Читать бесплатно онлайн книгу  Паратіхіон

автор Олег Базилевич

Олег Базилевич

Паратіхіон

Паратіхіон — грецька назва зовнішнього периметру древніх стін Константинополя. Роман «Паратіхіон» — майже 20-річна історія війни і миру, кульмінація якої — завоювання Константинополя турками-османами в 1453 році. Дана книга повністю ґрунтується на історичних фактах і подіях, а також на відомих нам записах того часу.

Київ і Краків, Рим і Константинополь, Русь і Московія, Німеччина і Італія, середньовіччя і ренесанс, політика і війна, християнство та іслам, католицизм та православ’я, спроби унії та «церковного сепаратизму» — проблематика цього сюжету складна, суперечлива, і як на диво, наздвичайно актуальна в наш час.

Адже саме тоді закладалися основи багатьох майбутніх конфліктів і проблем, багато з яких і сьогодні не мають вирішення: єдність Європи, пошук нових шляхів для торгівлі і комунікацій, руйнування Київської митрополії, відчуження і церковне уосіблення Московії, і численні протиріччя на Балканах.

У центрі подій, які лягли в основу роману, опиняється загадкова історична постать — книжник і воїн, київський русич на ім’я Нестор-Іскандер, якому судилося помандрувати тогочасною Європою, взяти участь у складних подіях тих буремних років і написати свою відому на увесь світ книгу «Повість про здобуття Цариграду турками». Його життя і доля може бути ключем для розуміння того, що відбулося тоді і продовжує відбуватися зараз.

ПЕРЕДМОВА

XV століття, Європа. Константинополь, столиця Візантійської, або Римської, чи Ромейської, імперії, як її тоді за традицією називали, був захоплений турками-османами у 1453 році. Імперія вже довгий час занепадала, і ближче до середини століття її територія, яка колись майже повністю охоплювала все Середземномор’я, поступово зменшилась до невеликих володінь у Греції і, власне, самого міста Костянтина. Місто було пограбоване і зруйноване хрестоносцями у 1204 році, і так і не змогло відновити своєї колишньої величі, краси і могутності. Лише тільки внутрішні негаразди у молодій османський державі, і непрості стосунки османів з численними сусідами щонайменше на півстоліття відклали падіння міста.

Але середньовіччя вже завершувалось. Здобуття османами цього міста позначило остаточне настання нової епохи у світовій історії. Сильна і агресивна Османська імперія на декілька століть стала одним з найважливіших чинників європейської політики та історії. Європейські торговці і мореплавці почали шукати нові шляхи на Схід. Невдовзі португалець Васко да Ґама пропливе навколо Африки в Індію, а наприкінці століття Колумб зробить своє дивовижне відкриття, яке назавжди змінить дальшу долію світу.

Константинополь століттями сприймався як найважливіша геополітична константа; як вічний, раз і назавжди даний символ християнства, і, незважаючи на довготривалий занепад — як найбільш багате і красиве місто, котре своєю славою далеко перевершувало всі європейські столиці. Місто, захищене подвійною стіною імператора Феодосія, вважалось неприступним — штурм вдався тільки хрестоносцям, та й те тільки з кораблів, а решта ж спроб численних ворогів протягом всієї довготривалої історії міста закінчувалась провалом. Тому падіння Константинополя стало справжнім шоком для Європи. Відомий франко-фламандський композитор Ґільом Дюфе (Guillaume Du Fay) створив з цього приводу чотириголосу ламентацію, сповнену глибокого смутку та непідробного, автентичного середньовічного жаху — музику, яка й сьогодні нікого не залишає байдужим.

Але місто розчарувало загарбників — його велич і казкові багатства, як з'ясувалось, вже цілковито належали минулому. Константинополь, або, як здавна називали його слов'яни, Цариград, на той момент вже був лише міфом та символом царственості. Можливо, саме це розчарування — одна з причин мовчання турецьких джерел щодо подробиць тривалої облоги та багатьох штурмів міста. Майже все, що ми знаємо про події весни 1453 року, відомо нам зі спогадів та записів учасників оборони — учасників, яким пощастило вижити.

Серед цих джерел особлива роль належить «Повісті про здобуття Цариграду турками». Це дивовижний твір, написаний людиною на рідкісне подвійне ім’я Нестор-Іскандер. У короткій приписці до повісті він повідомляє про себе, що був ще у дитинстві взятий в полон і потурчений, протягом довгого часу «постраждах у ратних хождєніях», але, залишаючись таємним християнином, симпатизував обложеним. Увійшовши з турками до міста, він від «достойних мужів» дізнався про події оборони, дав повний опис всієї кампанії, і потім переховувався у різних місцях — «укриваяся семо і онамо».

Більше про Нестора-Іскандера та про те, як, власне, і була написана ним ця книга, нічого не відомо. Оригінал рукопису не зберігся, або досі не знайдений. Повість багато разів переписувалася. Найбільш давні списки з тих, що дійшли до нас, зроблені у першій половині XVI століття. Повість має велике історичне значення — у ній з подробицями та знанням військової справи, і вочевидь по гарячих слідах, описані найважливіші події. Але її літературне значення є чи не більшим за історичне — вона справила величезний вплив на дальший розвиток літератури Русі та Балкан.

Нестору-Іскандеру слід віддати належне за історичну достовірність викладу подій та обставин облоги і штурмів Цариграду, як він назиав це місто; за гостре око і розуміння подій, а також за літературну майстерність, з якою подано увесь цей цікавий і цінний матеріал. Але сучасні дослідники часто піддають сумніву правдивість відомостей автора про себе самого — якщо ця невеличка автобіографічна приписка у кінці повісті насправді належить йому. Насправді, важко уявити собі, як потурчинець з дитинства, вихований на чужині у повному відриві від книжної мови і книжкової традиції Київської Русі, міг написати цю повість, при цьому не тільки цілком спираючись на таку традицію, але ще й зробити настільки цінний внесок у її дальший розвиток.

Цей сумнів, а також вочевидь прекрасне знайомство Нестора-Іскандера з людьми і подіями у місті під час облоги, про які нам також відомо і з інших джерел, дозволяють зробити припущення, що автор повісті — русич, знавець книжок і святого письма, тобто, найбільш ймовірно, київський чернець, який перебував у місті під час облоги. Безсумнівно, він брав активну участь у подіях, які потім описав. Але обставини, за яких з’явилася загадкова «автобіографічна» приписка до повісті, залишаються нез’ясованими. Цілком можливо, це приписка належить переписникові, а не самому автору, або має на меті скоріше приховати, ніж прояснити якісь важливі біографічні обставини.

В будь-якому разі, історичні факти, достовірно нам відомі з багатьох джерел, можуть слугувати основою для того, щоби уявити деякі події життя Нестора-Іскандера — таким, яким воно було, або цілком могло бути, в ту дивовижну, буремну та доленосну історичну епоху. Є певні підстави вважати, що ця людина сама могла стати тим Босфором, на берегах якого зустрілись Європа і Азія, християнство та іслам, православ'я та католицизм, середньовіччя і ренесанс.

Події тих далеких вже років, як виявляється, і сьогодні актуальні. Вузли, зав’язані тоді, і досі не розв’язані. Проблеми, не вирішені в той час, доводиться вирішувати тепер, і значно більшими зусиллями. Грандіозна історична драма XV століття багато в чому є також і драмою сучасності.

I

Болгарія, 1453.

Караван біженців повільно тягнувся на північ звивистою гірською дорогою. Візки, запряжені переважно віслюками і мулами, котилися повільно і скрипіли колесами. На підйомах люди сходили з возів і йшли пішки, а іноді і підштовхували свій транспорт вперед. А тоді знов сідали, вмощуючись серед свого нехитрого скарбу, вузлів, мішків та плетених кошиків. Речей було небагато — брали найнеобхідніше, а з огляду на нестачу тяглової сили і велику кількість людей, мабуть, багато чого довелося лишити там, де колись був дім. Щоправда, судячи з одягу, це були бідні люди, які ніколи не мали багато майна. Греки становили більшість, але було ще декілька вірменських і болгарських родин. Деякі з біженців були вдягнені як мусульмани.

На передньому возі, в який було впряжено два мули, їхало як раз двоє таких — один вражаюче кремезної статурі, високий смаглявий чоловік середнього віку, схожий на араба, з суворими рисами обличчя і швидким, гострим поглядом блискучих чорних очей з-під насуплених широких брів. Інший був середньої статури, світлошкірий, зеленоокий, трохи схожий на турка, десь такого ж віку, хіба що, може, трохи молодший, але вже з першою сивиною, яка почала пробиватись у його невеликій, кучерявій і темнорусявій бороді. В кожного з них на голові була чалма, така ж сіра від дорожньої куряви, як і їх простий, вигорілий на сонці полотняний одяг.

Компанію їм складало грецьке сімейство. Бородатий і широкоплечий, але невисокий на зріст чоловік був у простому темному вбранні. Його напівсиве кучеряве волосся прилипло до лоба окремими завитками. Його дружина була вся в чорному. Судячи з того, як вільно теліпався на ній одяг, вона була колись трохи огрядна, але хоч зараз схудла і змарніла, все ще мала твердий і досить впевнений погляд і жорстку лінію рота, і по рисах її обличчя все ще читалася її колишня краса. Їх дочка, худорлявий підліток років не більше чотирнадцяти, вже, здавалось, втратила інтерес до навколишніх краєвидів і дивилася просто перед собою. Мати помітила її відстороненість і, покачавши головою, притисла дочку до себе.

Останньою на цьому возі була молода жінка, гарна гречанка у розквіті своєї жіночої краси. Вона була вдягнена бідно, як і інші. Її волосся було темне і кучеряве, риси обличчя дуже миловидні, а якби вона посміхнулась, було б видно гарні ямочки на її щоках. Але їй зараз було не до посмішок — вона інколи трохи прикушувала нижню губу, а її великі чорні очі напружено оглядали дерева і кущі край дороги, яка вже деякий час йшла під великою горою. Гора почала місцями нависати над кам’янистою дорогою своїми сірими скелястими боками, відділена від неї лише вузьким пасмом сірозелених, вкритих пилом зарощів.

Старий, битий шлях почав хилитись трохи донизу і проминув дивне кладовище, яке залишилось справа — на більшості могил були однакові прості хрести, кожний з яких являв собою дві товсті, часто криві палки, нашвидкуруч зв’язані мотузкою. Попереду вже було чути шум кам’янистих перекатів швидкої неглибокої річки, до переправи через яку наближався невеликий втомлений караван, і гомін стрімкої води трохи підбадьорив людей і тварин.

Здоровань, схожий на араба, якому дуже не сподобалось кладовище, тепер насуплено дивися навкруги, і нарешті незадоволено покачав головою, напівголоса промовивши декілька слів своїм друзям, греку і русявому. Дружина грека раптом зблідла і ще міцніше пригорнула дочку до себе, а великі очі молодої гречанки одразу стали ще більшими і неспокійно забігали по кущах справа від дороги. Чоловіки повільно запустили руки між мішки і кошики, намацуючи держаки мечів.

Кам’янистий шлях почав робити поворот, входячи у невелику лощину. І тут з густих заростей, розмахуючи мечами і шаблями, на дорогу висипали башибузуки. Їх була, мабуть, майже сотня, і вони кинулися в атаку з різкими криками і завиваннями, вочевидь намагаючись налякати біженців і остаточно позбавити їх здатності чинити опір. Але великої потреби в тому не було — загін розбійників був великий і добре озброєний, і караван, атакований зненацька, не мав жодних шансів.

Тікати теж не було куди. Біженці у хвості каравану намагались розвернути вози, але відступ був відрізаний — група озброєних вершників перекрила дорогу. Серед них виділявся один, в дорогому обладунку і на білому арабському коні з багато прикрашеною збруєю. Це був високий і сильний воїн середнього віку, з виразними рисами обличчя і охайною борідкою, очевидно, якийсь знатний бей — його можна було б навіть назвати гарним, якби не хижа і досить зловісна посмішка, з якою він витягнув з піхов свою криву перську шаблю-шамшун і показав воїнам напрямок атаки, а сам повільно поїхав вперед, слідом за ними, у супроводі одного з вершників, з захватом роздивляючись картину нерівного бою.

Чоловіків, в яких була при собі якась зброя, і які намагались захистити свої вози, було атаковано з різних боків і одразу ж порубано. Галас стояв неймовірний — лише від нього одного здавалось, що все перевертається догори ногами. Розбійники вже стягували до купи і в’язали дітей і молодих жінок, нещадно вбиваючи старших, хворих, поранених і всіх тих, кого, на їх думку, складно буде потім продати; і почали вже копирсатись у нехитрому мотлосі біженців, перевертаючи деякі вози.

Лише біля першого возу, де араб, турок і грек, прикриваючи один одного і жінок, відчайдушно відбивалися, бій ще тривав. Їм навіть вдалось вбити декількох нападників, і вони явно намагались розчистити шлях втечі в бік густих заростей справа від дороги. Особливо виділявся високий та кремезний араб, озброєний важкою турецькою шаблею-кіліджем. Його рухи, швидкі і напрочуд точні, видавали в ньому досвідченого воїна. Наносячи кожний удар, він наче знав, що треба буде зробити в наступний момент і звідки прийде нова небезпека, і завершення кожного його руху було початком нового.

