Читать бесплатно онлайн книгу автора Вона
Марина Кичка
Вона
Вісімнадцятирічна дівчина Марі наділена неймовірними здібностями. Вона бачить надприродне, і тих з них, що порушують правила світового балансу, вона знищує. Покинувши свій дім вона переїздить з місця на місце слідуючи за снами, що ведуть її. Батьки її зрадили і стали чужими людьми. Тільки вірні друзі Анна та Андрій не залишили її на самоті і навіть на відстані допомагають подрузі. Одного дня вона зустрічає чоловіка на ім’я Тарас. Він молодий, красивий і багатий. Та все це не має значення, адже давня угода з демоном, прирекла Тараса на смерть і він за будь-що має отримати підтримку Марі. Вона погоджується на пропозицію та стає мешканкою Тарасового будинку. Не зважаючи на все, що відбувається з Марі і Тарасом, між ними виникає симпатія. Вона знаходить нову сім’ю в особі Тараса й Назара, найріднішої для Тараса людини. Та якби сильно Марі не прагнула врятувати Тараса, чи виявиться вона сильнішою за демона?
Розділ 1
Небажана зустріч
Віяв прохолодний, спокійний вітер. Навколо вирувало життя і день був у самому розпалі. У такий час всі або по роботах, або вдома займаються якимись справами. Усе навколо було звичайним і буденним. Звичайна вулиця, звичайні будинки, звичайно мало людей. Звиклий незнайомий пейзаж перед очима. НЕ ЗНАЙОМИЙ ДЛЯ НЕЇ. Це було передмістя одного з чергових містечок, назви яких Марі навіть не запам’ятовувала, а навіщо, адже завтра буде все по-іншому: інше місто, інші справи… Ідучи по вулиці, можна було думати про що завгодно, тільки не про те, про що думала Марі. Вона пробігала поглядом по кожному будинку, паркану, реагувала на кожен найменший звук. Вона вдивлялась в кожну деталь.
Висока, довге русяве волосся, виразні риси обличчя, спокійне, ритмічне дихання. ЇЇ карі ОЧІ ВИПРОМІНЮВАЛИ НЕЙМОВІРНУ СИЛУ. Теплий літній вітер грався з її волоссям, через те Марі на ходу зібрала його в жмуток. Від повік падала тінь на її обличчя і тим самим робило його загадковим. Навіть неозброєним оком видно, що її тіло було в прекрасній формі. Можливо, занадто тендітне для її зросту, але сильне. У цьому була і її перевага, і водночас її недолік. Адже вона завжди виділялась серед натовпу. Неможливо було її не помітити, а як вже помічали, то одразу розуміли — вона не з цих країв. І зараз це заважало їй як ніколи. Хоча ішла вона поспіхом, було видно в її ході яскраву жіночну граціозність. Вона щойно поговорила по телефону і не встигла сховати його в кишеню. По тому, як напружилось її обличчя те, що вона почула по телефону зовсім її не обрадувало.
Машина. Тільки цього їй не вистачало! Вона помітила її уже давно. Марі не звикла щоб по неї приїжджали на машині та ще й посеред білого дня. Їй здавалось, що її вже перестали шукати. Чи в крайньому випадку вона на це дуже сподівалась. Та й вона не могла б подумати, що за нею приїхали б на такій машині, навіть якби знайшли. Отже, це явно був хтось інший. А це означало лише одне — нові проблеми. Як не дивно з машини вийшло двоє кремезних чоловіків в костюмах, її це не злякало, а лише роздратувало ще більше. Крім того, що з нею відбувалось їй не вистачало для повного щастя тільки цих двох мужиків, які без сумніву лише виконують чийсь наказ.
«Що їм потрібно? Не з такими я звикла мати справу», — вона іронічно посміхнулась, але ця посмішка відразу зникла. Вона прискорила ходу, але було вже пізно, до неї наблизилися двоє, а машина перекрила дорогу.
— Вас хочуть бачити.
— У мене на сьогодні не заплановано зустрічі, — Марі іронічно посміхнулась і глянула на своїх співрозмовників.
— Усе ж ви мусите з нами поїхати.
— Я нічого вам не винна.
— Нам доведеться попросити вас іншим способом.
— Ей, хлопці, давайте без жартів, — вони починали виводити Марі з себе. Такі вже вони були беземоційні. Хіба так можна? Так стає геть нудно).
Усе продумано, вона вже знала що з ними робити. Нові тренування були дуже ефективними, тому їй нічого не вартувало справитись із ними, навіть не зважаючи на те, що вони були безперечно сильнішими за Марі, та вона не звикла так просто здаватись. Але очевидно, і вони знали з ким мають справу, тому що в одну мить на неї було наставлено відразу декілька пістолетів.
— Можливо сядете в машину? Вас просили не чіпати, але якщо буде потрібно…
— Спробували б тільки… — вона була не вдоволена таким поворотом подій, адже не звикла програвати, але проти пістолета, як то кажуть, не попреш.
— Пройдіть у машину.
— А вам, відомо як потрібно попросити, — Марі спробувала видавити із себе посмішку, але через роздратування вийшла якась дивна гримаса.
Марі сіла в машину, її усе це дуже дратувало, але вона розуміла, що зустрічі не уникнути і думала лише про те, кому вона могла знадобитися, а головне — хто про неї знає?
