Читать бесплатно онлайн книгу Червона кулька
Владомир Кукка
ЧЕРВОНА КУЛЬКА
Не типова детективно-філософська історія
(повість)
Телефон — вже давно став невід’ємною частиною сучасної людини. З телефоном — всюди. Мати при собі телефон і не залишати його ніде — це укорінена звичка, шаблон сучасного життя.
Намагаючись зрозуміти себе й виявити свої життєві цілі, дві дівчини зацікавлюються не типовими, але подібними випадками — коли тотемність телефону ставиться під сумнів.
Історія, яка має лише детективний фон, і насправді — розповідає про переживання та думки молоді, про реалії життя та про боротьбу із шаблонністю.
Передмова
Світ змінився. Люди змінилися. Тривожно жити. Несправедливість. Підлість. Ненависть. Прагнення до грошей та матеріальної вигоди. Постійний стрес. Рутинна робота. Люди забули як це — просто жити.
Негатив куди не глянь. Все погано. Кожен бачить підставу в усьому. Хтось скаже: «Це тому, що зараз складніше жити стало, світ глобалізувався, війни та конфлікти, прірва між бідністю та багатством…». Але так було завжди. Така природа людини — мати свою думку. Мати переконання у правдивості своїх поглядів, їх істинності.
Кожен з нас, з людей, намагається створити навколо себе той світ, який самі ж й «намалювали» у себе в голові. Ми прагнемо досягти великої кількості матеріальних цілей. Це прагнення, нажаль, передається від покоління до покоління… Люди у гонінням за чим не будь — кар’єрою, багатством, мандрівками, розвагами — повністю втрачають істинне покликання — просто жити. І коли певна людина відмовляється від цього «курсу», її вважають дивною. Правильно це? Нормально це? А де написані правила життя, хто поясне?
Епізод 1
Сонце ще не гріло. Так завжди буває, наче вже й дні стали яснішими, наче й сонце сяє, і здається що справжнє тепло вже близько, вже на кінчиках пальців… Проте проходить день за днем, а пуховик все ще висить на крючку біля вхідних дверей. І ти вже так хочеш цього тепла, що всі думки уже направлені на це. І з кожним днем ти все більше перегораєш…
— Альвіно! Ти скоро там? Нам на одинадцяту сьогодні, не хочеться запізнитися знову.
— Дарись, ну чого ти…? Ти справді думаєш, що комусь потрібно, що ти була на всіх парах? Та вони там тільки раді. За п’ять років мала б уже зрозуміти, що їм треба.
— Та знаю я, знаю… Але я не хочу половину того, що зароблю — віддати тим…, більше того — ще й за те, що я й так знаю. Але ж ні, потрібно бути присутнім… от скажи, ну навіщо мені розповідати те, що я можу прочитати в себе в телефоні за десять хвилин, довгих і нудних три години, роблячи при цьому дуже розумне обличчя, а?
— Ти думаєш хтось про це задумувався колись, ну може ти й ще такі самі — і все. Всім байдуже. Абсолютно. Для одних робота є, непильна. Для других, місце — де можна за триста баксів відчути себе розумним і потрібним. Виконати завдання батьків та знайти ідентичних напарників на все життя. От і все. Блін, як вже задовбав цей кран, ну чому знову… Ти не переглядала там, може з’явилось щось нове?
— Ні, не дивилась. Та тільки ж вчора зранку дивились, навряд. Нехай, прийдемо, на парі вже гляну. Хоч щось цікаве.
Вийшовши із під’їзду, відразу можна було відчути. Ось воно. Вже близько, вже майже тут. Асфальтовані доріжки вже були просохлими, і лише тріщини, на які з дитинства знаєш, що краще не наступати, а то все може бути, давали зрозуміти, що ще вчора тут лежав сніг.
Працівник комун сервісу трудився ще з шостої ранку, роботу можна було помітити. І листя згребене. І сміття з урн вже в пакетах стояло. Але ж люди… Деколи здається, що всі ці «модні персонажі», на елітних авто — лише актори, яких запросили зіграти «достойний прошарок суспільства». Адже просто не вкладається в голові, як можна було заробити на таке авто, і при цьому стаканчик із під кави кидати собі під ноги. Тут або украв, або дали покататися. Іншого не дано. Але ж більшість таких. Ну чому так? Невже складно, невже не можливо…
Думки та запитання які були у голові Дарислави завжди наводили її на певний висновок про конкретну ситуацію чи стан речей загалом. Рюкзак за плечима, з брілком у вигляді окастого єнота, в якому лежали не тільки декілька зошитів та одна ручка, яка вже пережила не один семестр, але й цілком дівчачі речі. Був там зонт, на всяк випадок, перчатки зимові ще досі робили вагу, ну і звісно записник, з німецькою овчаркою у капелюсі Холмса, по традиції був у крайньому відсіку. Чи то страх, що телефон і все електронне не надійне, чи просто звичка ще зі школи залишилася… але всі головні і важливі факти, можна були знайти у ньому.
У найменшому внутрішньому кармані лежала проста, іграшкова кулька. Пластикова, червоного кольору.
Разом з думками про сміття, уже не один місяць в голові звучала фраза — «що далі»? Разом із теплом і весною — наближався кінець високо ефективному навчанню. Протягом всього навчання не давало покою — все ж рішення батьків, чи те, що треба для щастя? Багаторазові прояви розчарування, викликані спілкуванням із «спеціалістами викладацького корпусу», абсолютно безрезультатні стажування у одному із райвідділів… все це говорило, що ні, не те що треба, зовсім. Ну неможливо працювати, коли майже всім на все байдуже, коли відсутні будь-які принципи. А хвилює — лише матеріальна складова. Заплатили, прийшли на картку? Фух, ну от і добре. Страх жити саме так — не давав покою. Але ж чому не кинула відразу? Наче й смілива, й з характером… можливо все ж є щось, що не відпускає, що зачаровує…
Альвіна йшла поруч. Чорна сумочка, котра майже заважала йти, висячи з боку на плечі, видавала ледь чутний скрипіт… Хоч волосся на голові було коротким, все ж вона сміливо крокувала без шапки. Не діло, в такій порі досі тягати шматок тканини на голові.
