Читать бесплатно онлайн книгу автора Крізь гілля
Сергій Дячук
КРІЗЬ ГІЛЛЯ
В останню осінь, наприкінці свого віку, головна героїня згадує життя. Вона однолітка ХХ ст. Оповідання «Крізь гілля» про долю людини на тлі найбуремнішого століття в історії людства. Твір Сергія Дячука має всі підстави стати помітним явищем у сучасній українській літературі.
Осень листья темной краской метит:
Не уйти им от своей судьбы!
Но светло и нежно небо светит
Сквозь нагие черные дубы,
Что-то неземное обещает,
К тишине уводит от забот -
И опять, опять душа прощает
Промелькнувший, обманувший год!
Якщо блакитні небеса наповнюють вас радістю, якщо стебло польової трави не залишає вас байдужими, якщо прості картинки природи говорять з вами зрозумілою мовою – радійте!
Це означає, що ваша душа жива…
Телевізійна дикторка байдужим голосом розповідає останні новини: «У Шотландії, на одному з островів Оркнейського архіпелагу, дослідники виявили найдавніші викопні ембріони риби, яким триста вісімдесят п’ять мільйонів років. Вони збереглися в зрізі скелі на острові Південний Рональдсей і є щонайменше на три мільйони років старші за попередніх рекордсменів – ембріонів з Австралії…»
Вони не любили згадувати минуле і ніколи не згадували своє дитинство. Дмитро від природи був неговіркий, і йому в ті часи, коли про минуле треба було мовчати, напевно, це вдавалося легше, ніж іншим. Анна, його дружина, щоночі прокидалась близько другої-третьої години, запалювала світло і займалась рукоділлям, до якого мала безперечний талант, бо люди навіть робили їй замовлення на шиття і виготовлення пряжі. Але в обід любила годинку поспати. Ще любила довгі розмови з рудим Теткою, агрономом, який мав по сусідству, на їхній колишній землі, пасіку. Вона надягала окуляри і підписувала листівки, писала листи, читала Біблію. Дмитро зовсім не пив горілки, принаймні ніхто в селі жодного разу не бачив його п’яним. Вона могла пригубити трішки, завжди закусуючи медом. Дмитро любив свого давнього друга Мотроняка із-за Сокільця (той жив майже на самій скалі), він приходив і весь час говорив, згадував свій полон у Франції під час Першої світової – це був його найщасливіший спогад, а Дмитро лише усміхався у вуса і мовчав. Зі смертю Мотроняка ніби остаточно пішла в небуття історія, те минуле, про яке треба було забути. Чи був Дмитро у полоні, як і його давній друг? Не знаю, як і того, де він воював, і навряд чи вже про це дізнаюсь. Скоріше за все, на Румунському фронті або в Галіції.
Дмитро і Анна – це мої прадід і прабабуся. Вони добре виховали своїх дітей: жоден з них не дозволяв собі вживати непристойні слова чи лайку в розмові – цим вони особливо вирізнялись серед односельців. Виховані чесними, їхні діти не змогли зробити кар’єру в країні брехні. Їхній син Юрій, мій дід, був дуже релігійною людиною, майстрував рамки під ікони і фарбував їх завжди у багровий колір, прикрашав квітами з кольорових позліток. Вони висіли в Анни – ікони, чорно-білі фотокопії, підфарбовані різними кольорами, по краях квіти з позлітки. Саме добро в них.
Невиразно зринає в пам’яті той давній літній день: мені чотири або п’ять років, ми забігли у двір до Анни, вона ловить мене, садить поруч, тримає за руку, усміхається, у неї світлі блакитні очі. Тоді враз стає серйозною і каже мені, видно, щось дуже-дуже важливе, судячи з виразу її обличчя в той момент. Не пригадую жодного слова.
Десяте жовтня 1995 року. Осінь у Карпатах. Надворі світить яскраве, але вже не гаряче сонце, перефарбовуючи світ у жовто-золотавий колір. У вікна Анниної хати зазирає міліціонер. Він не бачить господині: маленька дев’яностоп’ятирічна жінка, вбрана у светр із ґудзиками, сидить у глибині кімнати на ліжку, застеленому джєрґою. Міліціонер заходить до хати, вітається і жадібно п’є воду з відра. Сідає на лаву, знімає кашкета і кладе його лаву біля себе разом із шкіряною папкою, яку він тримав під пахвою. Папка падає на глиняну долівку, розкривається, звідти розлітаються папірці. Міліціо