— Ей хлопці, а подзвонити можна?
— Подзвоните пізніше, — як і раніше, беземоційно промовив один із незнайомців.
— Так, з вами каші не звариш.
Думки пролинали одна за одною так само, як і будинки за вікном машини. У душі вона хвилювалась, але не збиралась показувати це, тимпаче цим двом. Марі прекрасно знала, що потрібно завжди і скрізь, за будь яких умов не показувати свою слабкість, бути ким завгодно, лише не слабкою дівчинкою. Цього вона собі дозволити не могла. Вона дивилась у вікно, а подумки перенеслась в інше місце.
Розділ 2
Марі або (Початок)
Їй було 17, коли вона пішла з дому.
Марі виховували як аристократку, якщо в наш час можна так сказати. Їй говорили, що вона має бути вихованою, культурною, освіченою, що МАЄ ВЕСТИ СЕБЕ ГІДНО. Вона займалась усім, що тільки можливо: танцями, музикою, вивчала різні мови. І усе це їй дійсно подобалось. Вона вірила, що в майбутньому знайде корисне застосування для своїх вмінь. Вірила в майбутнє, вірила що воно в неї буде, і що навіть, воно буде хорошим. Марі завжди прагнула допомагати людям, мріяла, що невдовзі зможе поділитись своїми знаннями з іншими людьми. Тому абсолютно виправдано вона могла вважати себе щасливою, у неї було все, чого лише можна побажати: вірні друзі, любляча сім’я, яскраве, насичене життя. І вона все це цінувала, вона була однією з небагатьох людей, які відчувають момент. І дуже часто коли Марі відчувала той самий момент, вона розуміла, що рухається в правильному напрямку. Але не дарма кажуть, що все рано чи пізно закінчується. Інколи наше життя не належить лише нам, і як би ми все правильно не робили, доля вже приготувала для нас інший шлях, і насправді не збирається питати нашої думки про те, чи хочемо ми щось міняти.
Усе почалось коли їй виповнилось 16. День який мав стати одним із найщасливіших спогадів, таким не став. Цього дня доля постукала до Марі в двері. Це була точка відліку, з якої все і почалося. З того дня все перестало бути таким яскравим і радісним. Це один із тих знакових днів, відколи почала мінятися НАША МАРІ. Крихітка Марі вже не буде такою як раніше, вже ніхто не буде таким як раніше. Може ще довгий час всі робитимуть вигляд, що це не так, але заперечення цього факту ніяк не вплинуло на те, що це почалось. Уже на її день народження Марі наснився перший сон, який вона й досі чудово пам’ятає. Адже ми ніколи не забуваємо те, з чого все починається. Їй наснився страшний сон. Такі сни приходять до мільярду людей на планеті. Ці мільярди прокидаються, відганяюнять похмурі думки і живуть далі, а сон розвіюється за вітром. Та є одиниці, сни яких не розвіюються, А ВИХОДЯТЬ НА ЗОВНІ І СТАЮТЬ РЕАЛЬНІСТЮ. Звичайний собі кошмар: тінь, темна і велика огортала якусь людину, а Марі стояла і нічим не могла зарадити. Вона не могла розгледіти місце, де це все відбувається, але чітко розуміла, що це ніч. Тінь забирала життя з людини, і від цього Марі відчувала нестерпні страждання, ніби з неї виривають життя… Здавалося, їй важко було дихати, було відчуття, ніби серце щосили намагається битись, але з кожним ударом уповільнюється. Вона не могла поворушитись, ноги були ніби з цементу, Марі намагалась вхопити повітря, але їй це не вдалось. Вона розуміла, головне зараз прокинутись, і все закінчиться, але ПРОКИНУТИСЬ ВОНА НЕ МОГЛА. Марі водночас розуміла, що з одного боку це сон, адже це все було так нереалістично, а з іншого — тими проблисками свідомості, які в неї залишились попри страшенний біль, який вона зараз відчувала, — це не може бути сном. Сни не такі. Вона була тут і зараз. Усе відчувала, розуміла, жила саме в цей момент. Марі перевела погляд на тінь, намагаючись розгледіти її якнайкраще. Її вражала зараз власна відвага, адже замість того, щоб піддатись паніці, вона вирішила подивитись в очі страхові. Але раптом вона відчула щось зовсім інше… А вона відчувала, тінь, наповнену злом і жорстокістю, вона чула її думки, у яких панувала темрява і жага смерті. В ОДИН МОМЕНТ У ЇЇ ЖИЛАХ ЗАГРАЛА НЕНАВИСТЬ. Марі не відчувала нічого окрім зла. Тоді, коли вона ще не могла контролювати власні сили, для неї було жахливим, відчувати це зло в собі. Адже зважаючи на ту безформену тінь, Марі ніби була в ній, вона ніби була нею. Здавалося ще секунда уві сні, і вона помре, адже з одного боку вона відчувала могутність і злість, а з іншого, — вона була нажахана, відчувала, що тіло не витримує, воно помирає… Мозок починав відключатися, і вона не могла збагнути, що відбувається. Голова розколювалась, а в очах від болю почалося запаморочення, вона втрачала свідомість… І зненацька, поринувши в пітьму в тому світі, Марі відкрила очі. Здається, минуло декілька хвилин, поки Марі збагнула, що вона у своєму ліжку, очі поступово звикали до світла в кімнаті, і тепер, через сутінки ночі, Марі могла розгледіти обриси власної кімнати. Вона була вдома. Усе вказувало на те, що це її улюблена кімната: рідні стіни, меблі, вікно, крізь яке потрапляло місячне сяйво, і в яке Марі так любила вдивлятись перед сном. Її ліжко, в якому вона почувала себе так затишно. Усе добре, нічого не трапилось, то був лише сон. Але чому почуття болю залишилось? Чому складалось таке враження ніби ще долю секунди назад Марі була в іншому місці? І не подумки, а фізично. Забагато емоцій і думок як для звичайного сну. І Марі це розуміла. Вона поглянула на годинник, було далеко за північ. ЇЇ ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ НАСТАВ. Але те, що вона відчула в ту ніч, перекреслило товстою лінією усе її життя, на ДО і ПІСЛЯ. У її шістнадцятий день народження їй подарували подарунок. Подарунок, про який вона не просила, але який ніколи не зможе повернути.