Цей був танок смерті, лячний і захоплюючий. Саме так справжній воїн б’ється у своїй останній битві, і горе тим, хто насмілюється відкрито йому протистояти. І коли приголомшені нападники вже трохи відступили, вражені несподіваним опором, молода гречанка побачила вершників, які наближались з тилу розгромленого каравану. Вона, безсумнівно, пізнала бея на цьому білому арабському скакуні, і переляк на її обличчі одразу змінився виразом ненависті. Бей теж її пізнав, посміхнувся і голосно вигукнув щось своїм людям, які знов кинулись до першого воза.

Але тепер в хід вже пішли стріли. Бородатий грек тихо зойкнув, випустив меча, і почав валитися, хапаючись руками за праве переднє колесо свого воза. Турок і араб пригиналися, але теж дістали поранень. Турок швидко глянув на переляканих жінок, потім на араба и ледь помітно показав головою в бік кущів. Той коротко кивнув, крикнув жінкам щось, і ті побігли до заростей, а араб знову кинувся на нападників, намагаючись прикрити втечу. Старша жінка отримала стрілу в ногу і впала, її дочка кинулася до матері, але дівчину одразу схопили двоє башибузуків. Араб вже не міг їм допомогти — в нього знову поцілили, тепер вже декілька разів, і хоч він ще відбивав удари, поступово задкуючи, було ясно, що він вже почав втрачати контроль і довго не протримається. Молода гречанка, підхопивши довгу спідницю руками, бігла до заростей. Русявий турок глянув на неї, вона повернулася лише на мить і кинулася бігти далі.

Вершники наближались. Башибузуки розступилися, даючи їм дорогу і чекаючи на нерівний поєдинок. Русявий перекинув в ліву руку меч, а правою підхопив списа, який належав одному з вбитих башибузуків, і зробив декілька повільних кроків назустріч вершнику на білому коні. Бей люто скривися, підняв над головою шаблю і пришпорив коня. Його супротивник зробив вигляд, що збирається метнути списа, і бей прикрився круглим щитом, але в останню мить турок неочікувано відстрибнув в сторону і щосили вдарив коня списом у лівий бік. Кінь голосно заверещав і впав, але вершник, мабуть, достатньо часу провів у різних військових вправах, тому, падаючи разом з конем, згрупувався, покотився, швидко підвівся, неушкоджений і лютий, і з шаблею в руці кинувся на свого кривдника.

Інші вершники і башибузуки не мішалися, лише дивилися на цей двобій, голосно щось вигукуючи і підбадьорюючи бея. Результат бою здавався їм цілком передбачуваним — але ж русявий турок вже був поранений, не мав захисного обладунку, і відбиваючи удари бея, швидко дістав два нових пошкодження — в ліву ногу і в бік. Але розлюченість, перевага і самовпевненість зіграла з беєм злий жарт — зібравши останні сили, русявий вдало ухилився від зухвалої атаки і вбив його коротким, спритним і несподіваним ударом під підборіддя, коли бей вже, здавалося б, от-от доб’є свого пораненого супротивника.

Бей захрипів, захлинаючись кров’ю, і впав, навіть не встигнувши схопитись руками за жахливу рану. Русявий чоловік опустив меча. Його власний танок смерті було закінчено. Спираючись на меч і стрибаючи на одній нозі, він подолав декілька кроків, притулився спиною до колеса воза і повільно сів просто на дорогу біля тіла грека, яке лежало поруч у калюжі крові. Башибузуки кинулися були добивати пораненого, але один з вершників зупинив їх голосним наказом, і зневажливо махнув рукою.

Бо чоловік і без того конав. В плечі в нього стирчала стріла, він відклав свій меч і двома руками тримався за глибоку рану на боці, ліва нога його була перебита нижче коліна. Йому вже паморочилося. Біль відступав. Відчуття власного тіла втрачалося — вже майже не було рук, ніг, ран… І шум розгрому, галас і плач дітей і жінок, і вигуки нападників — все це злилося у потік якихось звуків, які трохи нагадували шум гірської річки. Всі ці звуки дивно белькотіли разом і поволі слабшали. Чоловік не міг вимовити останніх слів молитви, і не встиг навіть сказати їх подумки. «Он яка ти, смерте моя» — тільки й промайнуло в його голові.

Пперш ніж свідомість його затягнув кривавий туман, він ще встиг глянути в бік заростей і зрозуміти, що їх супутниця, молода гречанка, скоріше за все, врятувалась. А останнє, що він побачив — як розбійники зв’язують дочку грека. Дівчина мовчала у заціпенінні і навіть не пручалася. Поранена дружина грека, кульгаючи на одній нозі, ще намагалась висмикнути дочку з рук розбійників і кричала щось — він тільки розібрав пронизливе «будьте ви прокляті», перш ніж її обезголовлене тіло впало, як сніп, на дорогу. Вибух грубого реготу і все — більше він вже не бачив і не чув нічого.

* * *

Молодій гречанці пощастило. Вона встигла сховатись в заростях. Трохи здалеку, з-за кущів, вона бачила, як голова русявого турка впала на груди, і притисла руки до рота, намагаючись не закричати. Башибузуки більше не звертали уваги ні на що, крім тіла бея, яке лежало неподалік, і навколо якого вони скупчилися. Вершники спішилися і теж підійшли, перемовляючись. Їм вже не було ніякого діла і до пошуків молодої жінки, якій несподівано пощастило втекти. Вони завершили грабунок, швидко покидали все на декілька возів, пов’язали бранців, прибрали своїх загиблих і поранених, забрали і тіло бея, і повільно віддалилися, голосно перемовляючись і обговорюючи подробиці бою, який так неочікувано забрав життя багатьох з них, та ще й їх командира.

Тільки-но вони пішли і голоси їх стихли, гречанка вибралася на дорогу. Її одяг був роздертий, і сама вона дістала декількох серйозних подряпин, але вже не зважала на це. Вона бігла до першого воза, повз вбитого араба, обезголовлене тіло дружини грека, і повз тіло самого грека — вони всі лежали там, де їх забрала нагла смерть. Вона бігла до турка — або до того чоловіка, який був трохи схожий на турка — і дивилася тільки на нього.

Він ще дихав, слабко і переривчасто, але був непритомний. Його кров вже утворила невеличку калюжку, і жінка на гаяла часу на вияви емоцій. Вона, мабуть, добре знала, що робити в таких випадках, і робила це неодноразово. Спочатку треба зупинити кровотечу. Жінка швидко підхопила меча, яким щойно бився її герой, і почала роздирати на смужки перший-ліпший шмат тканини, яка могла б згодитися на перев’язку. В хід пішов один з порожніх мішків, и ще якась відносно чиста ряднина, яка знайшлася на возі. А тоді жінка, вкрай обережно і намагаючись зайвий раз не ворушити пораненого, добре перев’язала його рани — це було зроблено швидко і з очевидним знанням справи.

Раптом жінка зупинилась, бо зрозуміла, що більше нічого зробити зараз не зможе. Вона піднялася, прибрала волосся зі спітнілого чола і подивилась на дорогу — вперед і назад, наскільки було видно. На дорозі не було нічого, крім декількох порожніх возів, мертвих людей і тварин, плям крові і якогось мотлоху, розкиданого тут і там. Хоч би хтось йшов або їхав. Тільки би не лихі люди. Вона проговорила декілька слів напівголоса, стала на коліна і почала молитися. А тоді вже почала плакати, розуміючи, що від неї вже нічого не залежить. Нічого. Вона молилася про допомогу і порятунок, молилася гірко і гаряче, майже беззвучно, і сльози котилися по її обличчю, залишаючи мокрі доріжки на вкритих пилом щоках.

* * *

Вона не знала, що як раз біля цього злощасного повороту дороги, у густих заростях під крутими скелями, починалась непримітна стежка. Звиваючись і вивертаючись, стежка вперто дерлася вгору кам’янистими, зарослими схилами, розгалужуючись на поворотах — ці розгалуження вели незваних гостей далеко від того особливого місця, куди стежка насамкінець приводила лише тих, хто добре її знав. Цим місцем був невеличкий монастир, заснований ще за царя Бориса першими відлюдниками, які оселилися в тутешніх горах.

Місце було вибране дуже вдало — адже відлюдники не вибирають невдалих місць. Невисокий кам’яний мур, складений з грубо обтесаного каменю, огороджував невелику монастирську будівлю, вузьке подвір’я, мініатюрну церкву і ряд келій у печерах. Все це наче ховалось біля самої вершини у густо зарослій лісом лощовинці між двох великих скель, і ставало помітним лише тоді, коли потаємна стежка підходила вже до самого муру. Підйом цією стежкою, довгий і небезпечний, був непростою справою навіть для ченців, які знали кожний її камінь і поворот. На пласкій вершині гори дерева розступались і залишали ченцям трохи землі, яка і давала їм можливість прогодуватися. А з-під сусідньої скелі било чисте гірське джерело. Отже, місце дуже добре підходило тим, хто прагнув уникнути залежності від світу і заховатися від нього так, щоб і знайти було нелегко.

І правда, від цього світу варто було ховатися. Ченці любили круті неприступні схили своєї величезної гори, яка берегла їх від біди у ці лихі часи. Скелі обривались на схід і мали безліч усамітнених і непомітних закуточків, у яких так добре буває зустрічати світанок у тиші і молитві. Невидимі знизу, ці закутки відкривали чудовий вид на ближні і дальні околиці. Під час нападу башибузуків на купку біженців, на одній з таких площадок знаходився ігумен, отець Петро.

Це був літній, але досить кремезний і міцний ще чоловік, постава і хода якого видавала в ньому людину, яка довгий час провела на військовій службі. Незважаючи на рясну сивину в його густій бороді, очі його ще мали завзятий молодий блиск, і неочікувано сірий колір на цьому широкому, смаглявому обличчі, по якому навскіс йшов довгий і глибокий старий шрам. Зберігши гостроту зору, як це часто буває властиво горцям, він одразу оцінив те, що відбувалось внизу, тим більше що подібні картини на цьому самому повороті дороги йому вже доводилось бачити раніше. Він зітхнув і швидко пішов до монастиря — треба було зібрати нечисленну братію, адже там, на дорозі, ще можна було знайти тих, хто вижив і потребував допомоги.

В таких випадках, коли треба було якнайшвидше опинитись внизу, ченці скорочували шлях, двічі покидаючи свою звивисту стежку, щоби спускатися по товстих мотузках, заздалегідь прихованих у потаємних місцях. Ченці трималися за мотузки руками, відштовхувались від скелі ногами і швидко спускалися, призвичаєні до такого способу пересування. І коли вже всі були внизу, то перш ніж вибратися на дорогу, Петро пересвідчився, що розбійники вже пішли, а тоді вже мовчки дав знак йти вперед.

Руки молодої гречанки, перед тим складені у молитві, тепер піднеслись до обличчя — вона, здавалося б, не могла повірити, що ось вони, ченці, з’явились просто нізвідки, з-за кущів в якихось двох десятках кроків просто перед нею. Вона так і стала на рівні ноги, з розведеними руками, не в змозі сказати нічого, і все дивилась на Петра, який швидко крокував до неї, похитуючи головою. А тоді вже кинулася до нього, намагаючись щось сказати, але голос відмовляв їй, вона лише плакала і тягла Петра до воза.

Наймолодший з послушників, високий, рудий і худорлявий, з рідкою золотою борідкою, вже був там. Він сказав із сумнівом, качаючи головою:

— Здається, крім жінки, живий ще тільки цей мусульманин. Але, мабуть, вже скоро зустрінеться зі своїм Аллахом.

— Зробимо все, що можемо, а там як Бог дасть, — відповів Петро.

Було видно, що ігумен теж добре розуміє, що треба робити, і як можна спробувати врятувати життя при наявності таких поранень. Він швидко оцінив стан потерпілого.

— Добра жінка все зробила правильно, зупинила кровотечу. Молодець. Можеш вже говорити? Як тебе звати?

— Анна…

— Добре, Анна, годі вже плакати. Тепер допоможи нам, треба закріпити ліву ногу, вона перебита. А потім піднімемо до нас, мотузками, на гору, якомога швидше. Треба змайструвати для нього ноші. Піднімемо, обробимо рани, а потім будемо молитися і чекати. І ще в нас є трави.

— Мусульмани грабують і вбивають християн, а ми маємо їх рятувати?

Високий рудий грек-послушник, здавалось, був налаштований трохи недружньо. Петро подивився на нього із докором.

— Ми ж підібрали тебе тут так само, пам’ятаєш, Порфіріє? І цей турок теж йшов з біженцями. Отже, в нього також була причина для втечі. Судячи з усього, він добре бився, як і його друзі. Он, скільки крові скрізь! Допоможемо Анні і йому, якщо вже більше тут допомагати нікому! Всіх інших треба поховати. Ви знаєте, що вам робити. До праці!

