Читать бесплатно онлайн книгу  Оповідання про славне військо запорозьке низове

автор Адріан Кащенко

Не до ладу було б починати оповідання про запорожців, не згадавши попереду хоч коротенько про часи давнього життя України, бо запорожці були дітьми України і весь час свого життя дбали про неї, захищали її від ворогів та обстоювали її права й волю.

Всі землі понад великими річками Дніпром, Бугом, Дністром та Сяном з давніх-давен були залюднені східнослов'янськими племенами. Племена ті жили окремими громадами і управлялися вільними радами громадян, які обирали собі на радах (вічах) правителів — князів.

На північ та на схід од слов'ян жили фінські племена, з котрих найбільшими були по річках Оці та Волзі мордва й черемиси.

У давні часи слов'янські племена розселялися від річки Тиси, що впадала в Дунай, тільки до Дніпра, так що землі понад Дніпром були на краю слов'янських земель, і через те землі ті й прозвані були Україною. Проте з часом слов'яни посунулися з своїми селитьбами й на фінські землі: на річку Двіну, озера Чудське та Ільмень та на річки Волгу й Оку і почали й там складати свої громади й князівства. З початку Х століття, після народження Христа, за часів князювання у Києві Олега, верх над усіма східнослов'янськими племенами взяло племя полян, що жило на правому боці середнього Дніпра, маючи своїм осередком город Київ. Земля полян здавна звалася Руссю, і ця назва разом з поширенням влади київських князів, поширилася й на всі слов'янські племена, підвладні київським князям.

За часів київського князя Володимира поляни, по волі князя, року 988 приєдналися до грецької християнської віри, а згодом християнство поширилося й на останні східнословянські племена. Разом з грецькою вірою словяни придбали письменство і почали потроху виробляти свою власну культуру.

Той же князь Володимир об'єднав усі слов'яно-руські племена в одну велику руську державу, що ширилася од річки Тиси за Карпатськими горами до Дону й Азовського моря і од Білого моря до Чорного. Та тільки недовго була та єдність. Великий обшир земель, що посіли слов'яно-руські племена, та брак у ті часи шляхів робили неможливим спільне життя таких великих земель, і скоро велика руська держава Володимира зруйнувалася і розбилася на багато князівств. До того ще Володимир, помираючи, поділив руські землі поміж своїми синами, а слідом по ньому всякий князь поділяв своє князівство поміж своїми дітьми. Ще син Володимира Ярослав сяк-так держав у слухняності своїх братів і мав під своєю рукою всі руські землі, опріч Полоцької, а вже за часів його онуків ніхто не хотів слухатися київського князя. Не минуло й ста років, як велика Київська держава розбилася на кілька десятків, а далі й сотень князівств. Врешті дійшло до того, що мало не у всякому городі був свій князь.

Всі ті князі поміж собою ворогували; всякому з них бажалося мати більше підвладних сіл і городів, і от вони, узброївши своїх людей, ходили воювати сусідів, скидали своїх родичів з князівства, іноді об'єднували докупи чималі краї, котрі з часом знову поділялися поміж їхніми дітьми й онуками.

Під час своїх змагань та сварок князі часто наймали за гроші вояків чужосторонніх: варягів, або степових хижаків, які, скориставшись занепадом Русі, опанували південними степами. Раніше то були печеніги, а пізніше половці.

Найбільше лиха від тих сварок та війн зазнав Київ. Цей город був найславніший і найбагатший з городів, розкиданих по руських землях. За часів Володимира та Ярослава він прикрасився великими та славними церквами й монастирями, був обсипаний великими земляними валами з міцною посеред них мурованою брамою, що звалася Золотою брамою, і тепер жив згадками про свою славу. Через те всякий більш жвавий князь неодмінно домагався бути князем у Києві та старшинувати над усіма руськими князями.

Через ті колотнечі та війни руські городи руйнувалися, людність біднішала, сила Русі щодалі все дужче занепадала. Цим скористалися сусіди Русі — степовики-половці, що до того часу зігнали з південних степів печенігів та обрів і таборилися по всіх степах од Волги до Дніпра. Вони набігали на руські землі, випалювали села й городи, а людей забирали у неволю.

Найбільше від тих нападів знову-таки діставалося Київщині, бо вона була найближче до степів. Врешті у XI столітті половці зігнали руських з степів на північ, опанували Дніпром од лиману до Орелі, поширилися й на устя Бугу та Дністра і таким чином перетяли стародавні руські шляхи до Чорного моря й Царгорода.