Думала про квартиру. Кран не давав покою. Перебратися на нову? І що зміниться? От так з квартири на квартиру… здається, що все, перебралися, — зараз піде, зараз попре життя. О, та тут і супермаркет ближче, ну от, вже перші хороші новини. Ходиш… та що там — першу неділю літаєш просто. Все по новому, все незвичне. Але це ж такий кайф. Купа сподівань. А чому так? Які сподівання, і з якого дива…
І чому взагалі люди видумали — що треба обов’язково кудись їхати, щось змінювати… може б жили на одному місці, і бід би не знали. Але ні, точно ні. В голові промайнуло — це ж до біса страшно. Жити, і не знати, і не хотіти дізнатися — а як воно — по іншому. І може суть не в тому, що повинно щось змінитися матеріально. Істинна, напевно, в тому — що сам факт змін — породжує мотивацію, бажання… хто знає. Думки все більше занурювалися у глибину.
— Слухай, Аль, ти будеш до кінця року працювати, чи все ж підеш подавати документи на стажиста у райвідділок?
— Не знаю, Дарись… Були такі думки, але вони швидко проходять. От зранку прокидаюсь, і відразу — ну і що, воно потрібно мені… сиділи і перекладати папери з купи на купу.
— Та да, ото ж і я про це. Хоча хтось говорив, що у стажистів все ж буває цікава робота. Ну типу, щоб побігали, побачили, як воно… але ж знову таки, результати нікого не хвилюють. Так, аби видимість була. Це, звісно, не те.
— Ну знаєш, для переважної більшості це якраз те. Сидиш, лимон з чашки чаю намагаєшся ложкою виловити… романтика.
— Хах, це точно. І з розумним обличчям вислуховуєш бабушок…
— Якщо так, то краще вже й надалі телефони впарювати. Гроші такі ж, але хоч нерви ціліші…
Тролейбуса ще не було. Оманливість сонця і тепла — відбивалися на ногах, які відчували ще зиму. На зупинці стояло ще декілька персонажів. Видно було одне. Всі їдуть, бо треба. Треба — і все. Не більше і не менше. Ця ж ситуація — і в тролейбусі. Молоді, старші — всі. Але дивно те, що не тільки явно проглядається закам’яніла звичка — до рутини, а й певна гордість та оманливий спокій. І чому? Невже той факт, що ти рухаєшся у одному стаді, інколи відстаєш, а деколи й випереджаєш — має такий вплив? Ну, виходить, що так. Погано це чи добре? Дарислава в цій ситуації не могла дати однозначну оцінку. Адже й сама закінчувала останній курс — бо так треба. А як же по іншому? Просто от так взяти і кинути? Не зрозуміють же. Потім доводь, що було у тебе в голові, навіщо… Більше того, знайдуться ті, що побачать в цьому зухвальство, і все таке інше. Хоча… а хто вони такі? Ну і нехай.
Альвіна свою нелюбов до нещирого спілкування не приховувала. Зустріч однокурсників перед парами. Вистачало слова «Привіт». Не могла вона терпіти короткі та безглузді розмови. Кращого ніж просто постояти біля вікна чи посидіти за партою, дивлячись у вікно — не придумати.
Ніколи не зрозуміти того — навіщо? Ну не хочеш спілкуватися — не спілкуйся. Ну не маєш чого сказати — просто мовчи. Невже це складно?
Але проблема в іншому. Хто ж захоче бути білою вороною… от так люди й існують, постійно граючи роль доброзичливих та привітних персон.
З такими думками Альвіна часто могла прожити не одну пару. Нічого цікавого. Абсолютно без втрат для «процесу навчання».
Терпіти весь цей цирк її спонукало бажання все ж в майбутньому, хоча б спробувати свої сили у ролі слідчого. І не могли вплинути на це бажання всі ті негативні факти та гниле середовище існування людей цієї професії…
Ще в дитинстві вона хотіла у всьому бачити зрозумілість. Якщо щось не могла збагнути — все робила для того, щоб це змінити… дивлячись мультик обов’язково мала наперед здогадатися, що трапиться далі. Упертість разом з абсолютною прагматичністю — давали результат. Щоб не робила — завжди дотримувалася лінії: «Знаєш, що не вийде щось — і не починай, не знаєш, що сказати — краще мовчи». Адже самообман та награність почуттів — це, вважала, найгіршими речами.
На відміну від Альвіни, Дарислава не могла просто відмовитися від будь-чого тільки тому, що була переконана, що не по силі їй… завжди намагалася підтримати розмову, навіть коли в середині закіпало. Проте, ловила кайф саме від того, що намагалася, що спробувала… а результат… За цей кайф готова була платити часом і нервами.
Суть характеру та звички — причини успішного навчання. І розуміння того, що це практичного нічого не дасть… той кайф не полишав її. А як можна позбавляти себе того, що так тобі подобається?
З часом почала вбачати, що не завжди слід бути на першому місці. Адже подібне прагнення, яке було вироблено у неї протягом життя, починало все більше заважати… Справ ставало все більше, обов’язків аналогічно. Розуміння того, що не має сенсу в цьому, поступово приходило. І задоволення від кайфу, того самого, ставало все менше і менше.
Бажання стати слідчим — з’явилося само собою, сумнівів не було. Адже щось тягнуло… але спостерігаючи за тим, що собою представляла ця професія в реальному житті — цинічність, вироблення байдужості… і все частіше з’являвся страх того, що може це те ж саме? Знову «забіг» за кайфом, і результат неважливий…
Дві пари пройшли швидко. Все, що повторюється часто, до чого ти звикаєш, починає минати все швидше.
Вдихнувши свіжого повітря можна було спокійно чекати трамвая. В обідню пору потенційних пасажирів було чимало. Дивлячись на декого, важко було повірити, що чекали саме трамваю. А дехто щиро радів і був переконаний, що нижча вартість проїзду це те, що допоможе вижити… може так і було, і є.
Чоловік, років сімдесяти п’яти чекав надшвидкого та сучасного транспорту тримаючи у одній руці білий пакет із супермаркету, в якому було щось габаритне та крихке. В іншій руці — були рибацькі вудки, скручені та обмотані тканиною, темно зеленого кольору. За плечима — старий та засмальцьований рюкзак, в якому, таке враження, були зібрані всі речі цього чоловіка. Одяг був охайним, але разом з тим — далеко не екстра класу.