Порфірій далі вже не сперечався. Анна, яка вже цілком опанувала себе, заходилася допомагати йому та іншим ченцям. Вони мали з собою необхідний інструмент. Швидко нарубали більш-менш прямих палок, змайстрували ноші і хрести для могил, зв’язуючи палки мотузками. Анна на мить затримала погляд на руках одного старшого ченця, який швидко робив хрести, і гірко зітхнула.

Петро підняв меча, який належав потерпілому, зробив ним декілька вправних рухів і уважно роздивився ґарду, трохи спохмурнів і задумливо подивився на важкопораненого, а потім обережно загорнув меч в ряднину.

— Ми не можемо взяти жінку, в нас чоловічий монастир… — з сумнівом проговорив Порфірій.

Анна напружено подивилась на Петра. Петро перехопив цей погляд і посміхнувся.

— Так, чоловічий. Тобто, для справжніх чоловіків. А справжній чоловік ніколи не залишить жінку на дорозі, тим більше в такому положенні, в якому вона опинилася. Молодий ти ще, Порфіріє, ще треба тобі трохи життя повчитися…

Петро зітхнув, і рудий Порфірій одразу спалахнув швидким рум’янцем. Анна просто сказала:

— Дякую, отче…

— Ну, то ворушіться вже, часу обмаль! — наказав Петро.

* * *

Підйом важкопораненого у швидко змайстрованих ношах майже не вершину гори забрав багато сил і часу. Але, як правильно здогадалась Анна, ченці робили це вже не вперше — на дорозі під горою досить часто відбувались криваві сцени, схожі на цю. Особливо в останні роки. І кладовище з безіменними хрестами, на яке подорожуючі звернули увагу перед самим нападом, поступово зростало.

Поспішаючи, але з обережністю, ченці несли пораненого своєю вузькою, небезпечною стежкою, і піднімали його ноші вгору на мотузках вздовж скелі. Це видіння потім переслідуватиме його все життя — він бачив себе наче згори і трохи збоку, скривавленого, перев’язаного і закріпленого на ношах з якихось палок. Бачив, як він розгойдувався на мотузках над прірвою, між життям і смертю. І чув, як перемовляються між собою ченці, як осипаються зі стежки під їх ногами дрібні камінці, і як пориви вітру гудуть серед гілок дерев. Бачив і чув це настільки чітко, що все минуле життя здавалось йому наче у серпанку, наче майже не було ніколи того життя зовсім, а була лиш ця картина, і ці звуки. Смерть? А що це таке? Хіба вона існує? Її ж нема, як і нічого іншого, а є лише тільки оце, таке дивне і неземне відчуття свободи і радості, і небувалої легкості, якої ніколи раніше, і ніколи потім не доводилось йому пережити.

Ще було трохи жалю і співчуття до цієї нещасної людині, що теліпалася на мотузках десь там, внизу… Наче то й не він був… А ще він бачив Анну, яка теж дерлася вгору цією небезпечною стежкою, і серце його сповнювалось тривогою за неї. І водночас він відчував скорботу і тугу, згадуючи про загиблих друзів. І навіть встиг здивуватись, скільки всього водночас він може у цьому своєму стані відчути і пережити.

Потім була порожнеча, і раптом, одним поштовхом, повернулось відчуття свого тіла, такого наболілого, важкого і хворого, що перш ніж знову зануритися у біль і гарячку, він ще встиг пошкодувати про те прекрасне відчуття чистого, невагомого польоту, яке щойно довелося йому пережити.

Потім були якісь темні постаті, які поралися навколо нього, і знову башибузуки на дорозі, біля річки, і вода, така холодна і стрімка. Вода. І полум’я свічки. І знову тіло — о, скільки в ньому болю, краще б воно не поверталось, а залишалося б там, на дорозі… І тоді вся його свідомість, здавалось, зменшувалася до крихітних розмірів одного-єдиного, але найсильнішого бажання — щоби все це, нарешті, припинилось.

А потім був ранок, і спрага пересохлих губ, і світло, що падало в келію косим променем із маленького, вузького вікна. І біля вікна — немолодий чоловік міцної статури у чернечому вбранні, який дивився кудись у променисту сонячну далечінь, що була там, назовні. Не повертаючись, цей чоловік промовив турецькою:

— Лежи, не рухайся. І не кажи нічого. В тебе мало сил, але тепер їх буде більшати. Гірше позаду, ти житимеш.

А тоді повернувся до пораненого і уважно подивився на нього очима, неочікувано сірими на широкому смаглявому обличчі із глибоким і довгим старим шрамом, і продовжив говорити, наче відповідаючи на питання, які ще не були поставлені.

— Ти був непритомний декілька днів. Дістав декілька поранень і втратив багато крові. Ми зробили, що могли, і молилися за твоє одужання. Ні, дякуватимеш Анні і Порфірію. Взагалі, це вона тебе врятувала. Зупинила тобі кровотечу. Бо ти, здається, вже не збирався дочекатись допомоги… Ні, потім будеш дякувати, не зараз. Зараз мовчи, нічого не кажи…

Ігумен повернув голову до низьких і вузьких дверей, грубо збитих з нерівних дошок. Двері рипнули і впустили всередину високу постать молодого рудого послушника, який незручно протиснувся в келію. Порфірій тримав у руках невеликий глиняний глечик. Вода. Поранений тихо ворухнувся, але ігумен наказав Порфірію, цього разу грецькою:

— Ні, не давай йому пити самому. Він ще занадто слабкий. Змочи йому губи.

Ворушитись було, справді, не варто — гострий, сильний біль пронизав все тіло. Здавалось, воно все тепер було одною суцільною раною. Але навіть крізь цей біль важкопоранений зрозумів, що ігумен не турок і не грек, хоч і говорив обома мовами відмінно. Щось у плавній, мелодійній вимові підказало вуху пораненого, яке за багато років звикло до розмов з чужоземцями, що перед ним — болгарин. Зібравши сили, яких, він знав, буде на одне лише слово, він ледве чутно промовив:

— Дякую…

Петро посміхнувся, чомусь невесело і задумливо, і знову подивився у вікно. І відповів, тепер вже болгарською:

— Добре, відпочивай. Бачу, нам ще багато про що треба буде поговорити.

І потім знову грецькою:

— Порфіріє, не залишай йому пити!

* * *

Проходили дні і тижні, і сили поступово повертались. Поранений вже міг самостійно пересуватися, правда, поки що лише на одній нозі і спираючись на палицю, яку вимайстрував для нього невідступний молодий грек Порфірій, який отримав відповідний наказ від Петра. Ще була слабкість, і біль, який особливо мучив вночі, коли дуже важко було знайти положення, у якому не було б так нестерпно, і можна було б хоч трохи поспати. Ночами посилювався і душевний біль, і це було, мабуть, навіть гірше. Всі втрати, прикрості і невдачі відчувались і переживались набагато гостріше.

Але одужання було безсумнівним. На ногу, перебиту ударом шаблі нижче лівого коліна, ставати ще не можна було, але особлива дерев’яна колодка, яку приладнав до ноги все той же Порфірій, утримувала кістки у правильному, як вважав Петро, положенні, і це залишало надію, що вони зростуться, як треба.

Анна проводила з пораненим навіть більше часу, ніж Порфірій. Коли постраждалому прийшов час вставати, але сам рухатися він іще не міг, їх можна було бачити втрьох — Анна з одної сторони і Порфірій з другої допомагали йому робити перші непевні кроки. Братія ставилася до Анни дуже поважно, і навіть з деяким захопленням, але до врятованого чоловіка — трохи недовірливо. Він іноді чув, як ченці говорили один до одного напівголоса, називаючи його не інакше як «мусульманин». Навіть Порфірій, котрий допомагав йому в усьому, теж називав його саме так. Щоправда, у вустах молодого грека це звучало якось невимушено і необразливо, чого не можна було сказати про інших ченців. Але врятований приймав це з легким серцем — мабуть, він і сам вже не знав, хто він тепер. І, до того ж, він був глибоко вдячний цим людям — вони ж серйозно ризикували, і доклали стільки зусиль, щоби врятувати йому життя.

Ігумен уникав розмов. Хоча він часто навідувався в келію і питав про самопочуття хворого, але більше ні про що говорити не хотів. Але одного разу вирішив таки ознайомити підопічного з ходом своїх думок, зупиняючи його щоразу, як той хотів щось відповісти.

— Ми ще поговоримо. Я хочу зрозуміти, хто ти. Ти був вдягнений, як мусульманин, і, як ми помітили, обрізаний. Ти говориш турецькою, грецькою і болгарською, але ти — син якогось іншого народу. Статура в тебе міцна, хоч і не кремезна. Дякувати Богові, ти не такий бурмило, як той твій приятель-араб, якого ми поховали біля дороги. Бо ми б тебе не змогли тоді затягти на цю гору, це точно. Ти, цей араб, і інший твій друг, грек — не жаль, теж мертвий — ми зрозуміли так, що ви билися завзято і навіть непогано! Анна нам дещо розповіла…

Петро подивився в куток келії, де на невеликому, незручному, грубо збитому ослоні примостилася трохи зніяковіла Анна, і продовжив говорити.

— Але вона в тебе теж не з тих, хто багато розповідає. Чи вона теж небагато про тебе знає, так? А, мабуть, і те, і друге… Так от, я бачу, в тебе був чудовий ромейський спатіон… Це досить рідкісна річ старої цариградської роботи. Такими мечами здавна була озброєна ромейська піхота імператора. Але ти не воїн. Старих ран на тобі ми не знайшли. Жодної. І потім, я добре знаю цю породу людей. Ні, ти не солдат. Ти інший. Вже не молодик, отже, щось мав бачити у житті. Чому ти вижив? І головне — не чому, а для чого? Все, що трапилось з тобою, має якийсь зміст і значення. Щось привело вас обох сюди, і щось забере вас звідси. Але перш ніж це станеться, я хочу зрозуміти, з чим маю справу. Тут є якийсь дивний Божий план. Коли ми поговоримо? Ну, не раніше, ніж ти наберешся сил. Це ж буде не проста розмова, вірно? Вірно… Мабуть, це станеться тоді, коли ти сам зможеш пройтися стежкою до нашого джерела. Щоби Порфірію більше не треба було носити воду тобі, як жінці, яка ось-ось має народити!

Анна спалахнула рум’янцем. Петро голосно розреготався. Цьому не можна було не піддатися, одужуючий не утримався, і почав сміятися теж, тримаючись обома руками за груди. Рана на боці ще боліла. Сміятись було дуже боляче, але дуже хотілося, вздовж спини побігли мурашки, все тіло здригнулось, і щоками чомусь покотилися сльози. Це вже були ридання. Мабуть, так плаче життя, змушене повертатись до порубаного тіла. І тіло, яке нарешті відчуло, що до нього повертається життя…

Анна подала рушник, а Петро охайно поплескав пораненого по плечу і поспіхом вийшов. Анна повернулась в куток келії, де висіла стара, потемніла ромейська ікона, і почала тихо молитися. На іконі був зображений Ісус Христос, який тримав розкриту книгу. На розвороті ще можна було розібрати грецький напис: «Заповідь нову даю вам: любіть один одного».

Наступного дня у супроводі Анни і Порфірія одужуючий зміг дійти до джерела. Цей був дуже непростий похід. Сонце пробивалось крізь густе листя, свіжий вітерець налітав звідусіль окремими поривами, постійно змінюючи напрямок, а біля підніжжя скелі людей зустріло живе хлюпання і сріблястий блиск холодної, чистої води, яка, здавалось, плинула з самого серця великої гори, серця древнього і могутнього. Всі ці гострі враження, і в тому числі навіть невеликий рій комарів, вихоплений променем світла із вологої листяної тіні — були для хворого величезною винагородою за сили, віддані короткій, але виснажливій прогулянці. Сили, які, без жодного сумніву, вже впевнено зростали щодня.

Наступного ранку Петро був в його келії. Одужуючий напівсидів на своєму лежаку, а Петро вже звично розташувався біля віконця, і промовив коротко, перебираючи руками бурштинову вервицю:

— Тепер розповідай.

Поранений трохи почухав свою русяву борідку. Він вже давно чекав на цю розмову і багато про неї думав. Була в Петрові якась сила, майже влада, яка робила його в очах постраждалого замало не суддею. Але ця сила не була ворожою — ні, вона не несла в собі жодної загрози. Цій людині можна було розповісти все. Цікаво, чому він весь час відвертається і дивиться у вікно? Хоча, яка різниця…

— Добре, розповім тобі все з самого початку. Тільки це буде довга розмова.

— А ми й не поспішаємо. Поки що…

Петро трохи посміхнувся, примружив очі і уважно подивися на чоловіка на грубому лежаку під стінкою келії. Той почав свою розповідь.

******

Київ, 1427.

Густе мереживо зморшок, яке вкривало обличчя довгобородого печерського старця, склалось у ласкавий візерунок — чернець посміхнувся і погладив по голові русявого зеленоокого хлопчика років дванадцяти.