Поки через тяжкі обставини Київщина і взагалі Україна все дужче занепадала, північно-східні руські землі, захищені од нападів степовиків лісами й болотами, зміцнювалися і склали в XII столітті між річками Волгою й Окою чималу державу — Суздальську Русь, що згодом почала у нас зватися Московщиною. Осередок руського державного життя перейшов таким чином на північ.

За два віки, що минули після князя Володимира, єдність між північною й південною Руссю зовсім забулася, так що суздальські князі не тільки не допомагали Україні у її боротьбі з половцями, а навіть раділи занепаду Київського князівства, і року 1169 суздальський князь Андрій Боголюбський, скориставшись з несили Київського князівства, прийшов із своїм військом у Київ, пограбував його украй, не минаючи навіть церков та монастирів, і, поруйнувавши та попаливши колись великий та славний город, покинув його на поталу степовим хижакам — половцям.

Через тривалий час після походу на Київ Андрія Боголюбського на руські землі насунулися зі сходу татарські орди. Під проводом свого хана Батия вони року 1237 зруйнували Суздальську Русь і, повернувши з неї на південь, кинулися на половців і загнали їх аж за Дунай та за Карпатські гори.

Опанувавши південними руськими степами, Батий через кілька років рушив з великими ордами на теперішню Лівобережну Україну і, поруйнувавши Переяславське та Чернігівське князівства, підступив року 1240 під Київ.

Кияни оборонялися уперто, бо бачили собі видиму смерть, та не мали сили одігнати татар, і ті, вдершись у город, вирізали людність та пограбували й поруйнували все те, що кияни вспіли побудувати та придбати за 70 років після руїни, зробленої їхніми братами-московцями під проводом князя Андрія Боголюбського.

Після Києва татари поруйнували ще Волинь, Поділля та Галичину, а тоді знову повернулися до чорноморських степів, обклавши всі руські землі щорічною даниною.

Русь опинилася у татарському ярмі. Щороку всі руські князі мусили їздити до найстаршого татарського хана, щоб доручати йому данину, і вже од волі хана залежало, чи лишити князя на князівстві, чи, стявши йому голову, передати князівство іншому князю, більш покірливому або такому, що, не жаліючи своїх підданців, давав обіцянку привозити ханові більше данини або подарунків.

Найтяжче з усіх руських земель доводилося од татар знову-таки Русі — Україні, бо вона була найближча до степів і не мала з боку татарських кочовищ ніякого захисту, і після Батиєвої руїни східні та південні землі України зовсім здичавіли, поросли будяками і стали безлюдними степами.

Не так тяжко було Русі Суздальській, або Московщині. Татари не любили ходити у ті землі через ліси й болота і не так її руйнували. Завдяки тому, поки минуло сто літ від Батиєвої руїни, московське князівство вже добре зміцніло і князь московський Іван Калита за згодою татарського хана став старшим над усіма східно-руськими князями, проголосивши себе великим князем.

Ще менше терпіла од татар Галицька Русь, бо була заступлена од степів Україною, і в XIII столітті вона за часів короля Данила, сина його Лева та онука Юрія набула собі великої моці. Тільки й у неї знайшлися вороги — угри й поляки, і ті вороги, знищивши її силу, підгорнули Галицьку Русь під себе, причому ті русини, що жили за Карпатами, дісталися угорцям, ті ж, що були по східний бік гір, дісталися полякам.

Поки Київська Русь — Україна лежала у руїнах, стоптана татарськими кіньми, на північ од неї, на річці Німані почав складатись у міцну державу народ литовський. У XIV столітті литовський великий князь Гедимін почав поширювати свою владу на південь і підгорнув під себе Білу Русь (землі від Прип'яті до верхнього Дніпра). Син же Гедиміна, великий князь Ольгерд, прилучив до Литовської держави всю Україну обох боків Дніпра, посадовив року 1360 свого сина Володимира князем у Києві і, зігнавши на деякий час татар з нижнього Дніпра, Бугу й Дністра, поширив свою державу до Чорного моря.

За часів литовської зверхності Україна трохи відпочила. Литовці не гнітили українців національно, а навпаки, самі переймали українські звичаї, мову й письменство. Та тільки недовго тяглося спокійне життя України. У кінці XIV століття Литва сполучилася з Польщею, державою римсько-католицької віри, і поляки, забравши через якийсь час верх у всій державі, почали потроху обмежувати права православних українців, та, не спинившись на тому, почали скоро обмежувати волю й українського селянства та роздавати українські землі польському панству.