Зрозуміло, що чоловік тримав курс до ріки, але Дарислава не могла збагнути одного — чому ця людина живе от так? Просто, не вибагливо… Звичка? Але ж як щодо впевненості у завтрашньому дні… Вона розуміла, що не всі люди можуть жити однаково. Життя у кожної людини своє, складається по різному. Хто ж знає, що було у цього чоловіка, хто він взагалі? А головне — таких же як він, багато. В будь-якому разі, він намагався, можливо щось не вийшло, не пощастило… хто знає…
Дарислава, зайшовши у трамвай слідом за цим дідусем, дістала кошти, і так захотілося… промовила:
— Я заплачу за вас, проходьте.
Чоловік кинувши погляд на дівчину, легко посміхнувшись, промовив без будь-якого здивування чи роздратованості:
— Все чудово, не треба.
Дарислава усміхнулась, подумавши про себе, що гордість, інколи зайва.
Трамвай рушив, і вона, дивлячись у вікно та слухаючи у вакуумних навушниках інді-фолк, намагалася вловити ту саму мотивацію на послідуючий робочий день. Мотивація була потрібна, адже важко витримати потік людей, для яких вибір подарункової упаковки — це цілий ритуал, на який обов’язково потрібно витратити не менше тридцяти хвилин.
Альвіна полюбляла аналізувати пасажирів. Просто так. Дивишся на всіх і як на ладоні — різні історії.
Суровий погляд. Явна та безпідставна ненависть до всіх… Чому таких людей більшість? Хто ці люди? Типове пояснення — важке дитинство, якщо чесно — просто «не катить». Коли було те дитинство… тут не пам’ятаєш емоцій минулорічної давності, лише окремі фото в голові, а вони дитинство… Тяжко зараз жити? І чому це навпаки не мотивує? Ну не вийшло щось, або знаєш що не вийде — то чому робиш це, або чому не спробуєш щось інше…? Питання без відповіді, яких стає все більше і більше.
А ці розмови? Коли чуєш як людина говорить таким тоном, що ніби вона все на світі знає. Як керувати, як заробляти, як жити… Якщо дійсно так, то чому ти намагаєшся цьому вчити незнайомих людей у трамваї? Щось тут не так. Альвіна, бачачи таких персонажів, ні на мить не сумнівалася — перед нею типовий експерт із життєвого права. От є цивільне право, кримінальне, адміністративне — вивчала, знає. А це — життєве. Проте проблема в тому — що воно апріорі — псевдо право. Адже коли чуєш: «Ох, ну що вони собі думають, ну так же не правильно», або «Люди як люди живуть, правильно, а ти…» — просто хочеться підійти і запитати: «А де написано, це ваше «правильно», хто це визначив правильність чи неправильність дій». Правильно, бо так живе твій друг, брат, сусід…? Це вже не право, не закон. Це прецедент. А прецедентів може бути скільки завгодно. Абсурд.
Торговий центр був трьох поверховим. Знаходився прямо на зупинці трамваю. Народу завжди багато. Бідність, погано жити… а дивишся, і бачиш цих нещасних з пакетами непотребу. А тих кому дійсно важко, тих не почуєш. Цих же персон і чути, і видно…
На першому поверсі два ювелірні салони. Тут тобі і золото — одні здали останнє кільце, бо в дитини ноги промокають, а інші — купили вже десяте — бо в дитини ще мізинець лівий залишився… тут і срібло.
Чай. Кава. Випічка. Все що забажаєш. Продуктовий супермаркет, де люди полюють на червоні цінники. Книжкова крамничка. Як не дивно — працює, навіть черга буває. Але ж більшість і тут — у погоні за правильним життям. Цей читає, ця щось дочитує… але ж я не хо… ні треба, щось загуглити, знайти трендову писанину і собі взятися за діло. А то ж не правильно це якось.
Біля невеликого віконця з водою, була черга. Спортсмени. З третього поверху — з тренажерного залу. Історія аналогічна. В кого усмішка на обличчі, задоволення від добре проведеного часу, за приємною справою. А хто — ледве вижив, але ж як по іншому — так треба, так правильно, а то ще чого подумають…
Піднявшись на другий поверх, Дарислава першою зайшла у невеликий відділ біжутерії та подарункових упаковок. Привіталась з колегою. По переду було вісім годин нудної та одноманітної роботи. Але ж і жити якось треба… от тобі і живи як всі, бо правильно так… напевно.
Альвіна, перекинувшись словами з Дариславою, забігла до сусіднього торгового відділу — побутової техніки та електроніки. Полюбляла у роботі тільки те, що не потрібно було сидіти на одному місці… хоча за робочу зміну так находиться, що третій поверх просто зайвий, не для неї, сто відсотків.
Надівши бейджика, Альвіна без ентузіазму прийнявши робочий пост, почала виглядати чергову жертву, якій потрібно було придбати телефон. Не любила банально впарювати товар, не витрачала на це час. Уміла майже відразу зрозуміти — купить чи ні. Одне, два слова і все. Гуляй.
Черговий клієнт задоволено взявши подарункову упаковку покинув відділ. Як і завжди людина була задоволеною. Завжди це дивувало. Інколи, Дарислава не могла просто осягнути — звідки береться подібне задоволення та позитив у людей? Ну добре, ну купив ти, напевно який не будь подарунок, ну захотів придбати ще й яскраву обгортку… невже це дійсно може так радувати? Цю радість видно за кілометр. Вміють люди так. З одного боку проблеми, негаразди, а з іншого — засіло в голові — порадувати близьку людину — і все — і добре.
Подібне вміння відволікатися від проблем — завжди зачаровувало Дариславу, це те, чого так хотілося навчатися…
Колега Дарислави — жінка старшого віку. Добре зналася на всіх нюансах біжутерії, на автоматі могла запакувати будь-який подарунок. Головне — відношення до роботи. Працювала — з дев’ятої ранку до шостої вечора. Приходила — мінімум за пів години до відкриття. Все поправить, придасть товарного вигляду. І так вже чимало років.
Дивлячись на колегу, Дарислава бувало задавалась питанням — звичка? Чи дійсно кайф? Зарплатня не дотягує до середньої. Часто — клієнти такі, що будь-кого із себе можуть вивести… Що тримає цю жінку тут, на саме цій роботі?