Вранці, коли вона прокинулась, усе було добре, вона здавалась такою як і завжди, але щось у ній змінилось. Відтоді вона не дивилась на світ так безтурботно. Відчуття тривоги, яке охопило її вночі нікуди не зникло. Відчуття небезпеки з не звідкіля, тепер буде постійним супутником Марі. Тоді вона ще не знала, що не даремно боїться, адже найнебезпечніше в цьому світі невидиме. Найнебезпечніше для неї…
Розділ 3
Тарас або (Перша зустріч)
Так от, Марі потроху ставало цікаво що ж за зустріч її очікує? Але вона відчувала що нічого хорошого ця зустріч не принесе. Вона бачила як вигляд за вікном змінював міські будинки на дерева і поля. У Марі був час подумати, що її чекає, і куди її везуть, вона могла б усе це передбачити, але не хотіла. Вона розуміла, що цю ситуацію вже не змінити. Тому змирилась із неминучим і чекала на зустріч.
Машина виїхала з містечка і зараз рухалась передмістям. Будинки віддалялися один від одного. В очі кидалось і те, що кожен наступний будинок був розкішніший за попередній, а угіддя збільшувались у площах. Але Марі ще перед тим, як побачила ці будинки, прекрасно розуміла, що найняти охорону навряд чи зміг би простий робітник. Тому приблизно такого перебігу подій вона й очікувала. Машина звернула з головної дороги і тепер рухалась зеленим тунелем. Марі зрозуміла, що вони їдуть до одного з тих розкішних будинків, які вона бачила дорогою. Машина під’їхала до старовинного будинку, на вигляд він був схожий на замок. Відчинились ворота і через вікно машини Марі побачила чудове подвір’я. Зелені газони, доглянуті дерева, квіти, і їй спало на думку, що в цьому будинку має жити за сценарієм велика, щаслива сім’я. Яка насправді наївно вірила, що жити в замку це круто. Машина зупинилась. Чоловіки вийшли з машини, Марі вийшла за ними. Вона підняла голову і подивилась на небо. Цікаво чи побачить вона його знову? Питання ніби й дурне. Та розуміючи таємничість ситуації, потрібно бути готовим до всього, навіть не до найкращого повороту подій. Та все ж Марі спокійно рушила за чоловіками до будинку. Відчинились двері, і вона увійшла. Це був як їй здалося, дуже затишний будинок, добре обставлений, Марі на мить стало ніяково, вона згадала власний дім. Так, він був зовсім не такий як цей, але був майже так само затишний, як і її. А можливо, це все через те, що Марі давно не була у звичайних будинках, де люди живуть звичайним життям. Марі дивилась на зовсім чужий для себе дім, а думками перенеслась до власного. Який він тепер? Чи щось змінилось? У вітальні Марі зустрів чоловік значно старший за неї. Дівчина машинально подумала, що йому напевно десь стільки, скільки і її батьку. Чоловік кивнув двом Маріним супроводжувачам, і вони вийшли з будинку не промовивши ані слова. Марі ж не змогла промовчати.
— Хлопці, а попрощатись? Якось не гарно з вашого боку, — Марі обернулась до чоловіків, та ті, не звертаючи на її слова ніякої уваги, вийшли з будинку.
— Пройдіть за мною, будь ласка, — сильним, глибоким голосом сказав чоловік. І пішов крізь вітальню.
Зупинившись біля дверей, він спокійно відчинив їх і жестом запропонував Марі увійти, хоча сам, здається, не збирався цього робити. Марі переступила поріг, ще раз поглянула на чоловіка, який зустрів її в будинку і зайшла в кабінет. На мить їй здалося, що вона там сама. Та не встигла вона роззирнутись як з боку пролунав чоловічий голос.
— Добрий день, Марі, — із сусідньої кімнати вийшов чоловік.
— Ми з вами не знайомі. Що ви від мене хочете? — Марі роздратовано буркнула до незнайомця.
— Перейду відразу до справи, я хочу щоб ви стали моїм охоронцем, — чоловік рушив до столу, який стояв по інший бік кабінету і сів у крісло за стіл.