У часи литовської зверхності на Україні вже були вільні вояки, котрі хоч і не звалися ще козаками, а однаково, як і козаки, присвячували себе військовим справам. У ті часи Візантійське грецьке царство було вже дуже утиснуте турками і наймало собі вояків за гроші з різних земель. Між іншим, ходили у Царгород і вояки з України, про що згадує пісня з тих часів:

Слідом за лихом, що впало на Україну од польського панування, на неї впало ще й друге лихо. У середині XV століття грецьке — Візантійське царство, від котрого колись прийшла на Русь православна віра й письменство, було зруйновано турками, і Царгород, перехрещений турками у Стамбул, став столицею бусурманів. Держава турецька стала наймогутнішою в Європі, кримська ж татарська орда, що кочувала по всіх південних руських степах, од Кавказу через Дон та Дніпро аж до Дністра, ставши найближчим сусідом турків і маючи одну з турками віру, піддалася під турецьку зверхність і, набувши через те великої сили, зігнала литовців з низу Дніпра й Бугу і почала набігати на Україну та одвойовувати її од Литви.

Найбільше тяжку руїну зазнала Україна од татар за часів кримського хана Менглі-Гірея. Цей войовничий хан 1482 року дощенту сплюндрував Правобережну Україну разом з Києвом, а через кілька років так само попалив усю Лівобережну Україну з Черніговом та, не спинившись на тому, почав руйнувати ще й Поділля та Волинь.

Про руїну Менглі-Гіреєм так розповідає народна дума:

Руїна України за часів Менглі-Гірея була далеко гірша, ніж за часів Батия, бо всіх людей, хто не був забитий або не сховався у лісі, татари гнали у Крим, а звідтіля продавали у неволю на турецькі галери або у заморські турецькі городи. За кілька років вся Україна стала пусткою, понад Чорним же морем та й далі, понад Середземним та Червоним морями, лунали розпачливі зойки сотень тисяч українських невольників та невольниць, одірваних од своїх дітей або батьків і від рідного краю.

Не маючи собі оборони од своїх зверхників — литовців та поляків, українці зрозуміли, що треба їм самим братися до зброї і проти татарської хижацької сили поставити свою узброєну силу. Коли більшість татарських загонів зійшла з України, люди почали узброюватись, виходити з лісів, гуртуватися у ватаги і зганяти зі своїх земель решту татар. Кому пощастило під час руїни врятуватися разом з сім'єю, ті йшли до руїн своїх осель і потроху відбудовувалися біля рідних, викоханих батьками садків, ті ж, що стеряли під час руїни сім'ї і не мали для кого будувати собі нові гнізда, таки лишилися бездомівними, кохаючись у полюванні й боротьбі з татарами та обороні своїх щасливіших земляків.

Тих українських людей, що після татарської руїни лишилися безпритульними і, взявши до рук зброю, почали виходити у степ та воювати татар, прозвали козаками, що на мові східних народів означало «вільну, рухливу людину».

Не маючи ще певної організації (розпорядку), українська козаччина у перші десятки літ свого життя гуртувалася здебільшого біля замків стародавніх руських князів: Острозького, Вишневецького, Дашковича та інших — і з ними виходила на татар; далі ж, коли козаків побільшало, вони купчилися по наново відбудованих городах: Каневі, Черкасах, Корсуні, Білій Церкві, Брацлаві і по всіх пограничних староствах (повітах) і ходили у походи під проводом старост, котрі під час походів звалися гетьманами.

З таких гетьманів-старост найбільше уславилися: Лянцкоронський, староста Хмільницький, що водив козаків на татарські землі у 1512 та 1516 роках, причому поруйнував Білгород та Очаків, й Дашкович, староста черкаський та канівський, котрий року 1521 зазнав було татарської неволі, та скоро втік з Криму і ходив у роки 1523 та 1528 з козаками під Очаків, а одного разу вдерся було з козаками навіть у Крим.

Виходячи щовесни на південь, щоб висліджувати татар, козаки разом з тим полювали на дичину і, повертаючись під зиму на Україну, привозили з степів коштовні звірячі шкури, а ті, хто ходив річками, привозили рибу.

У ті часи по гаях та байраках південної України така була сила дичини, що з нею було й не розминешся, по річках же така була сила риби, що, як старі оповідачі говорили, звичайно, мабуть, дуже прибільшуючи, «встроми у річку списа, то він так і стремить поміж рибою — не може набік похилитись». Велика здобич, що привозили козаки з півдня, або, як казали, з Низу, заохотила й осілих людей з міст та сіл виходити щовесни разом з козаками на добичництво. Вони узброювалися, єдналися з козацькими ватагами, разом з ними пробували все літо по степах та річках, серед повсякчасної небезпеки од татарських добичників, на зиму ж, обтяжені здобиччю, поверталися до своїх осель. З усяким роком кількість таких осілих добичників більшала, і вони, прийнявши всі козацькі звичаї та організацію, щодалі дужче зміцнювали силу козацтва. Проте хоч добичництво й відігравало не останню роль у поширенні козаччини, провідною метою існування козаччини все-таки була боротьба з татарами, а далі й турками.