— Отже, кажеш, Нестор? Добре ім’я. Книжне…

Батько хлопця, на вигляд ремісник, перетоптувався з ноги на ногу та крутив у руках круглу шапку. Повітря було наповнене запахами мокрої землі, яка тільки-но почала прогріватися з першим весняним теплом. У затінку попід мурами Печерського монастиря деінде ще лежали нерозталі кучугури брудного снігу, а свіжий березневий вітерець, який летів на монастирське подвір’я крізь браму, куйовдив волосся ремісника — таке ж темно-русяве і кучеряве, як в його сина. Малий теж стояв без шапки.

Дзвони надбрамної церкви почали бити.

— Хлопець в мене тямущий, грамоті навчений, — сказав ремісник. — Та мало того, він грамоту любить! Увесь час креслить літери, добре що глини в нашій майстерні вистачає. Слова складає… Він і з глиною возитися радий. Добрий був би з нього гончар! Вони зі старшим братом мені допомагають. Але в старшого немає такої любові до грамоти, як у цього.

— Привчений до роботи — то добре, — відповів старець. — В нашому монастирі будь-якої роботи вистачає. І от що я вам скажу: хороший книжник — це теж велика праця. Букви, написані твердою рукою, мають йти рівно, одна за одною. Слова — лежати так, щоби око плинуло рядками, легко і вільно. Так писати Бог дає не всім, але тим лише, хто віддає навчанню дуже багато сил!

Чернець тримав в руках книгу. Хлопчик вже давно не відводив очей від багато прикрашеної, товстої шкіряної палітури, і тільки про те й думав, щоби зазирнути всередину, але дозволу запитати не наважувався. І от, нарешті, цей момент настав. Чернець відкрив книгу і провів долонею над розворотом, не торкаючись старовинного, вже трохи пожовклого пергаменту.

— Он, бачите, яка краса. Подивіться на заголовну букву. Хто розуміє, побачить тут цілу історію, в самій лише букві. А от і картина — князь веде військо в похід. Дивіться, як все зображене — досконало і з великою любов’ю…

Очі і рот Нестора відкривались дедалі ширше. Це було таке сильне враження, яке залишилося у його душі на все дальше життя.

* * *

Життя молодого послушника Печерського монастиря у Києві цілком визначалось суворим і старовинним монастирським уставом. Чернецтво чимось нагадувало воїнство — може, тому, що багато хто з ченців бачив у минулому чимало ратних справ. Але, скоріше, тому, що всі вони тут, більшою чи меншою мірою, відчували себе частиною воїнства Божого, яке постійно веде війну проти сил ворога роду людського. А це накладало певні обмеження, які допомагали позбавити цих людей внутрішньої прив’язаності до мирського життя з усіма його пороками і спокусами.

Траплялись і послаблення. Нестору дозволялось відвідувати родину. Майстерня батька, розташована біля краю кварталу, який так і звався — Гончарі — у такі моменти наповнювалась радістю. Нестор із задоволенням сідав за гончарне коло, а брат із сестрою навперейми розпитували про монастирське життя і про новини в навчанні. Батько інколи напівголосно питав матір:

— Ой, чи не дарма я його туди відвів? Дивись, як рухаються його руки. Він творить глечик! Зовсім як мій батько, царство йому небесне. Добрий був би з сина гончар!

— Годі тобі вже, завжди щось зробиш, а потім не знаєш, жалкувати, чи ні. Подивись краще, які в нього очі, коли він розповідає про книги!

Успіхи в навчанні приходили поступово. Серед усіх послушників Нестор вже виділявся твердою рукою у письмі, і чекав, що його от-от переведуть до переписувачів найцінніших книг. Але цей момент все не наставав. Старець Варфоломій, той самий, до якого Нестора певний час тому привели дванадцятирічним хлопчиком, повторював, ледве похитуючи головою:

— Ти ще не готовий переписувати святі книги, Несторе.

— Але ж я пишу букви і слова анітрохи не гірше за наших переписувачів! І помилок вже майже не роблю!

— Розумієш, свята книга — це як ікона. Без віри не напишеш. Кожний рух твоєї руки має бути наповнений вірою в те, що написане — це істина і спасіння. А я поки що бачу лише любов до букв і слів. На перший погляд все дуже гарно. Але людина, яка розуміє, візьме книгу в руки і одразу скаже, із вірою написане, чи ні. А ти поки що маловір, Несторе. Маловір… Так, ти будеш переписувати. Але поки що не Святе Письмо.

— А коли я зможу…

— Ми скоро про це дізнаємось. Багато залежить від тебе. Піст і молитва допоможуть укріпити твою віру. Але і я теж дещо для тебе придумав.

Думка Варфоломія була проста. Нестора відправили до чорнобородого старця Євстафія, якого називали греком, але який насправді був з болгар. Він вважався найкращим знавцем грецької. Він був трохи замкнений і мовчазний, і насправді не такий вже й старий, і спочатку не хотів опікуватися молодим послушником, посилаючись на велику кількість перекладів грецьких книг, які вимагали уваги і часу. Але Варфоломій зміг переконати Євстафія.

— Спочатку він забере в тебе час, це так. Але трохи згодом його допомога буде неоціненною. Дивись, яка рука, як красиво він пише!

— Насправді, непогано, — погодився Євстафій, проглянувши сувої, які приніс Варфоломій. — Але ж всі наші послушники і без того вивчають грецьку, так чому ж мені треба займатись з Нестором ще й окремо?

— Ми всі добре знаємо, як складно буває видобути початковий зміст з грецьких текстів. Тобі в цьому нема рівних. А Нестору треба допомогти. Його розум звикло пливе поверхнею рядків, не заглиблюючись. Я хочу, щоби ти навчив його читати так, як ти сам це робиш — занурюючись і виловлюючи зміст. Ти не зможеш навчити цього всіх послушників, але тільки якогось одного, з яким проведеш багато часу наодинці. Я вибрав Нестора.

— Чому саме його?

— Я думаю, на нього чекає надзвичайне майбутнє. Але його віра має укріпитися. Він — книжник від Бога. Книги — це його шлях. Якщо його розум перестане плинути поверхнею і звикне занурюватись в глибину, Святе Письмо вже не буде для нього лише письмом — словами, які він бачить, знає, запам’ятав. Нам з тобою добре відоме відчуття, яке охоплює, коли читаєш святі книги. Вважаю, грецьке письмо — як раз те, що йому зараз треба. Хочеш чи ні, а заглиблюватись треба, інакше взагалі нічого не зрозумієш. От так він і звикне, поступово.

Задум Варфоломія виявилося дієвим. Спочатку часу витрачалось насправді багато. І щоразу Євстафій розпитував Нестора:

— Як ти це зрозумів? Що ти відчув? Якими словами ти тепер це скажеш? А ти впевнений, що саме це слово точно передає зміст?

Але цей час пішов на користь. Поступово Нестор добрав смаку нелегкої радості проникнення в глибинний зміст грецьких текстів. Через півроку вони з Євстафієм вже інколи сперечались. А ще через рік сперечались майже постійно. Що, тим не менше, не завадило Євстафієві гідно оцінити задум Варфоломія. Насправді, помічник із Нестора виходив дуже і дуже добрий.

* * *

Київ, 1434.

Щойно призначений митрополит Київський і всея Русі Герасим, повертаючись з Цариграду, завітав до Печерського монастиря у Києві. Це був поважний і неквапливий літній чоловік, повільна і неголосна мова якого була сповнена щирої тривоги про відсутність миру і спокою на Русі.

— Так, насправді, непрості в нас зараз часи, непрості. А коли, спитаю я, були на Русі прості часи? Наше Велике Князівство неосяжне, і порядку в ньому немає. Не мирять між собою князі. Як і в старі часи, щоразу як суперечка — за мечі хапаються. Вже скільки наш великий князь Свидригайло воював. То помириться з братами, Ягайлом і Вітовтом, то знову розсвариться. Але зараз, бачу, положення стало ще важчим. Наше велике князівство просто розкололось на два!

Осіння негода вирувала за вікнами. Вечір наставав швидко. В невеликому покої, в якому сивобородий архімандрит Печерського монастиря Никифор розмовляв з митрополитом Герасимом, було вже напівтемно.

— Поки ти, Герасиме, ходив до Цариграду, тут почалась справжня війна, — невесело промовив Никіфор. — Сигізмунд Кейстусович і Свидригайло Ольгердович зібрали війська, запросили іноземців і пустошать землі один одного. Сигізмунду допомагають поляки, Свидригайлові — чеські гусити, лівонські лицарі і Орда. І всі товчуться тут. Нашими городами туди-сюди бігають. Біда, одним словом.

— Наш великий князь Свидригайло хоче, аби я допоміг примиренню. Але зараз Сигізмунд зрівняв права латинян і православних в усьому Великому князівстві! А війна все одно йде. Отже, бачу, не про віру тут йдеться.

Никифор гірко зітхнув і опустив очі.

— Скажу я тобі, Герасиме, лише в цих стінах скажу. Обидва вони — і Свидригайло, і Сигізмунд — творять беззаконня! Навряд чи тобі з ними пощастить порозумітися. Не ті люди. Кожен хоче бути великим князем Литовським. А якщо пощастить, і корону у Кракові кожен би з них із радістю примірив. Москви і Твері не хочуть — адже Орди краще не чіпати. Але замішатися до ординських справ при нагоді кожен з них не проти. І обидва кажуть — я, мовляв, віру захищаю, і права старовинні, а насправді лише влади прагнуть. От і виходить лише кров і смерть, і грабунок в усіх землях.

Герасим спохмурнів остаточно. У словах архімандрита була гірка правда.

— Дякую за щирість, Никіфоре. Але я поставлений служити серед православних, і багато з них стоять по стороні Свидригайла. Здається мені, я маю на них і на князя деякий вплив. Сподіваюсь, я зможу якось намовити їх до якнайшвидшого припинення війни. Свитригайло до мене завжди ставився з прихильністю, та й Сигізмунд наче прислухався…

— Дай Боже… А що чути в Цариграді?

— В Цариграді як в Цариграді. Завжди все заплутано. Думка про те, що треба викорінити ворожнечу між християнами, володіє багатьма світлими головами. Наш святіший патріарх Йосип та імператор Іоанн ведуть справу до унії з римським престолом. Це дуже складне завдання, але від нього може залежати порятунок Візантії. Від імперії залишилась тільки столиця і невеликі володіння у Мореї, які імператорові вдалося повернути мечем. Але нечестиві османи вже захопили решту земель, підкорили сербів і болгар, і нещодавно знову підступали до стін. Мені розповіли про це священики і ченці, які теж билися на стінах — це була жахлива битва, і лише завдяки заступництву Пресвятої Богородиці вдалось подолати безбожних агарян.

Архімандрит Никифор перехрестився і знову зітхнув.

— Слава Богу, далеко від нас османи. Ще нам тут тільки їх не вистачало! Але ж свого маємо достатньо. Щоправда, в нас нема такої ворожнечі між православними і латинянами. Але є війна за землі, владу і багатство. Прошу тебе, Герасиме, не довіряй Свидригайлові! Князь дуже мінливий. Сьогодні він тобі радий, тому що потребує підтримки митрополита всея Русі. А завтра — хто знає!

— Дякую за турботу, Никифоре. Але я поставлений на служіння, отже, вибирати не доводиться. На Москву не поїду, там зараз теж неспокійно. До речі, про Москву — пишуть мені, Юрій Дмитрович і Василь Васильович, дядя з племінником, ніяк не поділять московського княжіння. Вже і до Орди їздили, ханським судом судилися, в кого насправді ханський ярлик на княжіння має бути, а все марно. Щороку нова війна. Ну, то хай розбираються, то московські справи. А я поїду до себе, в Смоленськ. Треба влаштовувати справи на Русі. Новгород ось давно вже без архіпастиря, та й у Полоцькій землі церковні справи у розладі.

— Ти б переночував, не їхав би проти ночі. Залишайся, відпочинь!

— Поїду. Дорогою посплю. Треба рушати. Неспокійно якось мені на душі, часу гаяти не можна. Дякую за теплий прийом і прощавай!

— Бережи тебе Господь.

Вони вийшли в сутінки дощового осіннього вечора і, прощаючись, обнялись на подвір’ї. Митрополичі вози вже були майже готові. Нестор, який разом з іншими ченцями допомагав споряджати їх в дорогу, лиш один раз зустрівся поглядом з новим митрополитом. Не знав він, як і ніхто тоді, що князь Свидригайло невдовзі почне підозрювати Герасима у зраді і таємних зв’язках із князем Сигізмундом.

Влітку наступного року з Вітебська надійшла жахлива звістка. За наказом Свидригайла, начебто за зраду, на ринковій площі міста, у присутності величезного переляканого натовпу митрополита Герасима спалили живцем. Переказували, що Герасим молився перед стратою, і Бог, мабуть, молитву почув, бо тоді раптом здійнявся вітер, вогонь швидко запалав і нещасний недовго мучився.