— Я схожа на охоронця? — іронічно запитала Марі. Вона не зробила ані кроку, показуючи цим, що не налаштована на розмову. — Та й охорону зазавичай через агентство вибирають, а не шукають на вулиці і під дулом пістолетів, силоміць привозять бозна-куди! Чи щось у світі змінилось, а я цього не знаю??? — вона поглянула на чоловіка, що уважно дивився на неї. — Думаю, що ми все з’ясували. Бувайте, — вона вже було повернулася йти.
— Вибачте, я навіть не представився, мене звуть Тарас. І перш, ніж ви підете, я хотів би вам дещо розповісти, — чоловік підвівся з крісла. Він був рішуче налаштоний.
— Знаєте, у мене немає часу на розповіді, — Марі спробувала видавити посмішку, але їй це погано вдалося.
Вона повернулась обличчям до дверей, але на мить зупинилась. Щось підказувало їй, що потрібно залишитись. І це відчуття її дуже бентежило, адже зазвичай воно не приносить нічого доброго.
— Марі, зачекайте…
— І взагалі, звідки ви мене знаєте? — Марі повернулась до чоловіка. Вона вже вирішила, що залишиться. З одного боку вона розуміла, що чуття її не підводило ще жодного разу і вона без сумніву вплутується в якусь халепу, а з іншого — її дуже цікавило як її знайшли. Адже це означало, що їй потрібно бути обережнішою.
Тарас поклав на стіл папку. Він рукою показав, що Марі може підійти і сама про все довідатись.
Марі стояла нерухомо.
— Що це? — очі Марі прикипіли до папки.
— Погляньте, вам буде цікаво, — Тарас показав, що Марі може сісти в крісло навпроти.
Марі повільно підійшла до столу і підсунула до себе папку. Легким рухом вона розгорнула її і здивувалась навіть більше ніж очікувала. За ввесь цей час вона навчилась контролювати власні емоції, але від побаченого їй стало важко дихати, і Тарас це відчув. Вона кинула настільки різкий погляд на нього, що Тарас аж відсахнувся. У її очах він побачив рішучість і неймовірну силу, і це його полонило.
Марі швидко перевела погляд на те, що було в папці. Серце стискалось. Адже все, що вона так старанно намагалась забути, заховати в найвіддаленіші закутки свідомості, усе її життя було тут, в цій папці. Розкладене по поличках. По таких детальних, що з кожною наступною сторінкою, серце стискалося все сильніше. Не від того їй ставало боляче, що там були такі дрібниці, а від того, що там було її минуле. Минуле, яке вона із таким болем і жалем згадує. У папці було все: від того, де і коли народилась до того, кому вона телефонувала сьогодні вдень. Вона згадала, що так і не повідомила Андрія, що з нею трапилось. Були прописані всі її маршрути, ну майже всі, все ж таки вона знала як потрібно маскуватися. Були подробиці, яких вона взагалі б мала бажання здихатися але, на жаль, не могла. І тепер, гортаючи всі ці подробиці, викарбувані на папері, Марі із сумом розуміла, що це, як би вона не заперечувала, було її життям.
Усе ж Марі зібралась із думками, опанувала себе, загорнула папку і поглянула на Тараса.
— Дякую за те що не полінувались, зібрали мою біографію, можна я заберу її собі, як подарунок? — Марі вже повністю опанувала себе і тепер виглядала абсолютно спокійною і впевненою у собі.
— Як ви помітили я багато про вас дізнався, і можливо, ви зрозуміли навіщо я вас відшукав? — Тарас вже знову сидів у своєму кріслі і дивився на Марі, яка стояла по інший бік столу.
— Не знаю, можливо, ви якийсь багатий маніяк і так шукаєте своїх жертв? — Марі скорчила гримасу.
Вона не збиралась ось так просто, першому зустрічному, розповідати про себе. Побачивши, що Тарас не зацінив жарт, або взагалі його не сприйняв, вона продовжила вже іншим тоном.
— Ви знаєте я і так тут засиділась, мені вже час. Була не дуже рада познайомитись, — Марі після всього побаченого не бажала продовжувати розмову. Вона не гнівалась на Тараса, що той накопав на неї стільки всього, вона сердилась на себе, що за весь цей час не змогла придушити в собі біль. Тому в такому стані вона не хотіла ніяких розмов.
— Я знаю хто ви! — якось дуже голосно сказав Тарас. Він поглянув на Марі так само рішуче, демонструючи те, що не збирається так просто відступати.
— Ну і хто я? — Марі вже починала забавляти ця розмова.
— Ви мені потрібні… — зараз вираз обличчя Тараса змінився, і воно виглядало майже благально.
— Боже, як це мило, але ви не в моєму смаку, — Марі скорчила саркастичну гримасу. Вона не могла терпіти коли чоловіки показували свою слабкість. Вона чомусь наївно вірила, що справжній чоловік має бути сильним.
— Ви вбиваєте погань! — випалив Тарас. І, напевно, сам засоромився своїх слів. Бо пролунало все це якось аж занадто дивно.
— Що? Кого вбиваю? — Марі аж ошелешило від такої цілковитої прямолінійності.
— Чому ви були у психіатричній лікарні? — Тарас перейшов у наступ, зрозумівши, що до співчуття Марі байдужа.
— Знаєте, у вашому звіті все написано, почитайте! — Марі стиснула зуби. — Ви добре підготувались! — і жбурнула йому звіт.