З року 1540 історія, називаючи привідців козаків, згадує вже не самих тільки пограничних старост, а зазначає вже козацькі походи на татарські улуси (кочовища), на турецькі городи і під проводом своїх власних народних ватажків: Карпа Масла з Черкас, Якова Білоуса з Переяслава та Андруша з Брацлава, на підставі чого можна гадати, що ще до середини XVI століття козаччина вже мала певну організацію і сама почала обирати собі ватажка.

Виходячи у степ, козаки вистежували татарських добичників, що ходили на Україну по людей, перепиняли їм шлях, побивали їх і не давали змоги забирати людей у неволю; під час же нападу великої орди, коли перейняти бусурманів козакам було не сила, вони все-таки дбали, про те, щоб перестерегти городи й села про наближення орди, і тоді весь люд кидав свої оселі й ховався по лісах або збігався під захист замків та міцних городів.

На добру здобич од козакування скоро звернули увагу пограничні старости і почали одбирати од козаків добру половину найдорожчої здобичі. Козаки ремствували, а проте деякий час корилися старостам, далі ж, звикнувши до життя по степах, бездомівні козаки, що не мали жінок та осель, почали й зимувати на Низу, то переховуючись по печерах між скелями, понад річками і байраками, то закладаючи свої коші, або січі, по таких островах Дніпра, де б татарам трудно було їх знайти та несподівано захопити.

Таким чином, вже в середині XVI віку українські козаки поділилися на дві частини: більш покірливі та такі, що мали жінок і домівки, жили на волості, здебільшого у Черкасах та Каневі, а пізніше ще й у Трахтемирові й Корсуні; ті ж, що не мали жінок, або не хотіли коритися розпорядкам на волості, жили на Низу. Через те перші козаки звалися городовими козаками, другі — низовими козаками.

Побачивши, що через перехід частини козаків на Низ козацька здобич починає уникати їхніх рук, польські старости почали ходити на низових козаків походами, вишукуючи їхні коші й одбираючи здобич. Тоді низові козаки, щоб уникнути тих грабунків і пильніше стежити за рухами татар, згуртувалися у чималу громаду, обрали собі отамана і, посідавши на човни, попливли Дніпром за пороги.

Нелегко, мабуть, було переплисти козакам уперше бурхливі пороги, де і в наші часи часто човни розбиваються на дрібні тріски, та козаки зробили те, і з того часу пороги Дніпрові та козаки стали рідними братами на кілька віків, і все життя козацьке гуртувалося біля порогів.

За порогами козаки поробили собі на одному з островів Великого Лугу курені, обкопали свій табір окопами, обгородили засіками і прозвали свій новий кіш Січчю. З того переходу низових козаків за пороги вони й почали зватися запорозькими козаками, або запорожцями. Про цих козаків і підуть мої оповідання, хоч неможливо буде мені обминати життя й городових козаків, бо й ті козаки щовесни виходили до своїх товаришів за пороги, жили з ними одним життям, разом ходили у походи, разом і життя своє у боротьбі з бусурманами віддавали і, хоч зимували на Україні, а все-таки звали себе козаками Війська Запорозького низового.

Великий Луг був дуже добрим місцем для пробування запорозьких козаків. Це був величезний острів, оточений річками Дніпром, Кушугумом та Кінськими Водами, порізаний протоками Дніпра на безліч менших островів. Весь Великий Луг разом з Базавлуком мав 11 миль, або 110 верст у довжину та біля трьох миль завширшки, був укритий одвічним лісом і несходимими пущами шелюгів, очеретів та осоки. Серед тих пущ по островах ще було поплутано багато таких озер та боліт, котрі під час великої води сполучалися з Дніпром. Знайти та добути тут козаків ворогам було зовсім неможливо, прогодуватися ж запорожцям у Великому Лузі було дуже не трудно, бо всі протоки, озера й лимани його аж кишіли рибою, а лісова пуща була повна звіра й птиці. Бракувало тут запорожцям тільки борошна та пороху, і за тим добром вони час від часу виряджали товаришів байдаками по Дніпру на Україну.

