зима буде тривати довго, всі встигнуть призвичаїтися, змучитись і звикнути. А коли звикнуть, тоді й почнеться щось інше.
Зможуть, ясно, що зможуть, давно слід було це зробити, особливо — зважаючи на його стан, завжди відкладаю все на потім, завжди не вистачає часу на найважливіше, на найголовніше, завжди від усього ухиляюсь, відходжу вбік, не маю сміливості говорити, що думаю, і думати, що хочу, коли це все вже закінчиться?
Ось ви звикли згадувати, як вам було добре й спокійно, як ви не боялись. Чому ж ви тепер усі боїтесь?
— Я не боюсь.
— Боїтесь. Бомбардувань, може, й не боїтесь, а ось назвати речі своїми іменами — боїтесь. І їм, — показує Ніна за спину, — боїтесь розповісти правду. Це ж не так просто, як згадувати про щасливе дитинство.
…Одного разу, прокинувшись, ти бачиш за вікном вогонь. Ти його не розпалював. Але гасити його доведеться й тобі…
миттєво зникає відчуття відлиги, оманливе відчуття тепла.
треба було б їх зупинити. Але як зупиниш жінку? Хто може її зупинити?
на такому робочому місці важко любити клієнта.
— Страшно, — говорить ігуана несподівано, — страшно брати в руки мертве. Ясно тобі?
ніби погоджувалися з усім, схожі на прочанок у церкві: прийшли каятись, тож і каються тепер, чого ж не каятись, раз прийшли
обтяжені торбами, мов гріхами