Так, з одного боку — робота як робота. Прийшов, посидів, продав. Але ж з дня в день… і роками. Бувало кидала фразу до неї: «Ох, одне і теж, вже так дістала ця робота…». Але жінка ніколи не відповідала аналогічними фразами. Підтримає. Запропонує взяти додатковий вихідний. Але ж сама то як? Складалося враження, що вона вже наскільки звикла, що просто думок подібних вже не сприймає щодо самої себе. Може й дійсно подобається, робота мрії там і все таке… хто ж знає.
Зробивши ще на парі декілька закладок, Дарислава почала більш детальніше вивчати варіанти. Було декілька пропозицій винайняти окрему кімнату у трикімнатній квартирі та двокімнатній. Бажання було одне — щось окреме. Дійсно окреме, хай і невелике.
Однокімнатна квартира. Чудові умови. Гарний ремонт. Не надто сучасний, але на фото все виглядало охайно і по домашньому. Були й меблі, й техніка. Заходь і живи. Але ж от місце розташування. До роботи далекувато. Тихий мікрорайон, куди їздила лише одна маршрутка, раз на пів години. При всьому бажанні, варіант довелося відкинути. Хотілося чогось жвавішого, в центрі подій.
Інший варіант однокімнатної був дещо гіршим за попередній. Ремонт якщо і був, то декілька десятків років тому. Були меблі, як прийнято називати — радянського розливу. Але все ж розміститися було де.
Настільна лампа, яка мала форму вуличного ліхтаря — стоячи на письмовому столику — на фото здалася Дариславі по особливому незвичайною та колоритною. Відразу ж зателефонувала. Відповів чоловічий голос. На слух — років сорок, не менше. На всі уточнюючі питання: «Дійсно є дві кроваті?», «Стіл письмовий справний?», «Кран у ванній робочий?» — лунали відповіді: «Угу».
— То ми можемо сьогодні під’їхати, глянути, у вас буде можливість десь о восьмій вечора?
— О шостій буде.
— Зачекайте, хвилин п'ятнадцять, я вам передзвоню.
Дарислава першочергово звернулася до колеги. Як і очікувалося — погодилася без проблем — попрацювати за неї до пізнього вечора. Взявши телефон — побігла до сусіднього відділу.
— Розумієш, потрібно їхати. Як на мене — варіант — топ. Все необхідне є. А головне — знаходиться буквально у трьох зупинках.
— То це на стоматології?
— Так, саме там. І меблі є. Як по ціні — то навіть дуже хороші. І кран працює.
— Хах, ну хоть це. Потрібно тільки перевірити. Бо буде як зараз. Все працювало, та тільки на фото.
— Ну власник сказав, що працює, що все як на фото.
— Мужик?
— Так, не дуже балакучий. Сказав, що о шостій тільки зможе. А я б така, щоб завтра вже й перебратися.
— Так, треба поїхати. В мене взагалі немає бажання місяць обирати. Добре, заходь по мене через годинку, я відпрошусь і поїдем.
Будинок був дев’ятиповерховим. Біля під’їздів досить чисто. Двірник і тут працює добре. До зупинки транспорту — буквально два будинки оминути, і в двори — все. Знали, що четвертий поверх. Але під’їзд невідомий. Зателефонували.
— Другий під’їзд, четвертий поверх, квартира тридцять дев’ять. Подзвоніть у дверний дзвінок.
— Добре, п’ять хвилин, — відповіла Дарислава.
З собою були гривні — завдаток. Підіймалися і говорили про досить таки чистий під’їзд. На другому поверсі — зустріли бабусю, років за вісімдесят. На вигляд охайна, звичайна городська бабуся. Вже минувши її, не привітавшись, Альвіна обернулася і вигукнула:
— Доброго вечора вам. Ви знаєте власника, який у тридцять дев’ятій квартирі живе?
— Доброго. Знаю, що дівчина знімає її, вітається як на роботу йде.
— То на певно вже не живе…
— Чому? Ви до неї?
— Та ні, ми до власника, напевно. Хочемо винайняти цю квартиру.
— А, до Сергія. То він зараз тут?
— Так, от йдемо переглянути квартиру.
— Це добра квартира, була я там, давно але була. І Сергій хороша людина, не обманить. Давно вже здає її, років шість десь…
— Добре. А в під’їзді що тут у вас, спокійно? — додала Дарислава.
— Так, все під моїм контролем, можете не перейматися, — злегка посміхнувшись відповідала бабуся.
— Дякуємо, — вже майже з третього поверху вигукнула Альвіна.
Дівчата не говорячи піднялися на четвертий поверх. Вхідні двері тридцять дев’ятої були досить таки новими, охайними. Номерок квартири був незвичним, оранжевого кольору, в стилі свічок, які вставляють у святковий торт на день народження.
Два рази натиснувши на дзвінок — почулася досить тиха мелодія. Звичайна. Стандартна. Буквально через секунд п’ять замок повернувся один раз і двері відчинив чоловік. На вигляд років сорок — сорок п’ять, на половину сивий. Волосся було незвично довгим як для такого чоловіка. Одягнутий у нічим не примітний одяг. Відразу запропонував пройти до головної кімнати, просив не роззуватися.
— Килими все одно я он, скрутив, лежать. Після минулої жительки трохи їх привів в порядок.
— А що, такі брудні були? — відразу запитала Альвіна.
— Та ні, просто завжди так роблю. Якщо вже пропоную комусь квартиру, то хочу щоб вона була охайною і чистою.
— Це добре! — дещо з усмішкою кинула Дарислава.
— Як я розумію, то ви це Дарислава, з якою ми домовлялися.
— Так, все вірно. А це моя подруга, про яку я також вам говорила — Альвіна.
— Дуже приємно познайомить, мене звати Сергій Михайлович.
— Навзаєм. А ви давно вже здаєте цю квартиру? — майже перебивши запитала Альвіна.
— Ну як сказати, вже років десь два з половиною.
— То виговорите, що стіл письмовий справний, так? — запитала Дарислава.
— Так, звісно. Він хоч і не новий, але надійний. Я його, так би мовити від реставрував, буквально три місяці тому. Якраз саме перед тим, як заселялася минула жителька.
