглим столом, парафіяни приносять записи, та отцю Карлу, звісно, здається, що стіл вони забруднюють. Збираються, до речі, у нього вдома, не в церкві. Дім, щоправда, при церкві й розташований, та на це вже можна не звертати особливої уваги.
Заходжу, вклоняюся з порога:
— Святий отче, дозволите? Тільки ось звільнився в аптеці, тому на збори не встиг — я у справі до вас.
Карл недовірливо відкладає ганчірку та сідає на своє місце, чільне. Стіл круглий — з обов’язковим чільним місцем. Що тут скажеш.
— Святий отче, маю біду, — зітхаю. — Мерів син, Ежен Корибельський, приревнував до мене наречену мою — сам хотів би з нею одружитися. І тепер хоче мене зі світу зжити. Ось, пускає мерзенні чутки… та ви й самі знаєте…
Починаю розповідати подробиці тяжкого свого життя. Як було нас у родині п’ятеро братів та сестер, а шоста сестричка померла малою, і як сумувала мама. Як після смерті донечки вона довго хворіла, батько тільки нею й займався, на нас узагалі майже не дивився. Як аптекар — згідно офіційної версії, друг мого батька, — проїжджав повз наш дім, заїхав виразити співчуття та зрозумів, як у цій хаті живуть діти. Як він проекзаменував нас на кмітливість — кожного: і мене, й двох братів, і двох сестер про всяк випадок, хоча з ними все було легше, вони були старшими і все одно скоро вийшли б заміж, — і сказав, що юнак Леокаст може навчатись у нього аптекарській справі. Як він спочатку просто забирав мене влітку, а потім збагнув, наскільки моїм батькам немає до мене діла, і забрав до себе зовсім, ставши для мене найкращим батьком. Як він помер, а я залишився сам-самісінький у великому будинку-аптеці, змушений взяти свого учня та бути нічим не гіршим за покійного вчителя при цьому… Тобто плету якусь маячню з фактів та відвертої брехні, змішую все абияк — радує те, що більшу частину брехні я переказую зі слів учителя, як він розповідав все це деяким відвідувачам аптеки та старим знайомим.
Отець Карл слухає уважно, не перериває. Але, коли я закінчую, скрутно зітхає:
— Я розумію вас, пане Брам, і дуже співчуваю. Але в вашій історії немає жодного заперечення щодо того, що ви могли наслати на все місто нічні жахи. Самотній юнак, що втратив навіть свого вчителя, легко може почати займатися темним чаклунством.
— По-перше, чого це я самотній? — ображаюся. — Я маю учня та наречену! По-друге, чому юнак? Мені майже тридцять років! І, нарешті, чому на все місто? Корибельський, нібито, лише про будинок мера розповідав.
— Але ж жахи снилися всьому місту, — знову зітхає отець Карл. — І, ви вже мене вибачте, якщо насилати жахи на будинок мера — дуже просто помилитися. Мер уособлює все місто, а отже, домом мера, родиною мера усе місто і являється. Так само, якби ви прицільно полювали на сина мера, то кожен із нас може вважатися, насправді, дитиною старшого Корибельського. Такі вже соціальні умови…
Хапаюся за голову. А отець Карл же ж не ликом шитий! Сам практикує! Теж мені, церковник, теж мені, святий отець! Тобто по неділях він проповіді читає, по вівторках і четвергах скарги жителів містечка вислуховує, а решту часу чаклує, значить?! Розумні книжки читає, коїть усяке?! Ні, не дивно, чого його так люблять, поважають та цінять — це все магія на кшталт приворотної, тут і сумнівів нема. Та виказати подив вголос не можу — одразу стане зрозуміло, що я також маг. Тому роблю вигляд, що вражений зовсім іншим:
— Та що ви таке кажете, отче! Це ж що виходить, хтось міг би наслати жах на самого лише Ежена, та постраждало би все місто?! А якби я на дуелі з ним зійшовся — так, я розумію, дуелі давно заборонили, та в минулому… загалом, убив би я Корибельского, та померло б усе місто?!
Намагаюся зійти за ідіота. Здається, отець Карл прекрасно це розуміє.