Спочатку взагалі навіть ніхто не хотів вірити, що таке могло статися. Спалити живцем митрополита Київського і всея Русі? Як взагалі можна було на таке наважитися?

Печерський архімандрит Никифор зліг, а ченці молились за упокой митрополитової душі. Між собою ж говорили, що поразка Свидригайла від Сигізмунда у кривавій битві під Вількомиром, яка відбулась невдовзі по страті Герасима — не інакше як кара Божа жорстокому князю. Багато князів, котрі тримали сторону Свидригайла, наклали в тій битві головами, а хто був взятий в полон, залишався у неволі в Литві до самої смерті Сигізмунда. Новий переділ князівських земель обіцяв лише нові біди.

* * *

II

Київ, 1437.

Але не можна ж було Русі без митрополита. Невдовзі він і з’явився. Призначений з Цариграду замість страченого Герасима новий митрополит Київський і всея Русі Ісидор був немолодий, високий, смаглявий і худорлявий, з глибоко посадженими чорними очима, пронизливий погляд яких не залишав сумнівів, що ця людина — з тих, які здатні вести за собою інших. Його мова, доладна і енергійна, хоч і з легким акцентом, могла свідчити, що він або болгарин, який довгий час жив серед греків, або грек, велика частина життя якого пройшла серед болгар. Також кидалась у вічі його прекрасна освіченість.

— Вам відомо про жахливу, лиху долю, яка спіткала митрополита Герасима. Як і про те, що на Москві ще після кончини митрополита Фотія обов’язки місцеблюстителя митрополичого престолу виконував єпископ Рязанський і Муромський Іона. Московський князь Василій бажав, щоби саме Іона був рукопокладений на митрополита. Але наш святішій патріарх розсудив інакше і вирішив направити до вас мене, недостойного. Єпископ Іона займе це місце після мене. Причина такого рішення — в особливій місії, здійснення якої доручене митрополитові Київському і всея Русі. Від успіху цієї місії, як вважає наш патріарх, залежить доля всього християнського світу. А цей світ зараз у великій небезпеці, про яку, можливо, ви не маєте повної уяви.

Новий митрополит уважно подивися на слухачів. В цьому невеликому приміщенні було прохолодно і тісно, і вогонь коминку більше освітлював, ніж зігрівав присутніх цього холодного весняного вечора. Відблиски полум’я, які торкалися зосереджених облич, надавали атмосфері зібрання додаткової тривожності.

Непроникне обличчя архімандрита Никіфора нічим не видавало хвилювання, яке він відчував. Присутність Миколи Ґуделіса, імператорського посла, робила цю зустріч ще більш особливою. Єпископ Іона, можливо, в якомусь куточку своєї свідомості був розчарований тим, що не його призначили митрополитом, але покірливість і слухняність щодо рішень вищих ієрархів, а також глибока повага до Ісидора вочевидь взяли гору в його душі.

Серед присутніх були також старці Варфоломій і Євстафій — останній, здавалось, був схвильований більше за інших. Старці наполягли, щоби був присутній і Нестор, якого дуже тішила можливість бачити і чути самого митрополита Київського. Так само усвідомлював важливість своєї участі в подіях і молодий, смаглявий і чорноокий чернець Григорій — болгарин, який супроводжував Ісидора. Митрополит продовжив промову.

— Вже довгі роки християни — греки, болгари, серби, валахи — потерпають від бід і принижень, які чинять їм турки. Турецьке царство приростає ромейськими землями. Християнські родини мають віддавати своїх синів на виховання слугам султана, котрі роблять з цих дітей слухняних і безжальних воїнів-яничарів. Це — так званий податок кров’ю, девширме. В християн відбирають будинки і майно, їх грабують і вбивають, церкви поганять, і допомоги чекати нема звідки. Життя стало настільки непереносне, що багато православних переходять в іслам, відмовляються від віри Христової. Багато хто з анатолійських греків вже пишуть грецькими буквами турецькою, або турецьким письмом — грецькою мовою…

Архімандрит Никіфор, ледве кивнувши і не підводячи очей, сумно промовив:

— Ми чули про біди, які спіткали греків. Митрополит Герасим, упокой Господи його душу, теж нам про це розповідав.

— Насправді йдеться навіть не тільки про греків. А про те, що бідам цим немає меж, вони ростуть разом з турецьким царством. Яке, поки що, на жаль, не зустрічає належного спротиву у своїх богопротивних справах. Римські першосвященики вже не раз закликали до хрестових походів проти османів. Занепокоєні правителі збирали війська, але війни успіху не мали. А після жахливої поразки під Нікополем, яку зазнали об’єднані сили хрестоносців — французів, бургундців, німців, угорців і поляків — стало майже неможливо намовити когось на війну проти турків. В них зараз найбільш чисельне, і мабуть, найбільш сильне військо у світі.

Ісидор робив невеличкі паузи, начебто запрошуючи присутніх до діалогу. Він явно не хотів читати їм лекцію. Йому було важливо зрозуміти, про що думають, чим дихають ці люди. Нестор відмітив про себе, що Ісидор завжди зупиняє погляд на тому, хто вже готовий щось сказати, начебто звертаючись саме до цієї людини. Така манера, хоч і здавалась трохи незвичною, дуже сприяла порозумінню. І ще, подумав Нестор, свідчила про досконалу підготовку нового митрополита в царині публічних диспутів.

Євстафій, довгий час перебування якого у Києві не притупив його внутрішнього болю за те, що відбувалось на Балканах, схвильовано підняв голос:

— Найжахливіше у положенні греків, сербів, болгар — це те, що нема жодної надії на позбавлення від усіх цих нещасть! Ні на Цариград, ні на християнські держави… Залишається лише надія на Господа Бога нашого!

Ісидор трохи примружився.

— Не варто очікувати, що Господь Бог особисто з’явиться, щоби прогнати нечестивих турків, навернути їх у віру Христову і встановити скрізь мир і спокій. Всіма цими нещастями він випробовує нас і нашу віру. Як і те, на що ми здатні, крім нескінченого стогону і молитов.

Присутні трохи заворушилися — слова митрополита їх трохи зачепили. Цей ледве помітний рух не пройшов повз увагу Ісидора. Скоріше за все, саме на таку реакцію він і розраховував.

— Джерело наших бід і нашої слабкості у боротьбі з ворогами — наші гріхи. Я кажу зараз про гріх християн всієї Європи. Візьмемо, наприклад, Захід. Гірких плодів, які дає дерево розколу, там добре покуштували. В латинян майже сорок років були папи і антипапи, а потім з’явився ще й третій папа, якого вибрали, аби примирити суперечників, але це не вдалося. При цьому всі папи відлучали один одного від церкви. От на цей нещасливий період і прийшлася катастрофа хрестового походу проти турків, що сталася під Нікополем. Єдності нема — нема і перемоги.

Архімандрит Никіфор ледве похитав головою і промовив повільно, дивлячись митрополитові просто в очі:

— Ми всі тут всього лише скромні ченці, що віддалилися від світу і справ мирських. Те, що ми почули, сповнює наші серця смутком. Але чим ми можемо допомогти, крім, як було сказано, стогону і молитов?

— Давайте почнемо з малого. Наприклад, із розуміння і згоди. Наш святіший патріарх вважає, що основна біда — це прикре розділення християн, ворожнеча і недовіра між ними. Можливо, безбожні османи нам потрібні, щоб ми нарешті забули про наші взаємні претензії і докори. Розкол, у якому перебуває церква Христова вже майже чотири віки, нікому добра не приніс, а зараз від нього — лише тільки шкода і страждання скрізь, де османи влаштовують свої порядки.

Поки Ісидор це казав, вони з архімандритом Нікіфором, не відриваючись, дивились один на одного. Всім присутнім була очевидною важливість моменту. Архімандрит запитав просто:

— Отже, патріарх хоче, аби наші з латинянами церкви об’єднались після такого довготривалого розколу? Але ж стільки часу минуло!

— Саме так. Тому, що тих, хто живе по божественних правилах отців і апостолів, ніякий час не може відділити від єдиного священного тіла церкви Христової.

— Але ж у який спосіб можна прийти до згоди у питаннях віри? Значить, хтось має поступитися і відмовитися від певних догматів?

— Згода у питаннях віри може бути отримана тільки на Соборі, рішення якого будуть виконувати всі християни. Так вже було, коли у Нікеї церква засудила єресь Арія. Було багато суперечок, але все ж таки вдалося погодити спільну точку зору всієї церкви.

— Отже, якщо новий Собор засудить латинську єресь…

Ісидор полемічно підняв голос:

— Жодної згоди не буде, якщо ми із самого початку будемо ставитись до наших братів у Христі як до єретиків. Це стосується всіх — і православних, і латинян. Настав час вилікувати рану розколу, час же обопільних докорів і звинувачень у єресі пройшов. Саме цією важкою справою буде займатися новий Вселенський Собор. Така воля патріарха цариградського, така воля папи римського. Собор кардиналів римської церкви, який почав свою роботу у Базелі і на якому я мав честь бути присутнім, підтвердив, що возз’єднання церков не тільки бажане, але і можливе.

— Ні в кого в нас і в думках немає не виконати волю нашого святішого патріарха, — розважливо відмітив Никіфор. — Справа возз’єднання церкви Христової, безсумнівно, свята. Просто нам буде важко уявити, як можна досягти унії, коли накопичилося стільки богословських розбіжностей.

— Цього ніхто не знає. Але для цього і скликається новий Вселенський Собор, де ці питання будуть обговорюватись і з Божою допомогою нарешті будуть вирішені.

— А що очікується від нас?

— Нічого, крім розуміння і підтримки. Делегати від Київської митрополії, очолювані мною, будуть присутні на Соборі, який невдовзі відбудеться, і патріарх чекає, що наша присутність слугуватиме святій справі примирення християн. Вам же треба буде пояснити мирянам, що згода, якої досягне Собор у богословських питаннях, в жодному разі не означатиме відмови від нашої віри, наших звичаїв, обрядів і свят.

Присутні схвильовано заворушились на своїх місцях. Єпископ Іона, котрий до того зберігав мовчання, повідомив:

— Перед нами велика робота. Церковні справи на Русі і в Московії у розладі, все частіше до них мішаються князі. Все більше у питаннях віри оглядаються на сили і влади земні, не небесні. Тому ми покладаємо великі сподівання на новий Собор, і візьмемо в ньому посильну участь. А поки що ми направимося до Москви і я чим зможу допоможу нашому митрополиту Київському розібратися у непростих справах митрополичого престолу.

Імператорський посол Микола Ґуделіс також вирішив звернутись до присутніх.

— Я прошу вас, русичів, не забувати про те, що таке для вас Цариград. Ваші церкви і ікони, молитви і церковні співи, книги і грамота — все звідти. І головне — сама віра. Там джерело вашого духу. Тому греки вам не просто брати у вірі, вони ваші старші брати. А якщо брат у біді, недобре не допомогти йому. Ми розуміємо, що пряма військова допомога Русі Цариграду зараз навряд чи можлива. І дуже жалкуємо з цього приводу. Ми, звісно, дуже хотіли б таку допомогу бачити. Але від вас, святих мужів, цього і не вимагається. Ми просимо вас підтримати унію, тому що бачимо у ній єдиний спосіб нашого спасіння.

Було помітно, що посол щиро хвилюється і прагне, щоби його слова були почуті. Але говорив він все одно складно і книжно, і лише помітний акцент видавав в ньому грека. Помовчавши зовсім трохи, він додав:

— І прошу вас, щоразу коли ви запалюєте свічки у ваших церквах, пам’ятайте, звідки в вас цей вогонь!

Розмова тривала ще довго. Нестор жадібно ловив кожне слово, яке було сказане. Якось зовсім по-іншому сприймався тепер розкол церкви Христової на Східну і Західну, а думка про те, що возз’єднання не тільки бажане, а можливе і спасенне, все більше стверджувалась у його свідомості.

* * *

Болгарія, 1453.

Петро мовчав, дивлячись у вікно, тільки перебирав чотки пальцями рук, зведених за спиною. Чоловік на лежаку відкинувся назад, втомлений своєю розповіддю і схвильований спогадами, які знову його охопили. Сонце було вже високо, схилами гори біг вітерець і шумів у кронах дерев. Було чути співи птахів і неспішні слова ченців, які перемовлялися, зайняті якимись господарськими справами на маленькому монастирському подвір’ї. Здавалось, що вихор заплутаних і кривавих подій останнього часу обійшов це місце стороною.

— Дивно якось… Митрополія в вас Київська, а престол митрополичий на Москві, — задумливо сказав Петро.

— Це теж довга історія. Так було не завжди. І не завжди так буде, сподіваюсь.

— Може, потім якось поясниш. Мене зараз цікавить інше…

Петро повернувся до свого співбесідника, підійшов ближче, сів на грубий ослон, який рипнув під вагою кремезного тіла ігумена, і, дивлячись чоловіку просто у вічі, запитав:

— Отже, ти, православний чернець, зрадив свою віру — мабуть, заради якоїсь важливої земної цілі?