Упорядкувавши сяк-так Січ у захисному куті Великого Лугу, запорожці почали висилати козацькі залоги до татарських перевозів на Дніпрі і чати у степи, понад шляхи, якими найбільше ходили татари на Україну.

Перевозів татарських через Дніпро було чимало, найдавніші з них були: перший між порогами Будилом та Лишнім, другий — трохи вище голови острова Хортиці, на урочищі Кічкас. Перше місце тим подобалося татарам, що там Дніпро поділявся островами Тавольжан (Таволжанський) та Перун на три протоки, і ті протоки легше було перепливати з кіньми по черзі, одпочиваючи по островах; друге місце було вдатне тим, що там Дніпро, спертий скелями, має всього 80 сажнів завширшки.

Вистеживши татар на перевозі, запорожці намагалися перешкодити їм перевозитись, побиваючи всіх, хто допливав до правого берега Дніпра; коли ж це не вдавалося, то подавали вісті на Січ і на Україну. Пізніше вони упорядковували по степових могилах бекети і подавали вісті про татар гаслом: на недалекій од Дніпра могилі запалювали вогонь, а чатівники з дальніших могил, побачивши те гасло, запалювали вогні по своїх могилах, і те гасло за одну ніч передавалося по всіх степах і доходило до України, так що не вспіють було татари перевезтися через Дніпро, а вже на Україні знали, що татари наближаються.

Нема чого й говорити, що обставини життя запорожців у перші сто років існування Запорозького Війська були невимовно тяжкі. Татарські кочовища доходили у ті часи по східному боці Дніпра до річки Орелі, а по правому — до Тясмину та Висі, так що єдиним зв'язком Січі Запорозької з Україною, і то незабезпеченим од татарських нападів, був Дніпро. Оточені з усіх боків татарськими кочовищами, запорожці повсякчас сподівалися нападу ворогів і або смерті собі, або тяжкої неволі. До того ж татарські добичники, набігаючи на Україну за ясиром щороку, неначе за своєю власністю, скоро помітили, що запорожці перестерігають Україну про їхні наскоки, і самі якнайпильніше вистежували запорожців, щоб, повбивавши їх, набігти на Україну несподівано.

Щоденна небезпека навчила запорожців стерегти бусурманів. Очі козацькі навчилися бачити у таку далечину, куди тепер сягають тільки підзорні труби, а вухо запорожця чуло й там, де нам, здавалося б, німа тиша. Вони вміли вгадувати, з якого боку наближається небезпека, з того, куди біжать степові звірі або як перелітає птаство.

Якщо небезпека застукувала запорожців близько Дніпрових порогів, вони ховалися поміж скелями й по печерах, що й зараз маються по скелястих берегах Дніпра; коли біля Великого Лугу та по низинах річок — ховалися по плавнях та очеретах; згодом же, вистеживши з своєї схованки ворогів, — кидалися на них несподівано і якщо мали силу, то й побивали.

Найтяжче доводилося тим із запорожців, що чатували по степах. Там було видно далеко навкруги і здавалося, що там запорожцям вже не було порятунку од татар, бо коні степовиків були прудкі, як вітер; проте й там запорожці вміли рятуватися: досить було добігти козакові до якоїсь степової річки або озерця — і вже він врятувався, бо виріже собі очеретину, простромить у колінці її дірочку і, взявши у рот, поринає у воду з головою. Краєчок очеретини, вистромлений з води поміж очеретом та осокою, зовсім був непомітний, а проте козак через нього дихав і міг досидіти під водою, поки татари відходили далі.

Тільки хоч які були запорожці сторожкі, а не одному з них довелося загинути у нерівній борні з бусурманами, як переказують нам сумні народні думи:

І

II

З татар, що набігали на Україну, ніхто не хотів вертатися додому з порожніми руками. Пограбувавши по містах та селах все, що знаходилося коштовного, і повбивавши всіх, хто змагався і обороняв своє добро, татари підпалювали всі оселі та зганяли людей з усієї околиці до одного місця. Там вони, як свідчать народні думи, вирізали всіх, хто через старість був уже негодящий до невольницької роботи, вбивали або розганяли геть недолітків, витоптували кіньми таких дітей, що ще не мали сили втекти, останніх же бранців: молодиць, дівчат, парубків та чоловіків, розлучаючи батька з дочкою і жінку з чоловіком, поділяли поміж себе. От уривок з народної пісні про татарську руїну:

Після поділу ясиру всякий татарин в'язав своїм бранцям руки за спину сирицею, в'язав далі одного невольника до другого і, нанизавши їх цілу пасму, прив'язував переднього до свого сідла і так тяг через степи до самого Криму. А якщо полонянки не поспішалися за конем, то татари підганяли їх довгими батогами.