— Ну що ви, пане Брам, — терпляче пояснює він, — яке ж чаклунство в дуелі? Це просто безглузде вбивство людей. Чаклунство, хоч і бісовське діло, а все ж таки якийсь сенс у ньому завжди є: чаклун ніколи не хоче просто так когось убити, йому це з якоюсь метою потрібно. На дуелі ж тим, хто збирається стріляти, керує виключно ненависть. На самій лише ненависті чаклунства не збудуєш — уся бісовщина будується на багатьох ступенях, які врешті-решт приводять до єдиного сенсу. Та навіть світлі чари — ось аптекарство, наприклад. Хіба ж можна зварити добру настійку, коли тільки грошей на ній хочеш заробити, а не людей зцілити?
Був би я Фаліяном — почервонів би. Сам не вмію. Розкусив мене отець Карл, ох, розкусив. Мені цілковито все одно, зцілю я людину чи ні, тому й готую по книжках, без, так би мовити, душі. І виходить, що нібито настійки діють, а у порівнянні з Фаліяновими — дурниці це, а не настійки.
— Я вас розумію, — кажу зважено та серйозно, — тільки іншого зметикувати ніяк не можу: хто ж у нас у містечку такий могутній чаклун, що насилав жахи на Корибельського, а вийшло — на все місто? Якщо я в нього недругом став, то, напевне, не я один — Ежен запальний юнак…
— Ви у нас такий чаклун, пане Брам, ви. — Отець Карл дивиться на мене пильно, — молодший Корибельський ще вчора мені розповів, що вчитель ваш займався окультною бісовщиною. Поки тільки жахи людям маряться, я вам нічого не скажу — лише пораджу в подальшому більш старанно думати саме про Ежена, а не про мерового сина, а то ж усе містечко наше замучите. Та якщо почнеться щось серйозніше — ви вже вибачте, та ми прийдемо з обшуком.
Оце поворот.
Не знаю навіть, що мене більше вразило — те, що отець Карл мене не здав здоровилам з народу, озброївши їх факелами із бойовим кличем «пали чаклуна!», чи тим, що він насправді повірив: жахи викликані моєю особистою помстою.
Квапливо вибачаюся перед отцем Карлом, запевняю його, що всіх зусиль докладу, щоб такого більше не повторювалось, та вирішувати свої розбіжності з сином мера буду культурно та цивілізовано. Встаю, йду, і не розумію: що ж мені тепер робити?
Втім, зранку все одно збираюся йти звідси. Отже, так і буде. Насняться мешканцям міста жахи ще раз — ну так це моє старе закляття все ще працює, тут отець Карл сумніватися не буде, якщо він вже такий освічений маг. Тільки зітхатиме, що учень я бездарний та відмінити закляття не можу, а чекаю, поки самостійно зійде. А завтра ми просто поїдемо, і все буде, як обіцяє Бероніан. Я повернуся до міста багатієм та поведу під вінець свою прекрасну наречену. А з отцем Карлом ми, може, ще професійно подружимося. От буде у мене багато грошей, я його церкву відремонтую, щоб якось втертися в довіру, та будемо обговорювати бісовську чаклунщину… тьху, чаклунську бісовщину. Ні, ну нічого собі отець Карл коїть! Що тут вже скажеш, тут лише сміятися.
Близько опівночі Бероніан заглядає до моєї спальні:
— Я на хвилинку, не довше. Що ж, завтра о десятій ранку підйом, Леокасте. Йдеш за своєю нареченою, та їдемо. Я вирушу за тобою — буду намагатися не з’являтися, поки з міста не вийдемо. І вирушимо до столиці — далі сам все знаєш. А я пішов далі підгодовуватися, мені це перед подорожжю дуже потрібно.
І зникає, не даючи навіть відповісти. Подумки стогну. Хіба не достатньо, що Фаліян мене розштовхав сьогодні ще до полудня, так ще й завтра вставати зрання та їхати кудись… Ненавиджу рано підійматися. Чудово знаю, що сам Фаліян щоранку встає о сьомій, ну найпізніше о восьмій, коли втомився дуже після нічних ритуалів: приведе себе до тями, поїсть, відкриє аптеку. Але ж я не Фаліян! Я завжди любив довше поспати, і як тут… нащо… втім, їхати треба по справі, а отже, нема про що жалітися. Головне — вирішити, яку карету наймати. Напевне, треба зайти на сусідню ферму, взяти пару коней та вирушити верхи, нащо мені ці «каретні» витрати? Тим паче що наречена моя верхи їздити пречудово вміє, вчилася. Ще б пак — дочка коваля-ювеліра! Батько її мечі робить, якими вершникам належить махати, так що попіклувався про те, щоб донька якщо не розмахувати мечем, то хоча б їздити на коні вміла.