— А чому ж вона так мало тут пожила, якщо тільки три місяці? — поцікавилася Альвіна.
— Ой, знаєте… дивна якась. Я проживаю взагалі у іншому місті. Гроші за квартиру, зазвичай, прошу перераховувати мені на картку. Бачив її буквально рази три-чотири. На вигляд наче нормальна. Але так раптово захотіла з’їхати. А головне… не знаю, що з її речами робити.
— В якому сенсі? — здивовано кинула Дарислава.
— Ну от там, на верхній поличці у шафі, я склав у три коробки — досить таки багато речей. Мені вони не потрібні. Досить таки особисті речі. От і лампа на столі, також її. А так там і одяг певний, косметика, і телефон…
— Що? Телефон? Ви серйозно? — вигукнула з неприхованим подивом Альвіна.
— Так, так. Телефон. Я навіть не знаю, може він просто зіпсований. Не чіпав його. Коли виїжджала, я був тут. Говорю їй: «А то, що за речі, зложені на столі», вона відповіла, що не потрібні їй, вона від’їжджає чи то закордон, чи куди там… і як я зрозумів їй не потрібні ті речі.
— Так може телефон просто випадково серед речей залишила? — запитала Дарислава.
— Ні, він лежав на самому верху, на одязі.
— Досить дивно, якось. Але може дійсно, несправний. — відповіла Альвіна.
— Так ви може краще заберете ті речі? — кинула Дарислава.
— А куди мені їх діти? Викинути я не захотів. Думаю, хто знає, може щось стане в нагоді новим жителям. А якщо вам не потрібно — то будь-ласка — викидайте. Мені просто не зручно його то все везти в автобусі. Ну давайте, я вам продемонструю ще інші кімнати. А то я поспішаю на автовокзал.
— Добре, давайте… — разом відповіли дівчата.
— Тут от ванна кімната, туалет, пральна машина. Сантехніка майже нова, два роки тому все замінив. Ніхто не жалівся.
— Ну так, не погано. — прокоментувала Альвіна.
— Тут невеликий коридорчик, а тут кухня. Також не велика, але зручна. Є плита, холодильник, шафи ну все що треба. Ну і балкон, правда не застіклю я його ніяк, але все ж одяг по сушити є де, в разі потреби.
— Так, це добре. А ви там як, договір вам треба підписувати чи просто так? — запитала Дарислава.
— Ні, оці всі договори мені ні до чого. Квартира моя, от в мене із собою всі документи на неї є. Є паспорт. На ваші гляну. Мені боятися нічого, звик вже так. Тим паче, бачте як воно — от дівчина пожила три місяці і все, з’їхала. І потім оце бігай, з тими договорами… а вам що він треба?
— Та в принципі також не треба. Ну я думаю, що ми напевно будемо заселятися, правда Дарись?
— Так, я думаю будемо.
— Ну от і добре.
Документи переглянули. Чоловіку дійсно було сорок три, майже сорок чотири роки. Одружений. Двоє дітей. Все в паспорті глянули. Альвіна зробила фото паспорту, документів, що підтверджують право власності на квартиру. Чоловік просто глянув на перші сторінки паспортів дівчат і все.
Записуючи номер картки, куди перераховувати суму кожного місяця, дівчата вже прощалися з чоловіком. Побіг на автовокзал. Ключі відразу лишив їм. З собою мав лише чорного пакета, який явно вже побачив життя. Ручки були пом’яті, скручені у дві тонесенькі трубочки.
— Ну знаєш, Аль, дивний він якийсь, все одно. Я б от так нікому не віддала ключі від квартири.
— Не знаю. Як на мене, роботяга якийсь. По любому отримав цю хату від матері або батька, які померли. От і здає.
— Роботяга?
— Так, ну ти бачила його взуття? Потерте, пошарпане… А одяг охайний, куртка непогана.
– І що для тебе це очевидно, що роботяга?
— Ну звісно. Економить на взутті. Типу куртку купив собі, все ж верхній одяг. А взуття… ну все одно скоро літо.
— Хах, ну напевно, може й так. А чула, що він сказав, що типу: «Два з половиною вже десь здаю», а бабка та сказала, що вже десь шість років.
— Ой, ну хто їх знає. Хтось з них явно не правий.
— Ха ха, круто, ти слідчий від Бога.
— Нууу так. П’ятий курс як ні як.
— А речі тієї дівахи? То взагалі щось таке, я так і не зрозуміла…
— Ну та залишила і залишила. Кофтину якусь та може телефон битий. Фіг з ним. Давай уже, замикай та пішли. Завтра переїдемо, все тут начистимо і буде шик.
— Добре, пішли.
Була сьома вечора. Замкнули квартиру. Нікого не було чути і видно. Спустилися на перший поверх. На цей раз ліфтом. Працює.
Недовга розмова з начальством. Треба переїхати, речі зібрати… все, дозвіл на завтрашній прогул — отримано.
Після того, пряма дорога до супермаркету. Треба все ж щось смачне. Все ж остання ніч на старій квартирі. Любили солодке.
Досить звичною справою вже стало помічати в супермаркетах персонажів різних типів. Альвіна завжди могла напряму підколоти деяких них. А їх було багато.
Стоїть і читає, і читає… поставив. Взяв сусідній товар. Читає. Варіант перший — загубив читацького, варіант два — абсолютно здорова і правильно живуща людина. Людина дощу. Рахує числа в голові моментально. Калорії, білки, вуглеводи…
Інший представник. Це взяв, і це взяв, і це взяв. Потім на касі з однією хлібиною та сирком. Або дуже заощадлива та економна, з неабиякою силою волі. Ну або тупо рахувати не вміє…
Ось воно. Ідуть. Не котять візок — тягнуть вже. Взяли все. Тупо все. Бо ми можемо. Бо ми такі.
— Повезло безхатькам, які обітають десь поряд, — дивлячись вдалечінь і проходячи мимо кинула Альвіна.
Взявши по йогурту, по шоколадці, а ще батончиків… На касі. Звичайна процедура. Задоволені, що квартира є. Промайнуло раптом — ось воно, «почуття щастя від придбаної подарункової упаковки» — подумала Дарислава, збираючи придбані товари у пакет, поки Альвіна шукала двадцять п’ять копійок, просто засунувши руку у сумочку. Не знайшла. Хоча були. Звичка.