— Вибачте, — вже трохи заспокоївшись промовив Тарас. — Мені загрожує небезпека, і мені потрібна Ваша допомога.
— Кажу ж, Ви мене з кимось плутаєте, я просто подорожую країною. До побачення, — Марі розвернулась і вже підійшла до дверей.
— Ви мисливець за демонами. Страж чи борець? Таких як Ви називають по-різному…
— Вам би теж відпочити в психіатричній лікарні, не зашкодило б! — робити це було насправді легше, аніж говорити про це, тому Марі не збиралась так легко відкривати всі карти. Адже вона не знала, з ким має справу. Тому стояла на своєму.
— Просто вислухайте мене. Ви говорите, що подорожуєте країною, я оплачу ваш час, просто вислухайте мене.
Щось всередині підказувало їй, що він і справді потребує допомоги, але водночас її щось дуже бентежило. Усе ж вона повернулась, підійшла до столу і, не зводячи очей з Тараса, сіла в крісло.
— Для моєї подорожі мені і справді потрібні гроші, — посміхнулась Марі, але зовсім не тому, що Тарас їй сподобався.
Їй стало смішно, що гроші таки дійсно багато що вирішують в житті. От вона вже сидить у кріслі і збирається слухати якусь історію. І єдине, що її змусило це зробити, були гроші. А той, хто сидить навпроти, це прекрасно розуміє.
Вони сиділи одне навпроти одного, дивились один на одного і, здавалось, їх розділяв не стіл, а ціла прірва. Вони не розуміли одне одного, чи то не намагались зрозуміти. Але все одно сиділи, щось тримало їх обох. Як шкода, що ми не знаємо інколи нашого майбутнього. А можливо це наша найбільша перевага, бо так би нам було б зовсім не цікаво жити. От і зараз ці двоє, ще нічого не знаючи про майбутнє, розуміють одне: людина навпроти — це чужа людина, з якою не має нічого спільного і навряд чи буде. Це тривало менше хвилини. Тарас видихнув і спокійно почав розповідь.
— Моє прізвище Лісовські…
— О, одну хвилиночку, — Марі дістала телефон і набрала номер. — Тарас Лісовські, шукай, — в телефоні пролунав голос та Марі вже поклала слухавку. — Що? — Марі помітила чи то роздратування, чи то занепокоєння на обличчі в Тараса. — Я ж не заручниця?
— Я так розумію, ви вже прийняли рішення стосовно мене? — він допитливо поглянув на Марі.
— Я ще нічого не приймала…
— Ну добре, тоді я продовжу. Моя сім’я була вихідцями з відомої польської княжої сім’ї. Але мій пращур все втратив, він розорився. На кону було його життя і, щоб врятувати себе, він пішов на страшний крок… — Тарас похилив голову. Було видно як тяжко йому про все це говорити. Та він зібрався із силами. Розправив плечі. І тільки зараз Марі помітила який він красивий.
— Крок, за як ми всі розплачуємось. Інколи люди в розпачі здатні на страшні речі. Та я не буду відволікатись на це. Мій прадід переїхав до України у 1920році. Як мені відомо наша сім’я, жила в різних країнах. Але відтоді ми залишились жити тут. Адже зрозуміли, що постійні переїзди і втечі нічого не дадуть. Мої предки займалися перевезеннями і в них це добре виходило. Моя сім’я була дуже відомою…
— Що ж вам не сиділось у Польщі? — Марі хотіла пожартувати, проте вона побачила сум на обличчі Тараса і зніяковіла в кріслі.
— У 1899 році помер мій прапрапрадід.
— Я вам звичайно співчуваю, але всі колись помирають…
— Сарказм вам не пасує, — колюче сказав Тарас.
— Ви не знаєте, що негарно робити зауваження людині, у якої просите допомоги? — Марі холодно поглянула на Тараса.
— Стривайте, все ж таки я розповім до кінця, — Тарас не збирався підтримувати суперечку. — Того дня, коли він помер, йому виповнилось 25 років. Молодий, здоровий, ніяких уроджених хвороб, зовсім ніяких причин для такої раптової смерті. Усе ж сім’я змирилася із втратою і продовжувала жити далі. У нього залишився син — мій прапрадід — він виріс, перейняв сімейне справу, розвивав її далі, але в день, коли йому виповнилось 25, він теж помирає і теж без найменшої на те причини. І знову в нього залишається маленький син. Щоб вас це не дивувало, у нас в роду народжувалися лише хлопчики. Ви знаєте, мого прадіда це дуже турбувало, він відчував, що тут щось не так, і він хотів дізнатися, що саме відбувається з його родиною. Він не міг збагнути, чому все так. Адже бізнес завжди процвітав, успіх завжди був на стороні родини, кожне наступне покоління народжувалось ще здоровішим і красивішим за попереднє. Але… тривалість життя була така коротка. Чому? — Він поглянув на Марі, ніби очікуючи від неї відповіді. — Він дослідив усе, що було можливим про свого батька і діда, але він не знайшов жодної причини їхньої раптової смерті.
Марі уже розуміла про що йде мова, і їй поступово ставало шкода Тараса, людину, яку вона взагалі не знає, але яка напевно добре знає її. Вона розуміла, як це несправедливо розплачуватись за чужі помилки. І як це нечесно бути заручником долі.