— Чоловік на лежаку облизав своъ пересохли губи.

— Так…

— А тоді знову бився проти своїх нових одновірців?

— Так.

Петро голосно розсміявся, трохи грубо і неочікувано, і поплескав його по плечу.

— Що ж, тоді ти — справжній відступник, причому двічі, — сказав він. — Ласкаво прошу до нашого монастиря! То як, кажеш, тебе звати?

— Нестор… Іскандер.

* * *

Це була лише перша така розмова. Петро був не з тих, хто задовольняється лише відомостями і фактами — хай навіть важливими і цікавими. Він в усьому намагався докопатися до істини, до прихованих причин того, що відбувалося. Це робило його трохи самотнім — адже людей з такої свідомістю навколо завжди було небагато. Переважало загальне небажання думати і прагнення зупинитись на причинах поверхневих, які насправді ніякими причинами не були — і в цьому Петро вбачав вагому причину багатьох негараздів у світі.

Врятований відступник був зовсім не такий, і Петро швидко розібрався, що перед ним такий самий самотній розумник, як і він сам. Але зацікавленість Петра у спілкуванні була значно глибшою, бо він відчував, що не лише про спілкування тут йдеться.

Петро був ченцем, котрий давно і за велінням серця відкинув зовнішній світ, сповнений жорстокості і насильства, які породжувалися невгамовним людським жаданням влади, багатства і слави. Його віра, крупиці якої він назбирав важкими дорогами нескінченних війн, більше спиралась на просте людське милосердя, ніж на догматичні тонкощі богослов’я — до яких він, доречі, завжди ставився з деякою підозрою.

Але він вірив у божественне призначення, у вищий задум, складений на небесах для кожного з людей. Задум, який насправді і є причиною всього, що відбувається або не відбувається з людьми, поки вони не залишають цей світ. Істинний зміст людського життя він бачив у тому, щоби відчути, зрозуміти і прийняти це вище призначення, і діяти згідно з ним, а не навпаки, як зазвичай роблять люди, які перебувають у полоні земних пристрастей. В Несторі він бачив людину, немислимий коловорот життя якої ніс на собі печатку прихованого змісту і особливого призначання, яке поки що залишалось невідомим нікому, в тому числі і Несторові.

І ще ігумена не залишало неспокійне відчуття — він у глибині душі вже вірив, що коли йому відкриється, для чого тут з’явився Нестор, то одразу стане до кінця зрозумілим і те, для чого сам Петро колись давно, дуже давно, прийшов на цю гору.

Важкі поранення і довге одужання, як не дивно, принесли Несторові велику користь. Тепер йому вже не треба було нікуди поспішати, не було більше невідкладних справ, тривог і небезпек, які вимагали постійного напруження сил. Його свідомість, що вже багато років перебувала у міцних лещатах повсякденних тривог і необхідних дій, нарешті звільнилась, і все його минуле життя тепер уявлялось йому вже трохи в іншому світлі. Він і сам давно вже хотів навести лад у своїх думках, і тепер в особі Петра, здавалось, знайшов людину, допомога якої в цьому могла бути просто неоціненною.

А ще Нестор не міг не думати про Анну — першу жінку, яка увійшла в його життя. Тепер доводилося приймати її допомогу і турботу — і було йому від того трохи ніяково, дивно і незвично. Спілкування з нею вимагало певних зусиль і гостре бажання віддячити, але головне — у її товаристві він нарешті зрозумів, що можна бути щасливим попри будь-які обставини. Він дивився, як радісно вона посміхалась, і серце його сповнювалось передчуттям якогось нового, зовсім іншого життя, для якого він зараз відроджувався.

* * *

Київ, 1437.

Ісидор поспішав до Москви. Треба було з допомогою місцеблюстителя, рязанського єпископа Іони, якомога швидше влаштувати всі справи митрополичого престолу, зібрати представницьку делегацію і вирушити в Італію, на новий Собор, котрий міг ухвалити довгоочікувану унію.

Печерські старці благословили дії митрополита. Щоправда, сумнівів і суперечок з приводу унії не бракувало, але волі патріарха і палким промовам Ісидора ніхто перечити не хотів.

Архімандрит Никифор викликав до себе старців Варфоломія і Євстафія. Велів і Нестору прийти.

— Наш новий митрополит скоро відбуде. Будемо сподіватись, що унія, за яку виступають патріарх і імператор, не закінчиться відмовою від нашого древнього православного віровчення. І що Собор у Італії підтвердить святість нашої традиції, і нам не треба буде нічого звичного міняти.

Всі уважно слухали, розуміючи, що зараз будуть якісь важливі розпорядження.

— Я хочу, щоби з митрополитом відправився наш найбільш здібний молодий чернець, навчений мовам і гарному письму. От і покликав вас сюди, щоби з цим ченцем трохи поговорити…

Нестор стояв, наче його блискавка вразила, не можучи вмістити у своєму розумі неймовірних змін, які так зненацька насунули. Варфоломій і Євстафій ледь помітно кивали головами, ховаючи хитрі посмішки у густих бородах. Для них ця новина, судячи з усього, новиною вже не була. Архімандрит, здавалось, був цілком задоволений власним рішенням.

— Ну, що ви мені скажете?

— Я довгий час провів з Нестором за грецькими та латинськими книгами, у розмовах та суперечках про богословську премудрість, і можу сказати, що вибір зроблений правильно, — повідомив Євстафій.

— А я пам’ятаю його ще малим хлоп’ям, — посміхнувся Варфоломій. — Він, мабуть, народився книжником. Останніми роками його віра зміцніла, і, вважаю, вона не дасть йому захопитися якою-небудь богопротивною єрессю. Якщо йому й судиться пройти через таке випробування.

Архімандрит трохи підняв вказівний палець.

— От це і є найважливіше. Тобі, Несторе, випаде побачити і почути багато чого різного. Все обмірковуй, можеш і записувати. З Ісидором буде його учень, болгарин Григорій — ти вже знайомий з ним. Він, мабуть, теж щось писатиме. Не соромся, подружися з ним, обговорюйте все, що бачите. Ви обидва — ченці, для вас найголовніше — чистота віри. Не допускайте, аби щось єретичне влізло до ваших сердець. І потім, пам’ятай про правдивість. Якщо вже пишете, то писати треба так, як воно побачене було і почуте, а не так, як сподобалося, чи ні…

Нестор знайшов у собі сили сказати декілька слів — щоправда, не дуже доладних.

— Я все життя провів тут… Мені дуже незвично думати, що я…

— Чи ти, може, зараз хочеш ремствувати? Чи відмовитись? Ні? От і добре… Короткий, але суворий піст, як раз до від’їзду, і молитва — все це має прояснити твій розум. На дорогу отримаєш благословення і відпущення гріхів, якщо не нагрішиш протягом цих днів забагато. А тепер йдіть з миром.

 

Коли Нестор зі старцями вийшли назовні, зовсім новим поглядом дивився він на монастирське подвір’я, залите світлом прохолодного, але ясного весняного дня. Йому знайомі були тут кожен камінчик і кожне деревце. Але зараз це все має віддалитися і замінитись чимось новим, чужим, і можливо, небезпечним. Лиш тільки-но дізнавшись про те, що попереду лежить довгий та нелегкий шлях, він вже почав прагнути повернення.

Євстафій, наче вгадавши Несторові думки, посміхнувся, трохи навіть якось хитро:

— Не роздивляйся тут все так, наче їдеш назавжди. Бог дасть, все буде гаразд і ти повернешся. І знову будеш звичайним собі ченцем. Якщо, звісно, захочеш.

Варфоломій, все з тим же самим ласкавим візерунком зморшок на худому обличчі, як і в той день, коли багато років тому батько Нестора привів свого сина до монастиря, обійняв збентеженого ченця за плечі.

— Може, це не батько твій, а сам Господь направив тебе сюди, щоби підготувати для цієї важливої справи. Або до якоїсь іншої. Ти не пручайся, ми не можемо цього знати. Можемо лише подумати, що довгий час, що ти його проведеш з митрополитом, піде тобі на користь. Можливо, згодом Ісидор стане новим патріархом у Цариграді, хто знає. І не забуде про тебе. А ти не забудеш про нас. Якщо ми, звісно, ще будемо живі.

Нестор був занадто схвильований, щоби розмовляти. Серце калаталося у грудях, думки, здавалось, шурхотять у голові, як листя, підняте тривожним поривом осіннього вітру.

— Щось мені підказує, що тобі зараз подарували нову долю, — трохи подумавши, тихо додав Варфоломій. — Бери.

* * *

Москва, 1437.

Дощового квітневого дня Ісидор прибув до Москви. Низькі рублені дерев’яні будинки тяглися вздовж звивистої вулиці, брудні курки тікали з-під копит коней і коліс возів, які хлюпали по рудих мулистих калюжах, а звук далеких дзвонів плив над дорогою, змішуючись із пічним димом, що стелився над містом, оповиваючи його сивим, задушливим серпанком. Перехожі московити з цікавістю дивилися услід возам. Митрополичий поїзд тягнувся в бік московського кремля.

Приїзду нового митрополиту чекали вже давно. І коли під склепіннями кам’яних палат голосно пролунали слова «Митрополит Київський і всея Русі!» — князь Василій підвівся на ноги і мимоволі зробив крок до дверей. Князі і бояри переглянулися і теж поспіхом підвелися. Двері відкрилися. До княжої палати широким кроком увійшов Ісидор і одразу за ним всі, хто його супроводжував. Князь оглянув обличчя і зупинив погляд на рязанському єпископі. Іона опустив очі.

Василій, незважаючи на молодість, вже встиг виробити корисну звичку надавати собі непроникного та байдужого вигляду. Але ті, хто добре знав князя, як і ті, хто вмів читати ледве помітні ознаки та зміни виразу на його обличчі, могли бачити більше, ніж князь волів би показувати. Мірою того, як Ісидор говорив, як завжди, красиво, хоч і не так багатослівно, як часто бувало, перше розчарування князя змінилось неохочою згодою, а потім — навіть деякою схильністю до схвалення. Його слова у відповідь були неспішними. Він все ще обмірковував нове положення справ.

— Ми завжди приймали волю патріарха і ніколи не чинили їй спротиву. Для нас дуже важливо, що в Цариграді про нас пам’ятають і нашу роль так високо цінують. Ми ж тут на самому краю православного світу, далі самі лише погани…

Князь, примружившись, окинув поглядом воєвод і бояр, які одразу перестали щось шепотіти один одному.

— Он, воєвода мценський, Григорій Протасьєв, приніс невеселі новини. УлуМухамед з’явився на околицях Бельова зі своїм військом. Схоже, буде нова війна. Рать вже збираємо.

Нестор швидко поглянув у бік воєводи. Мценськ належав Литві, а Протасьєв був воєводою князя Свидригайла. Що він робить на Москві? До того ж, у Києві добре знали про ординські та кримські справи — отже, Нестор розумів, що Улу-Мухамед, скоріше за все, прийшов з малими силами, бо шукав не війни, а якихось укладів і княжіння. Щось тут було не так… Василій тим часом продовжував говорити:

— А мій боярин, князь Юрій Патрикейович, на Новгород змушений збиратися, бо не хочуть новгородці чорний бор сплачувати! Так що своїх негараздів в нас вистачає. Тому одразу скажу — не буде від нас військової допомоги Цариграду. Не буде!

Імператорський посол Миколай Ґуделіс стиснув губи, ледве вклонився, і промовив:

— Стіни Цариграду завжди давали відсіч ворогам, і ще мають прислужитись, хоч вже і не такі міцні, як були тисячу років тому. І захищати їх теж вже майже нікому. Місто сильно знелюднілося протягом останніх десятиліть. Тому мій імператор був би безмежно щасливий, якби хоч невеличкий загін хоробрих піших воїнів, православних московітів, все-ж таки був нам направлений. Тому що зараз будь-яка, навіть зовсім невелика, допомога, має для нас величезне значення. Але я передам імператорові, що князь московський на свій розсуд відправляє війська туди, де бачить від них найбільшу користь. І якщо новгородці не хочуть платити данину, то ж тоді християнські святині можуть ще трохи почекати.

Ісидор, від якого серед багатьох не вкрилося, як спохмурніло обличчя князя, вирішив за потрібне втрутитися, аби змінити напрямок бесіди, який вже ставав трохи небезпечним.

— Московські князі, як і інші православні правителі, завжди допомагали Цариграду в останні, такі важкі для нього часи. Ми і зараз молимося про те, аби Господь дарував Московії своє благовоління і захист від усіх ворогів, внутрішніх і зовнішніх… Через деякий час ми поїдемо на Вселенський Собор у Феррару. На Соборі ми будемо говорити від всієї нашої православної Київської митрополії. І дуже важливо, щоби всі бачили — вона зберігає вірність православній вірі, а її князі мають силу і статки.

Обличчя князя трохи посвітлішало, і він кивнув головою.