Чи можна звикнути до квартири чи будинку за один рік? Щоб аж було жалісно кидати її? Однозначно так. По різному можна відноситися до житла. Хтось з юних років прагне і живе однією цілю — власний куток. Інші — абсолютно не задумуються — є де переночувати і добре. А як потрібно?
В часи, коли кордони лише на контурній карті нанесені, з’являється бажання взагалі не зупинятися до кінця. Їздити. Дивитися. Жити в світі.
Дорога від супермаркету до квартири не надто довга. Альвіна розмовляла по телефону. Батьки цікавилися молодим життям.
Дарислава мала думки про квартиру. Чи дійсно круто мати своє? Назавжди? От закінчив ти універ, пішов працювати. Рік, два, п’ять, десять… Копійка з’явилася — відразу думки — ну треба, вже то за тридцять — уже потрібно — це ж правильно буде… Знайшли — все договір купівлі-продажу у двох екземплярах. Радість, новосілля, купа гостей. Вітають, бажають щастя — здоров’я… Діти підростають. Ну от і все? Тридцять з хвостиком — а місію виконано? Хоча ні, стоять! А ще ж потрібно в Турцію з’їздить пару разків, а ще потом на верблюдах покататися, в інсту сторіси запилить — просто шикарно. От і все — тепер дійсно все. Є свій куток, все інше. Можна чекати смерті. Виходить, що саме її… страшно. Фу! Ну це точно маразм якийсь — зловила себе на думці Дарислава. А з іншої сторони — як це пояснити всім іншим — що я хочу ось так, просто. Улюблена справа. Улюблена людина. Світ навколо. І все… так ні ж… їм подавай — життя по чіткому стандарту, під лінієчку… Думки грузли й грузли, все глибше і глибше.
Зайшли. Продукти кинули на кухонці. Не в терпіли. Всі можливі сумки — на підлогу. Весь одяг — на килимах. Почалося.
— Ти дійсно думаєш, що тобі ото тих двох сумочок вистачить на твій одяг. Оптимістка!
— Дарись, ти ж знаєш. Я можу й в одну все запхати. Тим більше, тут потрібно розполовинити добре так. А то насобиралось…
— Ну от, давай як та мадам, тупо залишимо на столі — купу одягу і ще всякий мотлох.
— Хах, і то таке. От бачиш, вона раціонально вчинила. Вміють так люди, просто взяти і залишити. Не жаліючи. От я не можу так…
— Ну знаєш, дивлячись що залишати. От у мене є декілька речей, які б я залишила напевно. Але ж справа навіть не в тому, що тупо залишити речі і поїхати. Просто дивно це якось, хтось абсолютно сторонній буде порсатися у твоїх речах…
— Ну напевно так. Типу це твоє, особисте щось, і тут раптом от так просто залишити, щоб хтось його взяв… нерви потрібно мати хороші, напевно.
— Напевно.
Три години. О пів на першу ночі. Сумки стояли біля ліжок. Йогурт та столі. Цього разу — без жодних серіалів. Серіал показувало вікно. Сиділи переважно у тиші. Кожна згадувала щось своє — може й не надто важливе, але цінне для душі. Все ж таки рік…
Ранок. Ніч тягнулася довго для Дарислави. Чи то нерви, чи хто знає… але завжди перед будь-якою подією, будь-якого масштабу спала не дуже…
Більше того, проснулася — а в руці — вона, гладенька… червоний відблиск відкидала. Відразу трохи в піт кинуло… Ех, знову було. Добре, що хоч навчилась ось так жити… Намагалась відразу забути. З роками — це зробити було вже простіше.
Альвіна спала краще. Вирішили. Їдемо. Що ж тут ще думати? Тільки вперед. Можливо нерви сильніші, можливо просто вміння само переконання…
Не було бажання затягувати до вечора. О десятій ранку — вже почалися активні дії по всій території квартири. Будь-які дрібнички, розкидані за весь час мали або піти у сміття, або сумки. Далі ще «краще». Посуд… його ще ж і певним чином скласти слід, вкрутити. На всю квартиру — не приємний і гучний звук скотчу. Він як символ перемін. Проходить шість місяців, рік — і починає тебе ламати, крутити — дайте цього звуку і побільше! Залежність, однозначно. Але нормально, жити можна.
Здавалося б — ну що має змінитися, яким чином? Але в кожної були свої надії. Одна — сподівалася, що цей крок — допоможе скоріше визначитися з майбутнім. Адже сміливі кроки — породжують інші сміливі кроки. Сніжний ком. Тільки запусти його і — понеслось… Інша, Альвіна, хоч і до кінця навчання ще був час, все ж хотіла думати, що це початок чогось нового. По справжньому вільного і незалежного.
Все. Сумки біля під’їзду, на лавці. Одягнуті в легкі вітровки — може вже й дійсно воно. Пригріває, здається по справжньому. Ключі і взаємні подяки віддані. Хороші люди. І за квартплату — не надоїдали, і перевірок не влаштовували…
Коротка і очевидна мелодія. Вібрація досить таки відчутна. Рука миттю в карман. Вже ж чекають.
— Ну що там? Яка?
— Шевроле, сіра… 2467.
— Хоть вліземо ми туди?
— Та нууу, звісно! Що тут у нас. Меблів не маємо, а сумки…один одяг по суті.
— Адресу пам’ятаєш?
— Хах, недооцінюєш, уже все вивчила. Навіть телефон того дивного пам’ятаю.
— О, ну норм, поки що старість не подає явних знаків.
— Хах, та ну тебе… ти ж знаєш мене. Я себе у вісімдесят забуду як звати, а от всяку фігню буду пам’ятати.
— Вісімдесят? Хм, ти наче б то раніше не була такою оптимісткою? Воно тобі треба?
— Ну а чому б і ні? Упевнена, ми апріорі будемо іншими бабусями.
— Думаєш?
— Ну а що? Як мінімум, не сумуватимемо точно. Фебешка, інста, телега і все інше — сиди собі та свайпай.
— О, ну да. Мрія багатьох — просто нон стопом… Не знаю, все одно думаю якось багато чи що…
— В сенсі?
— Ну вісімдесят…
— А скільки — п’ятдесят, шістдесят?