Не всі бранці мали силу витримати таку подорож. Розятрені, скривавлені степовими будяками ноги не хотіли слухатися, і нещасні бранці, а найбільше бранки, жінки та дівчата, падали і волочилися за кіньми, поки татари не добивали знесилених, покидаючи їх серед степу на поталу звіру і птиці:

Та брати невольників, запорожці, стежили за татарами і, не змігши спинити їх тоді, як ті йшли на Україну, підстерігали татар на повороті з України і саме під той час, як татари, обтяжені ясиром, сунули Чорним шляхом на південь, з якого-небудь степового байраку несподівано, вихором вилітало Запорозьке Військо і, порубавши татар поодинці, визволяло рідних в'язнів і повертало їх до рідних осель на Україну.

Та не всякий раз траплялося запорожцям так щасливо визволяти невольників. Дуже мала була для того їхня сила і дуже просторі були чорноморські степи. Багато все-таки виводили татари українського люду в Крим до городів Козлова й Кафи, що, починаючи ще з XV віку, стали всесвітніми невольницькими ринками.

З Криму невольники розвозилися на продаж по всіх городах Чорного й Середземного морів. Молодиці й дівчата хорошої вроди купувалися у гареми заможних бусурманів, а всі останні — до всяких робіт. Поводилися бусурмани з невольниками не по-людському: годували їх, як собак, на ніч приковували на ланцюги або в'язали їм руки й ноги і тримали їх в льохах та хлівах; найгірша ж доля припадала, мабуть, тим, котрих турецький уряд забирав на свої військові галери. На галерах невольників приковували ланцюгами до гребок, і вони повинні були громадити веслами і вдень і вночі, переганяючи галери з одного моря на друге, аж поки під час війни або під час хуртовини не гинули разом з галерою у безодні моря.

Про тяжке бідування невольників у турецькій неволі досі збереглося декілька народних дум; нехай же ті думи й повідають читачеві про ту недолю українського народу.

I

II

Не легша була доля й українського жіноцтва, захопленого у неволю. Не маючи сили, щоб оборонятися од напасників, молодиці й дівчата тільки сльозами та благанням мали надію умилосердити степових хижаків.

Та даремні всі благання дівчини! Не на те турчин захопив бранок, щоб з шляху пустити їх додому, не покористувавшись з них, як з дівчат і невольниць:

У неволі молодиць та дівчат чекала ще тяжча недоля, ніж чоловіків, їх примушували бути жінками бусурманів і родити на світ ворогів своєї далекої рідної України. Багато українок ставало жінками турецьких пашів і навіть самого турецького султана та кримського хана. Вони пробували у розкошах, та тільки ті розкоші, ті «лакомства нещасні», як співає народ у думах, не вбивали у дочках України живого духу, і багато з них користувалися своїм впливом на чоловіків-турків, щоб, у чому могли, допомагати своїм землякам, і до самої домовини таїли у своєму серці іскру любові до рідного краю.

Одну з таких невольниць, дочку священика з міста Богуслава, оспівала народна дума:

Та тільки не всі українські дівчата й молодиці могли звикнути до життя на чужині і погодитися з новими обставинами свого життя, хоч і у розкошах. Ті розкоші та «лакомства нещасні» не давали долі душі й серцю, а нудьга за рідним краєм і сумління через свою, хоч і примусову, зраду батьківщині й вірі часто доводили потурчених молодиць до самогубства.

Ті невольницькі плачі разом зі стогоном народним, що стояв по всій сплюндрованій Україні, бриніли у вухах запорожців. Нудьга за рідним краєм примушувала багатьох невольників тікати з Криму й Туреччини. Не знаючи здебільшого, куди йти, вони легко знову діставалися до рук бусурманам. Піймавши втікача, бусурмани за першим разом люто його карали, за другим же — здебільшого виколювали або випікали втікачам очі й пускали йти, куди знає. Більшість таких осліплених гинула з безхліб'я, а проте були й такі, що прибували на Україну, і тут, переходячи від села до села з кобзою в руках, вони з риданням оспівували як журбу тих, хто лишився на Україні, стеряв під час наскоку дітей, так і страждання тих, хто нудився у бусурманській неволі. Такі кобзарі-сліпці у великому числі пробували й на Січі, і запорожці не мали сили бути байдужими до їхніх співів. Не обмежуючись тими перешкодами, що запорожці чинили татарам на степових шляхах та перевозах, запорожці поривалися до татарських та турецьких городів, де стогнали у неволі їхні брати й сестри, та тільки на перешкоді їм стояв на низу Дніпра, на острові Тавані, турецький город Аслам, бо проплисти повз нього човнами було дуже трудно.