— Добре. Ми відправимо велике посольство, що відповідатиме такій важливій нагоді. І дамо в дорогу все необхідне, щоби не було в вас нужди ні в чому — ні дорогою, ні в цьому, як його, Фирарі… Але нікуди вас не відпущу, поки всі справи московські не будуть завершені. Бо ж заради цих справ ми так довго чекали на свого нового митрополита!

* * *

— Не гадалося мені… що наведення ладу в справах митрополичого… престолу… буде саме таким…

Григорій важко сопів і віддихував, поки вони вдвох з Нестором пересували величезний, важкий дубовий стіл, завалений старовинними манускриптами. Приміщення було надзвичайно захаращене, задушливе і напівтемне, і геть усе завалене книгами, складеними як попало великими і маленькими стосами, або просто розкиданими тут і там.

— Так, тут ніколи не прибирали, — стримано повідомив Іона. — Після смерті митрополита Фотія всі ці книги перемістили сюди і закрили. Ними багато років ніхто не користувався. Не було потреби… Гадали, так вони краще збережуться. Але, бачу, деякі книги все одно зникли. Мабуть, хтось таки щось вкрав…

Нестор з Григорієм переглянулись, ховаючи посмішки. Декілька інших ченців, які були направлені з Чудова монастиря в якості допомоги, теж брали участь у прибиранні — щоправда, це була нелегка задача, бо для того, щоби прибрати в якомусь одному місці, його треба було звільнити, а це і було саме складне. Один з ченців, котрий якийсь час тому дістався таки до напівсліпого вікна, нарешті спромігся його відкрити. Косі промені світла увірвались в приміщення разом з потоком свіжого повітря, яке підняло цілу хмару пилу. Хтось голосно чхнув.

— Вкрав? Що значить «вкрав»? Як таке може бути? Що це взагалі за варварство таке?

Ісидор гнівався. Увесь вкритий пилом, він примостився на низькій і широкій лаві між двома стосами книг і роздивлявся один старовинний фоліант.

— Ви хоч уявляєте, яку цінність мають ці книги? Мабуть, ні. А от той, хто крав, напевно, добре це розумів. Ну добре, я їм зараз покажу «вкрав». Чорнило мені і перо! Що, в нас навіть і чорнила в бібліотеці нема? Неймовірно!

Коли чорнила і пера все ж таки принесли, Ісидор на той час вже відклав в сторону невелику купку книжок, а тоді розкрив одну з них, макнув перо в чорнило і почав писати просто на титулі, промовляючи вголос написане — «… буде відлучений від церкви… і нехай падуть прокляття трьохсот вісімнадцяти богоносних отців на голову того, хто забажає вкрасти цю книгу…»

— От так, хай знають! — примовляв Ісидор. — Може, хоч у такий спосіб бібліотеку збережемо!

Нестор і Григорій почали широко посміхатись.

Але раптом принишкли, вловивши на собі суворий погляд митрополити. Іона лише зітхав і качав головою.

Наведення порядку в справах митрополичого престолу тривало.

 

Невідкладні справи і підготовка до участі у Соборі теж зайняли певний час. До від’їзду ще відбувся похорон княгині Євпракси Ольгердівни. Вшанувати її пам’ять треба було не тільки заради її благочестя. Вона була дочкою самого князя Ольгерда і сестрою князя Свитригайла. Крім того, велику любов мав серед людей її давно померлий чоловік, серпухівський князь Володимир Андрійович. Його називали Донським, як і його двоюрідного брата Дмитра. Володимир три десятки років не сходив з коня у різних війнах, але при цьому тримався осторонь від княжих усобиць.

Нестор з Григорієм чули, як під час похорону княгині Євпракси перемовлялися між собою Ісидор, Іона і Авраамій, єпископ Суздальський. Говорили вони, що церква має вшановувати тих, хто давав хороший приклад і уникав розбрату, але, на жаль, у теперішні часи повертаються старі чвари і нема миру між православними. І що нові князі виявляються гіршими за старих — і далі вже зовсім тихо казали щось один одному, але Нестор з Григорієм почули перед тим достатньо.

Енергійна участь митрополита Ісидора у справах Московського князівства навіть протягом цих п’яти місяців, що так швидко минули, принесла йому велику повагу, а палка проповідь єдності християнського світу завоювала симпатії народу, духовенства, бояр і навіть самого великого князя. Але чомусь всі вважали, що московити збираються на Собор до Феррари «поучати» латинян грецькому православ’ю. Такі настрої хвилювали Ісидора. Він казав інколи, особливо коли не міг його чути Іона, єпископ Рязанський:

— Дивні якісь люди. Вони хочуть повчати! Самі ж ледве вміють читати по буквах, а інших мов і зовсім не знають!

Нестор і Григорій поступово пройнялися любов’ю та повагою до свого вчителя. А кількість книг, які він прочитав і цитати з яких міг із задоволенням наводити з будь-якого приводу, погоджуючись чи інколи навіть сперечаючись з авторитетом, перевищувала будь-яку уяву. Григорій одного разу сказав Нестору:

— Я знаю, що Ісидор ще молодим навчався в Містрі в самого Пліфона, живого класика грецької філософії. І стільки книг перечитав, скільки ми з тобою, разом узяті, за все життя не побачили. Але ж якось нема в ньому такого гордовитого прагнення повчати, як в цих московитів.

Нестор відповідав напівголоса:

— От цьому теж треба в нього вчитися. Я за останній час стільки нового дізнався, але зрозумів лиш, що невідомо мені ще більше. Ісидор каже, так і має бути. Чим більше знаєш, тем дурнішим собі здаєшся. Навіть важко уявити, яким дурнем відчуває себе наш митрополит!

— Так куди ж йому до нас, розумників!

Молоді ченці підштовхували один одного ліктями і реготали, і, зніяковілі, знову ловили на собі суворий погляд митрополита. Хоча останній був вочевидь задоволений своїми учнями.

* * *

Обоз вийшов величезний, у двісті коней. Оскільки багато дзвінкої монети в дорогу князь дати не міг, він забезпечив подорожніх великою кількістю хутровини, або, як її називали тоді, «рухляді». Товар був ходовий, його завжди можна було обміняти на гроші, яких, скоріше за все, знадобиться чимало — але ж Собор має тривати дуже довго. І саме посольство до «фрязів» відправилось теж велике, загалом біля ста людей. Були серед них бояри, священики, челядь. З єпископів був Авраамій Суздальський, а також Євфімій Новгородський, якого встиг рукоположити ще нещасний митрополит Герасим. Князь Василій особисто вирішив проводити делегацію.

— Привезіть нам з Собору наше древнє православ’я. А чужого не привозьте нам, бо ми не приймемо, — промовив Василій, розуміючи, що треба дати якісь настанови.

Навіть крізь густу, з рясною сивиною бороду Авраамія було помітно, як вперто стулив губи суздальський єпископ. З ледве піднятим підборіддям він допитливо дивився на Ісидора, котрий кивнув йому зі згодою та відповів, промовляючи до князя Василія:

— Все вирішить Собор, великий князе. Тільки Собор. Вперше за багато століть там зберуться найкращі уми церкви. Багато з них потім вважатимуться видатними святителями на Сході і на Заході. А такі люди звичаїв наших древніх не чіпатимуть, можеш бути того певний.

— Ну, з Богом.

* * *

Твер, 1437.

Погожого вересневого дня митрополичий потяг прибув у Твер. Тверський князь Борис Олександрович, який вже чув про унію, собор і місію митрополита Київського, влаштував пишний прийом і додав свого боярина Фому до важливого посольства. Але імператорський посол Миколай Ґуделіс був не дуже радий. Загальна атмосфера радісних очікувань, здавалось, діяла на нього у протилежний спосіб. На княжому бенкеті він нахилився до митро-полита і прошепотів йому на вухо:

— Замість щоби такий бенкет пишний влаштовувати, краще б князь сотню-дві списоносців відправив в Цариград. Он яких ладних воїнів ми бачили сьогодні біля воріт! Нам потрібні люди на стінах! А нам дали всього лише одного боярина! І те лише для участі в Соборі…

— Не варто було, Миколає, сподіватись на Твер, якщо вже Москва відмовила, — тихо відповів Ісидор. — Нам треба сподіватись на Бога, на церков і на Собор. Якщо з Божою допомогою все вийде добре — не сотня-дві, але тисячі воїнів прибудуть. Жени від себе розпач, бо князь Борис може подумати, що тобі не подобається його частування… І потім, подивись на цих людей — вони, між іншим, раді нам від щирого серця!

Заграли музики. Не тільки молодих ченців, а навіть і старших ієрархів, не кажучи вже про мирян, охопили веселощі. Але Ґуделіс не міг розділити загального пожвавлення, хоч і поводився дипломатично, як і належало цариградському послу.

* * *

З Твері далі рушили на Новгород, услід за єпископом Новгородським Євфімієм, який поїхав вперед готувати належну зустріч митрополитові. Але плутані, залиті безперервними осінніми дощами дороги, якими пробиралося митрополиче посольство, були тою самою перешкодою, яка ще монгольську орду змушувала чекати зими і замерзлих річок, щоби рухатись вже по міцному льоду. Подорожні і вершники весь час спішувалися і намагались дати хід возам, що вгрузали по самі маточини коліс. Коні і люди вибивалися з сил. Просувались вперед дуже повільно, всі були незадоволені, втомлені і перемазані багнюкою.

Митрополит не робив для себе виключень, хоч Нестор і Григорій спочатку намагались були йому суперечити. Тримаючись одною рукою за поперек, а другою прибираючи грудку глини з мокрого обличчя, він на мить припинив штовхати шпицю загрузлого колеса, розігнувся і промовив незадоволено:

— Дивна ж ця земля. Річки перетворюються на дороги. Дороги перетворюються на річки. Ніде в світі такого не побачиш!

Хтось почав реготати. Григорій зайняв місце митрополита біля колеса і взявся за ту саму шпицю. Нестор штовхав воза ззаду.

— Казали тобі, отче, що так і буде, відмовляли, дарма ти не став слухати. Перечекали б негоду, сіли б собі на штильові сани і поїхали! А так цілий місяць тепер будемо у цій багнюці борсатися! — незадоволено проговорив він.

— Нащо нам ті сани, ними у Європі не їздять, — зауважив Григорій. — Нам потрібні вози. Цими возами нам ще до самої Італії їхати!

— Вірно! — сказав Ісидор. — Тому обережно пхайте, не поламайте тут нічого! І взагалі, не можна було чекати. Час спливає. Шлях попереду довгий, треба поспішати. Без нас і Собор — не Собор!

* * *

Новгород, 1437.

Свято з нагоди прибуття митрополита до Новгорода влаштували велике. Радісні новгородці юрбились вулицями, поспішаючи всім містом назустріч на чолі з єпископом Євфімієм. Вони вже декілька десятиліть не бачили митрополита Київського і всея Русі. Ісидор, одягнений в ризи, святив воду і кропив нею щасливий люд біля воріт новгородського кремля. Нестор і Григорій, схвильовані і охоплені загальними радощами, брали участь в усіх урочистостях.

На бенкеті Євфімій, нахилившись до Ісидора, промовляв до нього швидко і пожвавлено:

— Новгородці завжди з підозрою дивились в бік Москви. Ніяк не хотіли визнавати митрополичого суду і мит. Але тепер вони згодні, бо тепер мають свого архіпастиря, престолом визнаного, і справа возз’єднання Церкви Христової їм, наче, до вподоби. Все буде добре, як ми з тобою на Москві й говорили, владико. Вшанував ти їх, ой вшанував!

— Тепер ще треба, щоби князь Василій їх не ображав. Бачу, горді вони, свободу цінують. Але ж це і добре. Тим більше для нас важливо, що вони з власного бажання, а не з княжого веління, нас так приймають.

— Ти ще подивишся, як проводжатимуть!

— Це буде дуже доречно. Наші греки вже до останніх злиднів дійшли. Їх з Цариграду проводили, думаю, так, що вони у Феррарі проситимуть папу про утримання. Вззагалі-то ми про це вже в Базелі домовились. Але все ж краще не залежати від чужої гостинності.

— Вам ще їхати через Псков, Ізборськ, та інші православні міста. Думаю, скрізь вам честь і шана буде велика, зустрінуть вас гідно і проводять, і на Соборі не будете ви нужденні, як би довго він не тривав. Ще й грекам допоможете… І прошу тебе, владико, хоч і знаю, що треба тобі поспішати — затримайся в нас ще хоч на тиждень. Дивись, яка радість серед людей!

Ісидор думав. Євфімій не був прихильним до прагнень московських бояр і відповідних спроб князя Василія підкорити Новгород. А значить, міг би виступити надійним, авторитетним союзником, який би виступив проти політики молодого князя московського, в разі якщо той почав би діяти всупереч планам митрополита.

Але насправді і Євфімій, і Василій були багато в чому схожі один на одного — незважаючи на різницю у віці і становищі кожного з них. Обидва прагнули піднесення і уособлення. А єдність християн — грандіозне завдання, над яким так завзято працював Ісидор — була для них менш важливою. Тому сподіватися на повну і постійну лояльність обох було не варто. Бо зрозуміло було, який вибір між лояльністю та особистою вигодою і Євфімій, і Василій при нагоді зроблять.