— Та ну не знаю, просто подумай — що робити? Вже толком нікуди не поїдеш, справу ніяку велику не почнеш… та й страшно просто, тупо в режимі очікування.
— Оу, тебе щось понесло. Не схоже, не схоже. Йогурт наче свіжий був…
— Хах, та свіжий. О, сіра! 2467.
Влізло. Альвіна на передньому. Дарислава — відповідальна за крихкі речі — по заду. Двері захлопнули. Все. Як і не жили тут. Цей двір. Ці — такі близькі, але зовсім не знайомі люди… І дивна радість в середині. Зміни. Не важливо які, не важливо чому — просто зміни, а це значить — нові емоції.
Водій років п’ятдесяти, досвідчений, діловий. Простий, без зайвих запитань — чому, навіщо… І от — стереотип — таксист — балакучий і нав’язливий. Зовсім ні. Суть в іншому. Так, може поговорити, щось розповісти. Але тільки тому, що — зустрічає за день, за тиждень, за місяць — купу людей, вступає з ними в контакт, так би мовити. А політика, дороги, люди — це лише теми, не більше. Але які теми! Саме вони здатні швидко знайти спільну мову, і справа не в поглядах. Просто в кожного є що сказати, це щось загальне, не особисте. Думки різні, погляди різні, переконання… Але вже так склалося, що ці теми — близькі для всіх. От висловився — і легше. Звичайний наркотик — на який підсадили, але хтось відмовлявся, заперечував… мовчали.
Дарислава розглядала авто, і дивувалася — ну от що цікавого? От таких, з пакунками — десятки. А твоє діло — з кожним привітайся, довези…
— Вибачте, давно ви вже працюєте?
— А що, переймаєтесь, чи авто вмію водити? — не обертаючись, з легкою посмішкою відповів.
— Хах, та ні. Просто цікаво — чи так подобається, чи просто ще часу багато не пройшло?
— А, зрозумів. Чому працюю. Ну знаєте, з роками переконання, що робота має бути цікавою і все таке інше, якось проходить… притупляється. Заплатили — добре. І так з місяця в місяць. Не скажу, що мріяв про це колись, але тож таке, амбіції, високі цілі…
— Що не вийшло? — кинула Альвіна.
— Та хто знає… так до кінця й не скажеш, а що саме хотілось то. Дещо зробив, де чого досяг… і все, що далі? От їхав якось тут, на вашому місці, чоловік, ну такий уже, років за сімдесят. Щось ми там розмовляли… про пенсію, старість. А він видав: «Знаєш, а нічого не зміниться, коли станеш таким же старим. Просто коли молодий, думаєш, що живеш от для цього, ні — для цього… і так далі. А потім з часом розумієш, що вся ця діяльність, робота, заробітки — насправді мають одну просту ціль. Але люди за роки існування, виправдовуючи свою діяльність — почали вживати — ось це до душі, а це мене мотивує… хоча все це театр.»
— Театр?
— Ну так, ти просто граєш ролі. І, знову ж таки, він закінчив, що: «В старості, ти просто закінчуєш з цим театром, і просто живеш».
– І що ви? Ще граєте?
— Та граю. Але вже так, не прагнучи зіграти головну…
— Хах, складне порівняння. Ким був цей чоловік?
— Не знаю, не цікавився. А яка різниця. Головне те, що діло промовив. Тому, всіх цих думок, що типу — це не цікаво, а ось те — нудно… в мене вже немає. Просто виконує функцію.
– І думаєте це всі так?
— А хто їх знає. Думаю суть так ж. Пояснення різні. Але то вже для старих. Вам то що? Ще молоді.
— А різниця є? Все одно ж — театр.
— Але й бажання є. Якщо вже про театр… кожен має зіграти свою роль. От і все. Так, ось цей будинок, так?
— Ні, от зразу за ним, там заїзд з іншого боку в двір.
Все. Дома. Два ліжка в головній кімнаті, хоч і не виглядали по сучасному — все ж мали охайний вигляд. Були дещо різні. Дарислава відразу — на більшу. Любила простір. Стіл стояв прямо перед вікном. Альвіна — не зовсім стандарт. Що зауважила відразу Дарислава, адже тепер він стояв чітко по центру кімнати.
— Аль, ти думаєш не заважатиме?
— Та ні, незвично. І в цьому щось є.
— Та ні, я не проти. Тим більше простір до вікна є.
— Ага. Дивно. Наче навпаки мало бути.
— В сенсі?
— Ну місця менше стати. А воно навіть більше.
Лампу вирішили залишити. І вигляд не звичайний. І корисною може бути. Два стільця, одне з кухні. Все. Шикарно. І серіали тут, і конспекти і прийом їжі.
Навіть не намагалися двигати щось кардинально. Навіщо? Ну стоїть шкаф, ліжка — добре й так.
Віник, швабра і чотири години. Чисто. Охайно. Вже свій запах кругом. Все. Справились.
Так завжди. Ну ось, вже зараз буде тепло. Ні? Ну добре, от вже з наступного тижня — точно. Та як це — ні? Ну в цьому ж місяці то вже просто зобов’язано бути теплу… а тоді — раз — і все, плюс тридцять і вже нічого не хочеться.
Відбувався захист. Без особливого ентузіазму. Всі одягнені, більш менш, у щось офіційне. Скатертину заслали. Дві пляшки газованки. Квіти. Інструкцію виконано. Її офіційну частину. Неофіційна частина — стояла у двох пакетах. Замовлення було не надто скромне, але виконали. Хтось мав надію — що це допоможе, хтось радів, що в останній раз займався незрозумілою благодійністю. Цей день — це як перший день, більше п’яти років тому. Скільки людей — тільки тоді можна було побачити. А дехто і дійсно тільки тоді і зараз був в універі. Справи.
А й справді, розумні люди. Дарислава знову поринала у думки, поки всі інші були у передчутті фінальної миті. От ходив ти, старався — допомогло, так. Як саме? Ну самодисципліна, самомотивація, самоконтроль… все «само» виходить… Ці навики натренеровано, знадобиться у житті, сто відсотків. Але ж що там з рівнем знань, а?