Та це все — зранку. Треба лягати спати. Треба просто поспати, виспатися перед дорогою. Так, зазвичай так рано я не лягаю, та сьогодні це необхідно… Лежу, дивлюся на стелю. Заснути не вийде. Коли загинула моя сестричка, так само заснути не виходило. Ані в мене, ані в мами. Дім у нас був небагатий, стіни, як то кажуть, картонні: тоненькі-тоненькі, будь-який подих почуєш. Я спав у кімнаті з молодшими братами — Серон засинав одразу, він легко ставиться до життя. Ярилій, малий іще, — поплаче-поплаче злегка й засне, згорнеться калачиком. А за стіною коїлося незрозуміло що — плакала мама, намагався її заспокоїти заспаний батько, якому зранку на роботу, а через дві стіни часом долинали ридання сестер. Вони маленьку дуже любили, її взагалі любили всі. Потрапити під копита коня, просто тому, що вибігла на дорогу! І ми ж усі за нею не встежили — молодші гралися надворі, не помітили, що Іана кудись побігла. А старші просто вважали, що молодші в іграх своїх і самі впораються…
Більш за всіх картала себе старша сестра, Арелана. Вона мала як найстарша за малюками стежити. Я чув якось, як вона плакала матері в поділ, стоячи перед нею на колінах: «Леокаст і Серон що, вони хлопці, за чим вони встежать? Ярилій сам ще малюк, а Нора взагалі в хаті була, зачіску робила… Тут усе ясно, хочеться вродливою бути, коли тільки зрозуміла нарешті, що ростеш вродливою… А я що, я?! Я мусила встежити за Іаною!..».
Що ж, Іана також мала ім’я з характерним закінченням. Та й Арелана також. Я їх обох втратив — Іану назавжди, а Арелана досить швидко вийшла заміж, народила трьох малюків — це коли я останнього разу про неї щось чув. Не люблю писати додому. Не люблю думати про те, що було б, якби я встежив за сестрою. Я ж тому тоді й змушував рухати хвоста ту ящірку, через яку вчитель мене взяв до себе додому: тренувався мертвих підіймати, думав, я й Іану коли-небудь підійму. З роками зрозумів: немає в цьому сенсу. Якщо дівчинка вже померла маленькою, то про що тут говорити? Вона не знає, що таке подорослішати, воно їй не треба. Та й не ростуть духи — лише підійму маленьку, незрозуміло нащо, та буде її життя сумним та тужним… Як же шкода, що не було в нашій родині ельфів. Судячи з Бероніана, ельфійська кров допоможе зовсім воскреснути. Так ось тільки, на жаль, нічого тут не поробиш…
Ми всі, загалом, знайшли спосіб бігти від смерті Іани. Нора підросла та, мати писала, пішла до монастиря: здається, голосніше за всіх Арелана себе картала, а Норі, виявляється, було набагато важче… Арелана заміж вийшла, Серон пішов на війну, Ярилій лише з батьками лишився, підмогою та підтримкою. Ну так він маленький тоді був, майже нічого не зрозумів. Він все тепер зробить, аби лише мама з татом його любили. Можу зрозуміти. Якби я був молодшим на час смерті Іани — теж би не бавився з ящіркою та лишився би, врешті-решт, улюбленим синочком. А так — ящірка смикає хвостом, до нас підходить чоловік із сідою бородою, питає, чи навчав мене хто-небудь, і, отримавши відповідь «ні», йде в дім — розмовляти з моїми батьками. Якщо згадати, що мама після смерті дочки працювати не могла, аптекар, який забирає на все готове зайвого рота (хай для початку і на кілька місяців на рік), видався просто спасінням.
Робити мені, загалом, нема чого. Треба спати. Та я ще з півночі мічуся, згадую Іану, вертаюся подумки до горя сестер та мами… Та й братів, та й батька. Батько — він тримався, йому нас усіх годувати треба було, а ось Серон, який і спав легко, й жив без особливих тягот нібито, все ж таки на війну пішов. Значить, йому теж було важко. Я так давно не писав додому, що навіть не знаю, чи він живий, — наша країна зараз ні з ким не воює, але тих, хто пішов у солдати, легко відправляють до інших земель, на передову. Втім, я ж завтра їду до столиці
...