Наступного дня Ісидор вирішив поділитися цими роздумами з Нестором і Григорієм, коли залишився з ними втрьох і був впевнений, що ніхто їх не почує. Адже молодим учням треба розбиратися не лише в книжках, а ще й у тому, чого прагнуть люди, від яких залежить, хто, як і коли писатиме ці книжки. І що в тих книжках буде написане. Вже не кажучи про те, як їх потім, ті книжки, буде переписано і яких змін при цьому до них буде внесено за вказівкою того чи іншого можновладця.

«Ось так і навчу їх по-справжньому розумітися на книгах» — думав Ісидор.

* * *

Псков, 1437.

Євфімій не поїхав в Італію — залишився в Новгороді. Послався він на невідкладні справи, яких насправді було багато, особливо з урахуванням нерозв'язаного питання чорного бору — такого окремого податку на користь московського князя. Цей податок, як і сам князь, викликав у Новгороді велике незадоволення і навіть роздратування. Особливо ж хвилювались новгородці і з приводу очікуваного наїзду боярина Юрія Патрикейовича, справедливо вважаючи, що нічого хорошого з тої сторони чекати не варто.

Псков теж дуже зрадів посольству. Тутешні землі межували з «латинськими», і псковитяни були дуже зацікавлені у мирі і торгівлі. Формальна наявність церковного розколу не особливо заважала місцевим жителям вести свої справи, але все одно створювала певну напругу, тому на унію у Пскові навіть покладали якісь надії. Але головна радість була в тому, що псковичі теж нарешті отримали свого єпископа, якого призначив Ісидор, чого добивались вони від митрополичого престолу з давніх часів.

Вже потім, дорогою до Риги, Ісидор казав своїм учням:

— Бачите, отакі в нас справи. Всі хочуть, щоби в них був свій архіпастир. Зрозуміле бажання. Але воно не може cлугувати уособленню і розколу. Тут дуже тонка межа. Церква не може бути ні для кого «своєю», вона загальна, для всіх. Тому в усіх справах церковних перша важливість не тому, що хочуть, а тому, що треба!

По обох сторонах дороги пропливали засніжені ліси. Велетенські, нерухомі сосни в урочистому і блискучому білому вбранні, здавалось, рухались назад, на Русь. Подорожніх починало охоплювати хвилювання від близької вже зустрічі з чужими землями. Нестор запитав:

— Але ж Новгород і Псков, до загальної радості городян, отримали своїх архіпастирів! Це ж не для уосіблення і розколу зроблене. Але як знати, чи не дійде до чогось поганого?

— Ніяк цього знати не можна. Але я знаю, що якби не получили вони своїх архіпастирів, вони б тоді були дуже невдоволені і далі б вимагали того, чого прагнуть. Ми ж маємо пам’ятати, що коли кажуть у Новгороді «нам Москва не указ», а у Пскові — «Нам Новгород не указ», це все мирське і на справи церковні не має впливати. Тому важливо, щоби згода була між ієрархами в одній митрополії. Князі і бояри можуть сперечатися — і сперечаються — через гординю свою, от і хай вирішують, хто з них кому указ. Але церкву розчленовувати не можна. Створити розкол набагато простіше, ніж потім його лікувати. Не кажучи вже про те, що наслідки можуть бути дуже довготривалими.

Григорій кивнув із виразом задумливості на обличчі.

— От так розсварились колись патріарх із папою, а тепер треба нам із такими перешкодами їхати в чужі краї, залишати престол, і навіть самому митрополитові воза з калюжі виштовхувати — Бог свідок, ми з Нестором не хотіли тобі, отче, цього дозволяти! І цілий Вселенський Собор треба скликати, і вести диспути, і невідомо ще, чим все закінчиться.

— Хай цей розкол буде уроком тим, хто може коли-небудь захотіти уособитися у нашій митрополії, знайде маленьку незгоду і зробить з неї велику суперечку. Є древній порядок і київський престол, який з Цариграду дарований. І є митрополія, величезна і велелюдна. І єпископи, котрих київський престол скрізь призначає. Цей порядок не можна порушувати. Бо якщо порушать, буде біда. Цим тільки створять для людей велику спокусу відвернутися від віри. Аби ще кров не пролилася. Бо Греція, наприклад, вже багато разів бачила, як християни вбивали інших християн, вважаючи один одного відступниками і єретиками. Та хіба лише тільки Греція…

* * *

Європа, 1438.

Дивні речі почалися вже в Юр'єві. Місто це, яке колись належало київським князям, тепер вже було майже німецьке і називалося Дерпт. Посланці з подивом оглядали високі кам’яні будинки незвичного вигляду, латинські церкви і монастирі. Особливо вразив монастир Святих Дів — адже нічого подібного посланці київської митрополії, серед яких була більшість московитів та суздальців, не бачили.

Дерпт був містом прикордонним, в ньому ще було досить багато православних і ніякої напруги у стосунках з латинянами, на перший погляд, не відчувалось. Як і в усіх інших містах, митрополиче посольство в усіх зустрічали дуже урочисто, священики і бургомістр, і увесь народ, з музикою і великою шаною.

У Ризі, до якої прибули як раз на день пам’яті святого Ісидора, 4 лютого, митрополичий поїзд розділився. Коней і вози відправили суходолом до Любека, де потім мали на них знов пересісти, а люди і частина багажу завантажилися на великий ганзейський корабель, когг, щоби пливти до Любека морем. Так мало б бути трохи швидше і зручніше, і коням легше у такому довгому переході.

Переважна більшість делегатів — і священики, і миряни — раніше ніколи не подорожували до чужих земель, і моря і порту теж не бачили, тому вражень було дуже багато. Масивний ганзейський когг з його високими бортами, широкою палубою, величезним вітрилом на високій щоглі та погрозливими на вигляд надбудовами на баку і юті, схожими на бойові башти, здавався взагалі чимось неймовірним. Адже крім човнів із веслами та невеликим вітрилом, які можна було волоком переволікати через вузькі ділянки суходолу між мілкими річками, інших засобів ходити водою вони й не знали. А тут таке диво!

Також не бачили вони й самого моря — неосяжного, такого великого, що тягнеться аж до самого обрію, і навіть далі. Про нього, звісно, знали. Його здавна звали Варязьким. З цих берегів привозили дорогоцінний бурштин, з якого робили різноманітні прикраси, намиста і чотки. Хоч траплявся і свій бурштин берегами річок, але саме цей, з Варязького моря, вважався найкращим, бо був заморським. Та й взагалі увесь світ ділився для московитів на тутешнє і заморське — і, як виявилося, заморське почалося вже тут, на березі моря.

— Диви, диви, які йдуть!

Вгледівши «латинських» черниць у дивному чорно-білому вбрані, деякі делегати почали штовхатися і навіть тикати в їх бік пальцями.

— Чого повитріщалися! Не ганьбіть нашої митрополії! Наче черниць не бачили? — глосно насварив їх Авраамій, єпископ Суздальський.

— А ми й не бачили таких…

— Так що, ви так і будете пальцями тикати на все, чого раніше не бачили? Соромно за вас! Не поводьтеся, як погани!

* * *

Когг нарешті відплив. Для Григорія море було звичним, щоправда, не таке, а значно тепліше — але все одно, сам по собі морський краєвид не справляв на нього такого враження, як на Нестора і на більшість делегатів. Приголомшений величчю і неосяжністю морського простору, який розкинувся так дивовижно і широко, хвилювався і хвилював, стояв Нестор на палубі, міцно тримаючись за фальшборт, підставляючи груди і обличчя поривчастому, прохолодному вітру, вдихаючи його гіркувато-солоний запах, вслухуючись, як шумить він у корабельних снастях під хлюпання важкої, сірозеленої хвилі — і мабуть, вперше в житті відчув він тоді неосяжність світу. Світу, який раніше складався для нього з самого лише Києва і Печерського монастиря, книг і розповідей про те, що відбувається в інших землях. І ось тепер цей світ почав показувати Несторові ці землі, давати слухати їх звуки і відчувати їх запахи. І потроху розкривати перед ним інше життя інших людей, водночас таких схожих і несхожих на тих, кого він знав вдома.

— Вперше на морі? — запитав Нестора Григорій.

— Так… — Нестор важко підбирав слова. — Це таке… Таке диво!

— Дива тільки починаються! — впевнено відповів Григорій.

 

Після декількох днів попутного вітру трапився сильний шторм. Була ніч, величезні хвилі перехльостували через палубу і кидали чималенький когг, як тріску, і задавалось, він от-от перекинеться і потоне. Московити, незвиклі до морських подорожей, були налякані і щосили хрестилися, але ж і молитися не могли, бо так хитало, що й на коліна стати було неможливо. Проблювались майже всі.

Коли вітер раптом почав слабшати, хвилі ще ходили морем, хоч і стали вже меншими. Щоправда, цього було не видно, бо настала повна темрява. І коли вітер вже повністю зник, вітрила, що їх були вже спустили, аби продовжити подорож, втомлено повисли на реях. На душі в усіх було дуже тривожно, люди почувалися безсилими і неспроможними щось вдіяти. Корабель все ще розгойдувало, хоч і не так сильно, як перед тим.

Ісидор з купкою своїх наближених стояв на палубі, тримаючись за фальшборт, і вдивлявся у морок. До них підійшли двоє, капітан і помічник — високорослі, широкі у плечах німці. Помічник у руках тримав ліхтар на скрипучому залізному кільці. У ліхтарі всередині була свічка, яка ледве розсіювала морок не далі ніж на декілька кроків. Капітан звернувся до Ісидора:

— Мій матросен боятися. Фітер немає, є темно і сильний филя. Блізько острів Ґотланд, там скелі унд багато піратен. Розпійник. Матросен говорити, є нещастя фід православний поп. Треба дуже молитися, фи свій бог, унд ми свій, щобі фсе було зер гут унд ніхт бітте не потонув! Дуже молитися!

— Давайте помолимося пресвятій діві. Богородиця Одигітрія нас у біді не покине. Авраамій! Вассіан, який Рило! Збирайте людей!

Ісидор віддав необхідні розпорядження. Десь половина митрополичого посольства швидко зібралася на палубі. Прибулі всі, кого ще не вклала морська хвороба. Ісидор почав правити молебень грецькою, Авраамій — вже звичною староболгарською. Німці побачили таке святе діло, теж перехрестилися, стали на коліна і почали молитися латиною. Корабель плив невідомо куди, хитаючись на хвилях, серед повного мороку, і людські душі, дотепер сповнені жахом, тепер поступово укріплювались вірою і надією на спасіння. Хвилі потроху влягалися, а коли обрій на сході ледве посвітлішав, піднявся легкий, а потім все більш впевнений, попутний норд-ост. Вітрила зашурхотіли і наповнились вітром, і далі до самого німецького берега вже не було жодної небезпеки.

Нестор, блідий і знесилений морською пригодою, вдивлявся в світанковий обрій, за яким десь там, далеко, був Київ.

— Вже додому хочеш? — з посмішкою запитав Григорій, який стояв поруч.

— Хочу. Але я і про інше теж думаю. Цей шторм… Ледве не потонули! А як почали молитися всі разом — бачиш, і не потонули… Диво? Диво. Вийшло, як ти казав — дива тільки починаються. Тільки от думаю — ти що, знав, що буде шторм, і що ми не потонемо? Бо спільна молитва допомагає?

Григорій розсміявся.

— Як таке можна знати. Знаю лише, що бувають шторми, і кораблі, бува, потопають. Навіть такі величезні, як цей. Але ж, бач, не завжди!

* * *

На обрії вже було видно славне місто Любек з його баштами і величезною кількістю кораблів, які прямували до гавані, або виходили з неї. Делегати митрополії юрбилися на палубі, схвильовано вдивляючись у панораму і чекаючи на зустріч із усім заморським. Але Ісидор мав на умі щось інше, і вирішив поділитися з учнями деякими роздумами.

— Хотів нагадати вам про оту ніч, коли ми ледь не потонули. Бачите, який жахливий морок невігластва! Страшніший за ту темряву. Німецькі моряки впевнені, що в них свій бог, а в нас — свій. Це, скажу я вам, теж гіркі плоди розколу. Простілюди темні, як та ніч. Незрозумілі їм оті всі богословські тонкощі. І в догматах про трійцю, чистилище і виходження Духа Святого вони нічого не тямлять. Але століттями звикли думати, що в них і в нас різні боги. А те, що Бог один, тільки славимо ми його порізному — така проста і очевидна істина чомусь від розуміння цих людей прихована. Це, гадаю, через розкол.

Нестор невесело кивнув і відповів задумано:

— На Русі теж можна зрідка почути, що латиняни — єретики і безбожники. Але в Києві не так, як на Москві. В нас багато латинян — дехто з литвинів, німці і поляки. І наші князі теж іноді в обряд латинський переходять, і що з того. Права в усіх рівні, через віру суперечок немає. Все більше сперечаються через владу і землі. А от на Москві с

...