— І врешті—решт він наважився звернутися до ворожки. Знаю, звучить не дуже науково), — Тарас спробував посміхнутись. — Він знайшов найкращу. Те, що вона йому розповіла спочатку розсмішило його, а потім налякало так сильно, що він сам хотів покінчити з життям. Вона розповіла, що наш предок, щоб урятувати своє життя і статки… Продав свою душу. Але, як виявилось, не тільки свою. Була укладена така собі угода. Предок отримує багатство, успіх, везіння, але дуже мало часу, щоб насолодитись усім цим. А демон — його душу і душі всіх наступних поколінь, поки зв'язок не перерветься. Тобто, доки у когось із нашої сім’ї не встигне народитись син, — Він машинально поглянув на свою праву руку, яка лежала на столі, на ній не було обручки. І ДУЖЕ ШВИДКО ВІДВІВ ПОГЛЯД. Але Марі це звичайно ж помітила.
— Прадід поцікавився в неї, чи є можливість розірвати угоду. Але вона відповіла, що угоду розірвати неможливо. Є лише один спосіб: вбити демона раніше, ніж той уб’є прадіда. Та це був непростий демон, — знову якось зніяковів Тарас, адже він ніколи про таке ні з ким не говорив. — Це був один із найсильніших демонів. Ворожка назвала його «Повелитель душ». І для того, щоб його вбити, потрібна найпотужніша зброя. У нього була лише ця тоненька соломинка, і він за неї вхопився. Прадід так прагнув жити. І почав шукати…
Потім Тарас зробив паузу, (він ніби боявся продовжувати), подався вперед і майже пошепки промовив.
— Ви чули про дуель Бога і Люцифера?
Марі чула. Вона не могла не чути. Адже в її світі це найвідоміша історія, де кожен прагнув знайти ту зброю. Вона не знала, чи це реальна історія, проте легенду чула. І знала, що саме в цій легенді найцікавіше. Але вона знову зробила вигляд, що нічого не розуміє, і так поглянула на Тараса, ніби перед нею дійсно сидить божевільний.
— Для цієї дуелі було створено два револьвери: один для Бога, з нього можна було вбити будь-яке зло, навіть найсильніше, а інший — для Люцифера, з якого можна було вбити добро. І до цих револьверів було створено по комплекту куль. Дуель відбулась, але кожен постріл був марний. І коли в кожного залишалось по декілька куль… Люцифер випустив усі до останньої, Бог ні… Кажуть він кинув його на землю і пророчив, що колись його воїн виконає цю місію.
— Хвилинку, хвилинку, гадаю я зрозуміла до чого ви ведете, він мав знайти цей револьвер? Цікаво і в якому такому музеї він знаходиться)???
— Так. Він знайшов його. Є багато артефактів, які б могли знищити цього демона. Але йому все ж удалось знайти револьвер. Звичайно, такі речі не зберігаються в музеї, проте ми його знайшли. Слава Богу, хоч у чомусь наше прокляття нам стало в пригоді. Прадід витратив багато часу і грошей, на пошуки його по всьому світу. Але він тепер у нас.
Очі Марі розплющились так широко, що її здивування міг не помітити лише сліпий. Вона була впевнена, що це неправда, тобто, що це не може бути саме той револьвер, про який йдеться в легенді. Але саме розуміння того, що це все ж може бути правдою, вже просто ошелешило Марі. Тарас зрозумів, що йому вдалося зацікавити дівчину.
— На жаль, мій прадід не знайшов його. А знайшов його мій дідусь, і знаєте де? Тут, в Україні, він був скрізь, в усіх намолених місцях, а він виявився тут. Дивно, правда? Ми приїхали саме туди, де на нас чекало спасіння).
— Для чого ж вам потрібна охорона, якщо ви маєте цю зброю? — вже зацікавленим тоном запитала Марі. — Нажаль істина приходить не завжди вчасно, не можна вбити того, кого не бачиш. А ви їх бачите, я знаю, адже бачите?
Він поглянув на Марі, намагаючись прочитати відповідь у її очах, тому що він і сам почав сумніватись, чи дійсно вона та, яку він так довго шукав? Але Марі перервала його роздуми своїм запитанням.
— Ви закінчили? Я повинна йти.
— Ви зможете так просто піти? — здається, цього точно не чекав Тарас, особливо побачивши зацікавлення Марі після того, як він сказав про револьвер.
— Вибачте, але я не та, хто вам потрібна.
— Я добре вам заплачу, — Тарас знову підхопився із крісла.
— Бувайте, — Марі поглянула на Тараса, спокійно встала і попрямувала з кімнати.