У такі часи, біля року 1552, до Січі прибув один з нащадків литовсько-українських князів Дмитро Вишневецький. Він був жвавий та завзятий вояка з щиро козацькою вдачею. Наслухавшись ще з малих літ про славну боротьбу запорожців з татарами та про їхні лицарські вчинки й звичаї, Вишневецький ще з року 1540 почав козакувати і був козацтву добре відомий, бо пробував деякий час і на Січі.

Року 1550, коли король польський призначив Вишневецького старостою черкаським та канівським, він згуртував біля себе чимало козаків і року 1552, покинувши своє староство, посадив своїх козаків на човни, виплив на Запорожжя і отаборився на острові Хортиці.

Побувавши до того з запорожцями у походах та боях, Вишневецький зрозумів вагу запорозької єдності, одностайності, товариства та любові до рідного краю і прийшов до мислі, що з запорожцями можна поставити справу оборони України од татар далеко ширше й міцніше, ніж вона стояла. Завзятому Байді боліло серце від того, що через невелику силу запорожців вони змушені нападати на бусурманів тільки потай і після всякого наскоку ховатися по пущах Великого Лугу. Він мріяв утворити силу, яка б одверто й оружно стала на низу Дніпра і заступила Україну з півдня; осередком же цієї сили він надумав зробити острів Хортицю, що лежить на Дніпрі зараз нижче порогів та Кічкасу.

Запорожці радо вітали заміри Вишневецького, прибули до нього на Хортицю, обрали його своїм гетьманом і обіцяли міцно стояти разом з ним у боротьбі з бусурманами.

Острів Хортиця чималий: він тягнеться на десять верст удовж і шириться на три версти упоперек. Голова острова (горішній кінець) дуже висока і виходить з води сторчовими скелями, неприступними для ворогів. На цій голові Хортиці Вишневецький і почав будувати городок, обкопуючи його рівчаками та обсипаючи валами; коли ж городок був скінчений, козаки поробили з дубових кряжів ще поверх валів стіни та башти. Той городок простягався од голови острова до Вшивої скелі на східній протоці Дніпра і до острова Мала Хортиця на західній, що зветься у наші часи Старим Дніпром, і поділявся такими ж окопами та стінами упродовж острова на дві частини, щоб коли вороги вдеруться на острів з одного боку, то на другій половині острова можна було оборонятися.

Скінчивши ту велику й міцну будову, Вишневецький звернувся у листах до польського короля Жигмонта та до московського царя Івана Грозного, щоб дали йому помочі на великий похід у Крим.

Надії Вишневецького на поміч не здійснилися. Король не тільки не подав помочі, а ще й гнівався за те, що Вишневецький зачіпає татар, цар же хоч і прислав запорожцям на потугу путивльських козаків, та тільки та поміч була дуже невелика.

Проте року 1556 Вишневецький вийшов-таки походом на Очаків і, поруйнувавши його околиці, визволив чимало невольників. Тільки через брак гармат йому не вдалося добути Очаківського замку. Повернувшись з Очакова, Вишневецький зараз же напав на Аслам-город, та тільки й цього города не добув, а, обминувши його, обійшов з козаками всі татарські степи і попалив татарські улуси до самого Перекопу.

Помщаючись за ті козацькі напади, хан кримський наприкінці того ж року, діждавши, поки Дніпро навкруг Хортиці замерз, атакував з великою ордою городки Вишневецького, але добути їх не зміг. Козаки цілий місяць давали татарам добру відсіч і, добре їх погромивши, врешті таки одігнали геть.

По весні, радіючи своїй перемозі, запорожці посідали на човни, під'їхали несподівано до Аслам-города, добули його штурмом і, повистинавши всіх бусурманів та визволивши чимало невольників, повернулися на Хортицю з чималою здобиччю.

Тільки недовго запорожці празникували перемогу. Через півроку Хортицю оточила велика сила ворогів. Зі сходу підступив хан з ордою, з півдня на сандалах та галерах прибули турецькі яничари, а з заходу підсунулося волоське військо, підвладне турецькому султанові.

Тяжко довелося козакам одбиватись од ворогів, бо тих було вдесятеро більше, помочі ж ні од короля, ні од царя не було, проте вони міцно стояли й одбивалися, не шкодуючи свого життя, і тільки через чотири місяці, коли на Хортиці не вистачило припасу, Вишневецький потай покинув острів і пішов з городовими козаками до Черкас, запорожці ж попливли у Великий Луг до своєї добре захованої і невідомої ні татарам, ні туркам Січі.