І що, всі оці персонажі — готові спеціалісти? Серйозно? Альвіна аналізувала. Споглядаючи обличчя людей, абсолютно чужих і незнайомих, вбачала різні ситуації. Ставлення до життя. Переконання. Відданість роботі або мрії… все було. Особливо радувала око щира, нічим не прикрита радість від першого знайомства з дипломною роботою. Ось вони отримають той самий завітний аркуш, на якому віддруковано назву теми, текст виступу… і це не награне здивування, захопленість… що може бути краще. Ось воно, місце і люди, які можуть, а головне, бажають дарувати молодим людям подібні емоції. От вже через мить. Впевнена дикція, впевнений погляд. Зроблено.
Дарислава споглядала все це, як виставу. Ні! Яка вистава? Коли дивишся виставу — ти отримуєш естетичне задоволення від гри акторів, з певним сюжетом… а тут… скоріше цирк. Так, так — цирк. Вона деколи просто ледве стримувала сміх, від абсурдності і невмілої награності… Представляла, що було б круто, якщо б між виступами і читанням незрозумілого тексту виступаючими, на одноколісному велосипеді виїжджали б клоуни… це б якісно підкреслювало атмосферу.
Ну ось і все. Магістри. Офіційно. Той самий папірець — в руках. Радості скільки, що страшно. Ще рік тому говорили, як будуть гучно відмічати. Планували місце. Обійшлося все привітанням на словах та годинними посиденьками у недалекому, у всіх розуміннях, культурному місці відпочинку. Ворота відчинені. Бери і йди. А куди?
Перший тиждень після захисту — всі думки — потрібно вже діяти. Все ж готові спеціалісти. Але абсолютного переконання не було у жодної. З одного боку — відчути себе повноцінною, безтурботно ходити на роботу… Так це і зараз є, що ж зміниться? По спеціальності? А сенс, якщо окрім душевного бажання і наївної романтики, там обов’язково отримаєш купу банальної, гнилої рутини… людей, які вже закінчують свої ролі в театрі. Але ж мрія все одно є, саме та романтична? І як же бути з тим, що кожен має відіграти свою роль?
Були знайомі у дівчат у місцевому райвідділі. Домовились через три місяці — зустрінуться, поговорять. Має бути певний добір нових кадрів… Має допомогти у виборі. Подивляться на все із середини. А зараз — просто все зважити залишається.
Понеділок. Потрібно збиратися на роботу. Але треба ще ж встати. От чому зранку, саме зранку, в голову лізуть думки. Три місяці. Багато часу. Все вирішиться. Але ж чому там вирішуватися… романтика може швидко закінчитися. Тиждень, місяць… а потім що? І скільки ще потрібно цієї бюрократії витримати… документи підготуй, співбесіди, розмови… а хочеться відразу, спробувати і зрозуміти суть. Підходить воно чи ні? Дарислава, як завжди себе примусила. Встала.
Альвіна вже на кухні. Готує сніданок. Не було подібних думок? Були. Але вміла їх відразу з голови. Звикла так.
— Ну що там у вас, як нова модель, продається?
— Ти знаєш, мене це дивує.
— Чому?
— Ну і предзамовлень було багато, і от зараз — біжать і біжать. Де вони беруть?
— Ох, та де де… ну в кого своя справа, а таких зараз вдосталь. Хто рік не їв нічого нормального. Ну і так далі… людина хоче — людина отримає.
— Хах, напевно так. Але який сенс? Завтра нове з’явиться, і що, — знову жити мрією про нього?
— Ну а про що ще мріяти? Знаєш, думаю, що коли у людини відсутня загальна мрія, душевна там… то вона й намагається жити мріями про всяке лахміття…
— Людина не може без мрії?
— Потрібно вже збиратися.
Початок тижня. Не торговий день. Хто хотів, вчора закупився. А сьогодні — робота… тяжкий день. Випадкові покупці або персонажі, яким все просто цікаво… шатаються між рядами, вдивляються в мультиварки та пилососи. Альвіна змінювала цінники. Знову. По черзі. Може все таки папірці на столі перебирати та лимон з чашки виловлювати? Десь промайнуло в голові.
Двоє колег розмовляли. Антон мав дві освіти. Особливо пишався економічною. Виходило, в універі, до трупи цирку не був записаний… Маша студентка. Другий курс. Сама з села. Звикла працювати, тому з першого курсу і вешталася тут. Копійка.
— На тому тижні, прийшов один, типу йому телефон потрібно, як він виразився «ну там… оце… для цих — меседжерів» — кинула до Антона Маша.
— Старий?
— Ну років сорок. Для мене так.
— Хах, ну та як сказати.
— Ой, ну так, от тут можу погодитися. Так як він попросив таке щось, прилічне. Я йому он той, за чотири… а він такий типу «Це найдорожче?».
— О, все зрозуміло — іронічно Антон.
— Хах, так. Ну я типу та ні, ось, за сімнадцять є. І він такий: «О, ну пойдьот. Давайте». От люди, навіщо воно йому? Як він навіть його не зміг самостійно ввімкнути…
— Ну ти знаєш, люди різні бувають. От буквально позавчора, в мене куми квартиру нову винайняли. І типу такі прийшли дивитися — а хазяїн їм — ну от все є, хороший ремонт, нові меблі… а ще там он в шафі — минула жителька речі залишила — одяг там, і телефон навіть, прикидуєш?
Альвіна на декілька секунд — зависла. Слухаючи на фоні їх розмову — не очікувала почути, досить таки знайому історію. І відразу думки — о, а ми ж навіть і не дивилися в ті коробки, що в нашій шафі…
— Антон, що дійсно телефон залишила? — гучно кинула Альвіна.
— Так, я ж кажу. Тупо там всякий мотлох, одяг деякий, книжки… і телефон.
— Справний?
— Та наче, вони його вже виставили, може пару штук зрублять. Хазяїн все одно сказав, що йому не потрібно, а минула жителька цілеспрямовано залишила…
— А чому вона так?
— Та я не знаю. Я просто от за те, що люди телефони просто залишають, вже повністю втратили орієнтацію…
— Так, так… можливо. Чуєш, будь-ласка, набери своїх кумів — нехай поки, що не продають!
— А що, взяти хочеш?
— Та он Дарислава хотіла… в неї там щось той… короче, давай, дзвони. А я зараз…
Альвіна в
...