Розділ 4
Солодкі 16
Марі виповнилось 16))). Солодкі 16))). Знаєте, це не один із тих днів народжень на які ти дуже чекаєш, це одне з тих днів народжень які напевно бувають в кожного, і є вони визначальними. Саме вони визначають наше завтра і наше майбутнє завжди. Цього дня вона мала святкувати з родиною. Ймовірно кожен у її віці намагається відділитись від сім’ї, показати, що він або вона вже дорослі і самостійні, а отже і день народження мають святкувати винятково з друзями. Марі це взагалі не хвилювало, адже її друзі — це її сім’я. Кожен позаздрив би відносинам Марі з батьками. Тому для неї тільки в радість було розділити цей день із сім’єю. А вже потім, разом із друзями, Марі вперше збиралась піти веселитись. Перший раз, як то кажуть, вийти в люди. Це завжди неймовірно хвилююче! Марі життєрадісна, відкрита, щира дівчина. Як дивно інколи поєднуються в людині непоєднувані речі. Марі, яка червоніла при найменшому погляді з боку хлопців, шарілась від компліментів і була неймовірно скромною дівчиною, не зважаючи на всі свої досягнення та таланти, мала вольовий характер, тому завжди могла і постояти за себе, і заступитись, коли бачила якусь несправедливість. А як же вона любила жартувати! Схоже на те, вона не могла провести ні хвилини з друзями, щоб не засміятись))). Усмішка ніколи не сходила з її обличчя і вона могла навіть найпохмуріший день зробити світлішим. Тоді ще ніхто не розумів в чому її сила. А як вона любила танцювати)))! Марі витрачала дуже багато часу і сил на танці, але що важче їй було, то більше щастя вона відчувала, бо знала, що вона вкладає усе в те, що любить і отримує шалену віддачу. Їй частенько повторювали, що на неї чекає велике майбутнє в танцях. Що Марі зможе досягнути успіху, навіть називали її геніальною танцюристкою. Та Марі знала, що в житті для себе обере більш практичне покликання. А танці будуть завжди її розрадою. Зараз Марі вже й не пригадає, коли вона востаннє танцювала. Але це тепер, а тоді, вона разом із друзями мала піти на танці, щоб насолоджуватись тим, що так любить. На сімейну вечерю завітали її найкращі друзі — Анна й Андрій. Вони дружили ще з підгузків і завжди були разом. Це напевно була та дружба, про яку всі можуть лише мріяти, навіть дорослі. Звісно вони і сварились, і сперечались, і бентежили одне одного. Та в них було те, чого більшість не мала — відданість одне одному. Батьки частенько любили згадувати такі історії на сімейних посиденьках. Щось про те, що Марі посперечалась з Андрієм і вони грались порізно, але коли Андрій побачив, що Марі ображають просто підійшов і вгатив відром з піском кривдника прямо по голові. І таких історій було безліч і кожна згадувалась із неймовірним теплом і усмішками. Адже щоразу, коли батьки казали про нього: «…Так він такий спокійний підійшов, влупив малого відром. Потім поглянув на Марі і пішов назад насипати у відро пісок…» І знову лунав сміх.
Вечеря видалась на славу. Було так весело, Анну й Андрія завжди вважали за членів сім’ї, з ними ділили все: і радість, і горе, вони були як вдома. Уже було добре за десяту, тому трійка залишила святковий стіл і поспіхом вирушили до спальні Марі. Дівчата наводили останні штрихи, а Андрій заліз в комп’ютер Марі і як завжди щось шукав))). Він обожнював комп’ютери, навіть пішов на курси ПРОГРАМУВАННЯ, бо був переконаний, що після школи навчатиметься на програміста))). Марі не розповіла про свій сон, адже враження від нього вже розвіялось і зараз він нагадував нічний кошмар.
Нарешті шалена трійця (так вони себе називали) поїхали до клубу. Це був ПЕРШИЙ вечір, коли вони могли відчути себе дорослими, самостійними))). Щастя переповнювало всіх. Усе було так класно: вони такі красиві і незалежні, проводять ніч так, як їм заманеться. Життя вдалось, ось воно, щастя. Друзі веселились, відривались на повну і були абсолютно щасливими. Коли вже було за північ, настрій і веселощі зашкалювали, Марі стало погано. Якесь незрозуміле відчуття охопило її, ніби вона має бути в іншому місті і щось витягує її звідти, з того місця. Раптом перехопило подих, стало важко дихати. Марі сказала Анні, яка витанцьовувала на майданчику, що вийде на вулицю подихати. Тут це й сталося вперше. Марі почула, дивні звуки, що лунали із-за рогу, якийсь стогін долинав саме звідти… Марі стало дихати ще важче. У голові почало паморочитись. Вона не могла зрозуміти із чим це все пов’язано, але з кожною секундою самопочуття погіршувалось. А тут ще й цей шум, який лунав чи то із-за рогу, чи то в неї в голові. Можна було вчинити як завгодно, проігнорувати дивні звуки, побігти за допомогою, але те, що зробила Марі,… вона пішла на шум, почуваючи себе вкрай погано, адже дихати було все важче… Марі завернула за клуб у провулок. І поки вона йшла, її не полишало дивне відчуття дежавю. Вона зовсім не розуміла, що робить. Адже замість того, щоб попросити в когось про допомогу, вона рухалась назустріч небезпеці. Раптом Марі побачила когось в тіні будинку і застигла. Була непроглядна темрява, адже нормального освітлення у провулку