Перебувши ці пригоди, Вишневецький зрозумів, що для боротьби з бусурманами козацької сили замало. Проте він на тому не заспокоївся, а, впевнившись, що московський цар прихильніше ставиться до його боротьби з бусурманами, ніж польський король, поїхав у Москву, став до царя на службу і, діставши од нього Війську Запорозькому клейноди і невелику поміч військом, року 1558 знову прибув на Хортицю та, згуртувавши біля себе городових і запорозьких козаків, вирушив на татар Дніпром і степами. Наляканий войовничим хистом та завзяттям Вишневецького, кримський хан покинув цим разом козакам всі дніпровські городи й степові татарські улуси і, зібравши всі орди, заховався з ними у Криму.

Козаки з Вишневецьким опанували всіма степами, починаючи од річки Бугу до самого Дону, і з цього часу почали мати їх за свою власність. Проте таке становище протяглося недовго, бо московський цар, маючи Вишневецького за підданця, почав користуватися його хистом на користь Московщини і, викликавши його у Москву, послав з московським військом воювати Кавказ, татари ж тим часом знову вийшли з Криму і почали розходитись по своїх кочовищах.

Через рік цар Іван Грозний хотів навіть послати Вишневецького з своїм військом воювати Польщу, та тільки Вишневецький на те не згодився, а почувши, що на Україну з Буджаку набігла татарська орда, знову прибув на Запорожжя і року 1561 листом з Січі Запорозької просив короля Жигмонта прийняти його знову у своє підданство. Король охоче на те згодився, викликав Вишневецького до себе у Краків і там з великою пошаною привітав його разом з найвищою польською шляхтою, як відважного войовника-лицаря.

Після того Вишневецькому були повернуті всі його маєтки, а проте пильно наказано не водити більше козаків на татарів та турків, щоб не викликати з їхнього боку помсти. Вишневецький скорився волі короля, та тільки не надовго. Життя у розкошах та багатстві не задовольняло завзятого козацького ватажка Байду, і при першій нагоді, не вважаючи на свої немолоді вже роки й на свої хвороби, він знову взявся за шаблю.

Сусідня з Україною сторона — Молдава, що під ті часи була у залежності од турецького султана, хотіла проти волі свого господаря, себто князя, скинути турецьке ярмо — і от молдавські бояри, шукаючи собі помочі, прислали посланців просити Вишневецького, щоб він, набравши військо, став господарем Молдави і уладнав спілку її з Польщею.

Вишневецький охоче на те одгукнувся і кинувся за поміччю до Війська Запорозького. Поклик улюбленого ватажка, що не один раз водив козаків до слави, зразу підняв на ноги запорожців, і до Вишневецького зібралося їх біля 4000. З тим військом Вишневецький року 1564 вирушив у Молдаву, та тільки там його чекала зрада. Другий претендент на Молдавське господарство, молдавський боярин Томжа, сподіваючись собі ласки од турецького султана, вдав з себе спільника Вишневецького, а коли той з невеликою купкою запорозької старшини та польської шляхти одрізнився од свого війська і йшов біля війська Томжі, той захопив Вишневецького з усією старшиною у бранці і мерщій послав у подарунок султанові.

Довідавшись про ту пригоду, запорожці кинулися на військо Томжі, та. побачивши, що догнати й визволити з неволі славного товариша Байду було вже неможливо, мусили, сумуючи, повернутися на Україну.

Діставши до рук свого завзятого ворога, турецький султан скарав його лютою смертю: Байду скинули з башти на залізні гаки, і він, зачепившись за один гак ребром, кілька днів висів та мучився. У народних згадках Вишневецький назавжди лишився не князем, а добрим товаришем січовим, завзятим Байдою, і народ оспівав його смерть так:

Життя Байди Вишневецького та його походи й боротьба з бусурманами лишили по собі чималий слід на Україні й на Запорожжі. Він одсунув татарські кочовища од Дніпра на схід та захід і тим полегшив становище запорозького козацтва і зносини його з Україною. Про запорожців як про побідників татар пішла чутка по всіх сусідніх землях, і сусідні державці почали рахуватися з ними, як з визначною військовою силою, яку бажано мати на своєму боці. Козацтво й само підвищилося у своїх очах, на Україні ж почали прославляти козаків як оборонців народного життя, і замість невольницьких плачів та жалів на татарську руїну по Україні почали лунати вже й бадьорі пісні про козаків-побідників, як-от пісня про козака Голоту:

І

ІІ

III

IV

V