не було та ще й сусідніх будівель падали тіні. Вона придивилась і побачила хлопця, але він не стояв, він корчився, а тоді раптом несподівано для Марі, він впав на коліна. Він задихався, тримався за горло, намагався видихнути, але не міг. Марі заціпеніла від побаченого, просто не могла зрушити з місця. В одну мить, коли хлопець впав на коліна, щось ніби вибило з неї останні сили і вона сама ледь не впала. Вона похитнулась, але їй все ж удалось зберегти рівновагу. Але те що вразило її найглибше, це тінь, у якій знаходився цей хлопець. Це була не тінь від будинку, це було щось живе, бо вона відчувала його, відчувала, зло, яке несе та тінь. І раптом УСЕ НІБИ УПОВІЛЬНИЛОСЬ, і Марі кинула оком навкруги, у голові запаморочилось здається ще дужче від усвідомлення того, що це не дежавю. Дежавю таким не буває. Це повтор, всього того, що відбувалось з Марі вночі. Вона відчувала все те, що відчувала вночі. ЇЇ розривало два почуття, — невгамовне зло і відчуття, що життя покидає її, і від усього цього голову і все тіло пронизував нестерпний біль. Вона вже не розуміла чи стоїть на ногах, чи лежить на землі. У вухах гуло і тепер вона не могла навіть зрозуміти, де вона. У сні все було не так, чому зараз настільки гірше? Це останнє питання засіло в її голові. Складалось таке враження ніби в ній було дві людини, і їм було тісно в одному тілі. Марі вхопилась за голову, вона хотіла закричати та не могла, не могла навіть вдихнути, — страшний біль затуманив очі. І зненацька все припинилось. Ніби якоюсь незрозумілою хвилею все змило. Марі відкрила очі і відразу збагнула чому. Хлопець вже нерухомо лежав на землі, а в провулку стало досить світло. Вона теж лежала згорнувшись клубочком, наче від чогось захищаючись. Але тільки но все припинилось, вона схопилась на ноги, вже відчуваючи себе, свої думки, своє тіло. Вона знала, що він мертвий, адже зараз нічогісінько не відчувала. Вона знала, що як би він був живий, то вона б мала, щось відчувати, хоч щось.
Усе тривало лічені хвилини. Марі гайнула в клуб по допомогу. Усе відбувалось досить швидко. Вона перебувала в такому шоці, що не розуміла, що взагалі діється? Люди почали збігатись на вулицю. Швидка допомога, поліція… Усі підходили до Марі і про щось запитували, але вона просто мовчала, у вухах стояв гул, і вона нікого не чула. Нікого, окрім внутрішнього голосу, що зараз говорив з нею. Він запитував, а Марі відповідала. Анна з Андрієм заспокоювали подругу. Вони ще ніколи не бачили її такою, тому навіть боялись про щось запитувати, вони знали, що прийде час, і вона сама про все розповість. А Марі не могла повірити, що її сон здійснився. Сон, це був звичайний сон, чому він став реальністю? Чому це сталося з нею? Чому, чому, чому???
По них приїхали батьки. Марі сіла в машину і саме в цей момент побачила, як тіло хлопця завозять у швидку. Вона поступово почала приходити до тями. І цих чомусь стало в рази більше. Зараз ВОНА думала лише про одне, якщо він помер, то чому жива вона??? Чому вона це бачила до того, коли це трапилось? І ЧОМУ ЇЇ ЦЕ НЕ ЛЯКАЄ???
Усю дорогу додому Марі мовчала, і ніхто ні про що її не питав. Коли їх привезли додому, Марі не могла повірити, що трапилось з нею, вона перебувала в НЕЙМОВІРНОМУ шоковому стані. Анну й Андрія забрали батьки. Тієї ночі Марі так і не заснула. Вона повторювала одні й ті ж самі питання, що не йшли з її голови, вона не могла на них відповісти й знову повторювала. І коли разом зі сходом сонця почали прояснятись і її думки, Марі почала порівнювати свій сон, що їй наснився напередодні і події, що відбулися ввечері. Як таке можливо, може це вона себе накручує? Але ні, те, що вона відчувала, не вигадки, це реальність.
Розділ 5
Найважче рішення
Марі повернулась в готель. Ну як в готель, вона туди вдерлась цієї ночі переночувати. Вона була дуже пригнічена і здавалось, що в неї зовсім немає сил. Раптом пролунав дзвінок. Марі механічно взяла слухавку і монотонним голосом як і зазвичай запитала.
— Ну що, ти щось знайшов на нього?
У телефоні почувся чоловічий голос: швидкий, заклопотаний, він звучав так, ніби його відірвали від важливої справи.
— Так, знайшов багато, але тобі це буде не цікаво, — було чути клацання клавіатури.
— А щось таке, що мене б зацікавило? — Марі була пригніченою і роздратованою. І вона розуміла чому.
— Ну, дійсно він не збрехав, протягом багатьох поколінь всі чоловіки в їхньому роду помирали у віці двадцяти п’яти років. Ти думаєш прокляття?
— Я майже впевнена в цьому, — Марі оглянула кімнату і це її засмутило ще більше. Де вона зараз, що з нею зараз?
— Ну що, влаштуєшся охоронницею красунчика-мільйонера)))? — Андрій посміхнувся на іншому кінці слухавки.
— Мені то що з його краси? Він або житиме, або ні… Він пропонує гроші. Ти ж знаєш, вони мені зараз не завадять, — не просто не завадять, Марі прекрасно розуміла, що грошей вже давно немає, і ті хто їй і так довгий час допомагали, теж ледве кінці з кінцями зводять.
— З якої такої пори тебе цікавлять гроші? Тож давай, вирішуй ти берешся до справи чи ні? А то я зай
...
